#поезія
У світі, де всі кудись спішать —
дозволь собі зупинитись...
Не для того, щоб відстати.
А щоб встигнути.
Встигнути помітити:
як вітер гладить дерево,
як тиша говорить більше, ніж натовп,
як чай, випитий у спокої, зігріває не гірше обіймів.

Моменти...
Саме вони — не здобутки, не галас, не
дати в календарі, творять наше життя.
Хтось довго шукає щастя.
А хтось встигає його відчути в одній хвилині.

Живи не поспіхом.
Живи моментом.
Бо саме в ньому — усе...

Для вас ці ніжні квіти. З подихом свіжості, ніжності. Як релакс для вашої Душі.

КРАСУНЯ, ЗАКОХАНА У БОКС

За планом сьогодні був прибиральний штурм в санвузлі?

Не так склалося, як гадалося.
Спочатку я кульгала по обійстю з обовʼязковою програмою.

Приділяла увагу придворній зграї.
Їдло роздавала, воду наливала.
Яйця збирала.
Собачі продукти розпаду прибирала.

Потім квіточки давно обіцяні долубала.
Нарешті дочекалася хуч якогось похолодання, щоб не повиздохли, поки їх Нова пошта везтиме до нової хазяйки.

До Нової пошти в Тищі дрібниць ще дісталася досить жваво?:)
Назад вже спиралася на отой держак для придворної метли, що мені майже насильно впхнула в руки Марина Жовнир!:)
Дочеревичила…

Колежанок зустрічала.
Пригощала.
Теревені з ними теревеніла.

Про що?
Та про що ще?
Про сьогоднішню ніч.
Про йййййбнсцкблдрсню…
Про загальну світову божевільню…
Про город.
В якому мене ще не було…

Та якось зберуся й туди дістануся…
Дочекаюся, поки загроза приморозків мине, й почовгаю!

Одна з колежанок, добра людина, мені цибулі-кущовки приперачила кошолку!:)

Дивлюся, а сил на прибирання санвузла вже й не знаходиться…
То беремо розклад справ тааааа переносимо цей пункт на завтра…

Настрій…
Ввввббббивати, такий настрій…

А я в квіточки йду…
З першого разу зазнімкувати не вдається.
Бо руки разом з телефоном тіліпає…

А я таки настирно йду.
Й не менш настирно знімкую…

Що я кажу в ці моменти, здогадаєтеся самі…
Бо знов фіцбук прибере допис…

Хочете квіточок?
Хуч чогось доброго в цьому скаженному та божевільному світі?…

#поезія
Є велике щaстя - стрічaти
теплоту молодих сердець,
котрі знaють, що є почaток,
і не відaють про кінець.

Є почaток, бо є світaнок,
мaти, сонце і перший крик,
бо новим було і незнaним
все, до чого ти згодом звик.

А кінця немaє, бо зроду,
хоч нaйдовший вік проживи -
не нaдивишся ти нa води,
не устежиш росту трaви.

Не домрієш, і не долюбиш,
не допишеш своїх пісень,
і не все нaйдорожче згубиш,
і, шукaючи, знaйдеш не все.

Ліна КОСТЕНКО