#історія #події 👑 Кінець Імперії та народження Республіки: Як Бразилія змінила монарха на прапор Сьогодні, 15 листопада 1889 року, в історії Бразилії стався переломний момент. Внаслідок військового перевороту (порт. Proclamação da República) було повалено останнього бразильського імператора Педру II, а країна була проголошена Федеративною Республікою. 🇧🇷 Ця подія була кульмінацією тривалої напруги, що накопичувалася між монархією та ключовими елітами суспільства. Імператор Педру II був освіченим і прогресивним правителем, якого часто називають «Великим», але система, яку він очолював, стала анахронізмом. Три стовпи незадоволення 🏛️ Переворот не був ініційований широкими народними масами, а став наслідком протистояння трьох впливових груп: * Армія: Військові, які здобули престиж у Парагвайській війні, вимагали більшого політичного впливу та модернізації. Їх особливо надихали республіканські ідеї. * Аграрна еліта (фазендейруш): Хоча вони підтримували Імперію десятиліттями, їхня лояльність похитнулася після того, як у 1888 році була скасована рабська праця (т. зв. «Золотий закон»). Хоча це був прогресивний крок, він завдав сильного фінансового удару по землевласниках. * Республіканці: Невелика, але зростаюча політична фракція, яка наполягала на федералізмі та децентралізації влади. Безпосереднім каталізатором перевороту стало рішення маршала Деодору да Фонсеки, військового героя, який фактично очолив військове вторгнення до урядових будівель у Ріо-де-Жанейро. Наслідки та спадщина 🌟 Імператорська сім'я була змушена відбути у вигнання до Європи. Бразилія швидко перетворилася на Першу Бразильську Республіку (República Velha). Хоча перехід до республіки відбувся майже безкровно, наступні десятиліття були відзначені значною політичною нестабільністю та боротьбою за владу. Проте, незважаючи на всі подальші випробування, 15 листопада залишається національним святом Бразилії — Днем проголошення Республіки. Це день, що символізує перехід від авторитарної монархії до сучасної форми правління, навіть якщо реальність демократії виявилася значно складнішою. Це нагадування про те, що історичний вибір часто буває незворотним.

https://youtube.com/shorts/R2zzcPl9iNk?si=UZ7s9cYAMj3E4nqE

🚖 У Києві, ймовірно, дозволять роботу таксі під час комендантської години, але її скорочення не буде, — ЗМІ з посиланням на КМВА #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

На будильник цю пісню Захотів встановити... Із першого разу, от чесно, Я встаю тепер 🤣😄😄

16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку.🇺🇦 Після лютневої революції 1917 року, на Кубані активізувався український національно-визвольний рух, який посилився після жовтневого більшовицького перевороту. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, республіка на федеративних умовах, мала приєднатись до України. Було створено уряд який очолив Лука Бич. Державна територія Кубанської Республіки розподілялася на сім відділів: Катеринодарський, Єйський, Темрекський, Кавказький, Любинський, Майкопський та Баталпашинський. Меншою територіально-адміністративною одиницею була станиця або поселення. Загальна кількість станиць доходила до 210, селищ – 60, поселень і аулів – 130. Столицею республіки стало місто Катеринодар. Перша Конституція Кубанського Краю сприяла появі українських шкіл, гімназій і культурних установ. Проте представникам Кубанської Ради не вистачило часу створити боєздатну армію. Більшовики не визнали незалежність Кубані та її приєднання до України. На Кубань прибули добре озброєні загони Червоної Армії. У перших зіткненнях під Катеринодаром кубанські добровольці (600-700 бійців) відкинули 6-тисячну армію більшовиків. Скориставшись тим, що кубанці відчували брак боєприпасів, більшовики відновили наступ і 14 березня 1918 року захопили козацьку столицю. Кубанська Рада та її Збройні сили, які на той момент складали 3 тис. добровольців пішли на вимушений союз із білогвардійцями, які у цей час також вели бої із більшовиками. За умовами цього союзу, кубанці вливались до складу Добровольчої армії, а її керівництво зобов’язувалось не втручатись у справи кубанських урядових установ. Добровольча армія генерала А. Денікіна, після отримання допомоги з боку Антанти, розгорнула успішний наступ проти більшовиків. У листопаді 1918 р. білогвардійці взяли під контроль територію Кубані. Встановлення влади денікінців супроводжувалось «білим» терором по відношенню до своїх опонентів та загостренням їх стосунків із Кубанською Радою. На початку літа 1918 р. у Києві відбувались українсько-кубанські переговори. Для їх проведення прибула кубанська делегація, яку очолював Микола Рябовол. Під час зустрічі з гетьманом Павлом Скоропадським представники Кубанської Республіки знову наголосили на бажанні козаків Кубані приєднатись до складу Української Держави. Український генеральний штаб планував перекинути на Кубань, для боротьби із більшовиками, Запорізьку дивізію (15-20 тис. бійців) генерала З. Натієва. На жаль ця акція так і не була здійснена через активну протидію тогочасних «західних партнерів» – німців та саботаж проросійськи налаштованих чиновників гетьманського уряду. Білогвардійці категорично виступали проти об’єднання Кубані з Україною. Наприкінці листопада 1918 року денікінці розгромили посольство України в Катеринодарі і заарештували посла. Конфлікт між кубанськими республіканцями і білими монархістами поглиблювався. 13 червня 1919 року білогвардійці вбили голову Кубанської Ради, Миколу Рябовола. 6 листопада 1919 року було заарештовано 12 членів Кубанської Ради. 7 листопада 1919 р. денікінці стратили міністра внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, Олексія Кулабухова. Такі дії російських шовіністів призвели до того що кубанські козаки цілими полками почали полишати фронт. Добровольча армія втратила найбільш боєздатні підрозділи і стрімко розвалювалась під ударами червоних. 17 березня більшовики захопили Катеринодар, і до кінця травня вся територія Кубанської Народної Республіки була окупована Червоною армією. Уряд Кубанської Народної Республіки, на чолі із Василем Іванисом та 20 тисяч її громадян вимушені були емігрувати. Боротьбу із окупантами продовжили повстанці яких очолював отаман Василь Рябоконь. Партизани чинили спротив комуністичному режиму до 1925 року. На світлині карта українських земель представлена на Паризькій мирній конференції. Такі території ніколи не контролювала жодна українська держава.

58 А ось і тортик.