На фоні отого всього беспределу, який твориться зараз в Українській державі за правління Зеленського, однозначно треба шукати точку опори, шукати моральних і життєвих авторитетів, чин яких допоможе вистояти і рухатися далі у нашій боротьбі.
Учора я мала можливість познайомитися саме з такою людиною. Я реально дякую Богу за таку можливість - зустріти живу легенду, людину, яка боролася з Українську Державу і її самодостатність, коли України незалежної ще не було.
Микола Матусевич — український дисидент, співзасновник Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських таборів, правозахисник і мислитель із гострим розумом та вишуканою іронією. Він став одним із тих, хто відкрито кинув виклик тоталітарній системі, не боячись репресій та переслідувань.
Народився на Київщині, але через голод родина була змушена тікати до московії. Після повернення в Україну відчув свою національну ідентичність, хоча навчався в московськомовній школі. Його шлях до опору почався в студентські роки, коли він захопився історією та ідеями українського національного руху. Переломним моментом стало вбивство художниці-дисидентки Алли Горської, після якого він остаточно усвідомив необхідність боротьби.
У 1976 році став одним із засновників Української Гельсінської Групи — першої легальної правозахисної організації в УРСР. Разом з іншими дисидентами він документував злочини радянської влади, передавав інформацію на Захід, зокрема до президента США Джиммі Картера та Папи Римського. За цю діяльність отримав 12 років таборів і заслань, хоча вже перед арештом усвідомлював, що «рано чи пізно на нього чекає в’язниця».
Цікава деталь, яка розкриває його характер: Матусевич мав унікальну здатність психологічно домінувати над ворогом.
Під час арешту в його дім увірвалися кагебісти, і одна зі слідчих сіла на диван. Він командирським тоном заявив: «Ти куди посміла сісти? Ви її на смітті знайшли?» — і та, розгубившись, піднялася. Потім спокійно заявив, що поки не вип’є кави, ніякої тюрми не буде. Ця внутрішня незламність допомагала йому навіть у таборах, де він давав зрозуміти охоронцям, що не вважає їх людьми, а лише «напівскотами».
Після виходу на свободу змушений був жити у Василькові, у буквальному сенсі в курнику, який сам жартома називав chicken villa. Держава не подбала про нього, зате журналісти, правозахисники та друзі допомогли йому отримати квартиру в Києві.
Його погляди на ворогів були чіткими: «Вбивати треба спокійно, без ненависті — як вириваєш бур’ян на городі». Він не визнавав компромісів із тими, хто нищив Україну, і завжди підкреслював, що головне — не боятися бути собою.
Про українців він говорив із глибоким розумінням:
«Ми самі себе дивуємо. Безграничною сміливістю, самопожертвою і безграничною підлістю. Суміш стерв’ятників і шляхетних левів».
Життя Матусевича — це приклад того, як одна людина може кинути виклик системі, не втратити гідність і, зрештою, навіть у старості залишатися тим, хто «дивиться в дзеркало і не хоче плюнути у відображення».
І ще величезна людська подяка Дарія Гірна , яка не просто створила фільм про Миколу Матусевича, але яка разом з друзями багато років поспіль допомагала і допомагає йому і іншим дисидентам, на яких в Української держави не вистачало ні часу, ні бажання допомогти. І дякую Дарії за те, що максимально підключає нас усіх, і за знайомство зокрема.
П.с. Віднедавна пан Микола є у Фейсбуці і ви можете підписатися на його сторінку чи додатися в друзі. А також пан Микола розпочав чудову акцію подяки нашим дружнім країнам: про це ви можете прочитати на його сторінці і звісно що долучитися
На фоні отого всього беспределу, який твориться зараз в Українській державі за правління Зеленського, однозначно треба шукати точку опори, шукати моральних і життєвих авторитетів, чин яких допоможе вистояти і рухатися далі у нашій боротьбі.
Учора я мала можливість познайомитися саме з такою людиною. Я реально дякую Богу за таку можливість - зустріти живу легенду, людину, яка боролася з Українську Державу і її самодостатність, коли України незалежної ще не було.
Микола Матусевич — український дисидент, співзасновник Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських таборів, правозахисник і мислитель із гострим розумом та вишуканою іронією. Він став одним із тих, хто відкрито кинув виклик тоталітарній системі, не боячись репресій та переслідувань.
Народився на Київщині, але через голод родина була змушена тікати до московії. Після повернення в Україну відчув свою національну ідентичність, хоча навчався в московськомовній школі. Його шлях до опору почався в студентські роки, коли він захопився історією та ідеями українського національного руху. Переломним моментом стало вбивство художниці-дисидентки Алли Горської, після якого він остаточно усвідомив необхідність боротьби.
У 1976 році став одним із засновників Української Гельсінської Групи — першої легальної правозахисної організації в УРСР. Разом з іншими дисидентами він документував злочини радянської влади, передавав інформацію на Захід, зокрема до президента США Джиммі Картера та Папи Римського. За цю діяльність отримав 12 років таборів і заслань, хоча вже перед арештом усвідомлював, що «рано чи пізно на нього чекає в’язниця».
Цікава деталь, яка розкриває його характер: Матусевич мав унікальну здатність психологічно домінувати над ворогом.
Під час арешту в його дім увірвалися кагебісти, і одна зі слідчих сіла на диван. Він командирським тоном заявив: «Ти куди посміла сісти? Ви її на смітті знайшли?» — і та, розгубившись, піднялася. Потім спокійно заявив, що поки не вип’є кави, ніякої тюрми не буде. Ця внутрішня незламність допомагала йому навіть у таборах, де він давав зрозуміти охоронцям, що не вважає їх людьми, а лише «напівскотами».
Після виходу на свободу змушений був жити у Василькові, у буквальному сенсі в курнику, який сам жартома називав chicken villa. Держава не подбала про нього, зате журналісти, правозахисники та друзі допомогли йому отримати квартиру в Києві.
Його погляди на ворогів були чіткими: «Вбивати треба спокійно, без ненависті — як вириваєш бур’ян на городі». Він не визнавав компромісів із тими, хто нищив Україну, і завжди підкреслював, що головне — не боятися бути собою.
Про українців він говорив із глибоким розумінням:
«Ми самі себе дивуємо. Безграничною сміливістю, самопожертвою і безграничною підлістю. Суміш стерв’ятників і шляхетних левів».
Життя Матусевича — це приклад того, як одна людина може кинути виклик системі, не втратити гідність і, зрештою, навіть у старості залишатися тим, хто «дивиться в дзеркало і не хоче плюнути у відображення».
І ще величезна людська подяка Дарія Гірна , яка не просто створила фільм про Миколу Матусевича, але яка разом з друзями багато років поспіль допомагала і допомагає йому і іншим дисидентам, на яких в Української держави не вистачало ні часу, ні бажання допомогти. І дякую Дарії за те, що максимально підключає нас усіх, і за знайомство зокрема.
П.с. Віднедавна пан Микола є у Фейсбуці і ви можете підписатися на його сторінку чи додатися в друзі. А також пан Микола розпочав чудову акцію подяки нашим дружнім країнам: про це ви можете прочитати на його сторінці і звісно що долучитися
Українська
English
