Українська
English
ХРОНІКА СИСТЕМНОГО САМОГУБСТВА
Автор: Владислав Смірнов
Грудень 2025 року увійде в новітню історію України не як місяць стратегічних перемог чи дипломатичних проривів, а як час великої ганьби. Поки суспільство годують заспокійливим сиропом про «посилення» та «реструктуризацію», у кабінетах Генерального штабу та командування Сухопутних військ тихо, без зайвого шуму, провертають операцію з ліквідації одного з найефективніших феноменів цієї війни — Інтернаціонального легіону. Рішення розформувати злагоджені національні батальйони і розчинити іноземних добровольців у сірій масі загальновійськових бригад — це не помилка. Це свідомий демонтаж боєздатності, продиктований страхом, заздрістю та невиліковним радянським ідіотизмом. Не нагадує розброєння напередодні широмасштабного нападу на Київ?
Зіткнення цивілізацій: Чому система ненавидить вільних
Щоб зрозуміти глибину цієї прірви, треба усвідомити природу конфлікту. Інтернаціональний легіон із перших днів був чужорідним тілом у хворій системі української армійської бюрократії. Це був конфлікт менталітетів.
З одного боку — закостеніла вертикаль, де ініціатива карається, а головним показником ефективності є правильно заповнений журнал обліку та фотозвіт для начальства. Це світ, де солдат — безправний ресурс, «олівець» на карті. З іншого боку — професіонали з країн НАТО, Латинської Америки, Азії. Люди, виховані на принципах mission command (управління через місію), де сержант — це бог тактики, а життя побратима — найвища цінність. Вони приїхали сюди не за зарплатою (у багатьох вдома вона була вищою), а за ідеєю. Вони мають почуття власної гідності, яке наші «паркетні» полковники сприймають як зухвальство.
Система не змогла їх зламати, не змогла змусити фарбувати траву чи ходити строєм під артилерійським вогнем. Іноземці задавали занадто багато незручних питань: «Чому немає евакуації?», «Де обіцяні міномети?», «Чому цей наказ суперечить здоровому глузду?». Для радянського офіцера це — бунт. А бунт треба придушити. Розпорошення легіонерів по різних бригадах — це спосіб зламати їхню волю, перетворити еліту на покірних виконавців, позбавити їх голосу і колективної сили.
Вавилонська вежа на лінії фронту
Офіційна версія про створення «єдиного кулака» звучить красиво лише для тих, хто ніколи не був на "нулі". Реальність така: боєздатність підрозділу базується на мікрокліматі та комунікації. Національні батальйони Легіону — це роками відпрацьовані механізми. Поляки розуміють поляків, колумбійці прикривають колумбійців, американці працюють за протоколами армії США.
Що робить наше командування? Воно бере цей злагоджений механізм і кувалдою розбиває його на дрібні деталі, які намагається вставити в старий «Жигулі» радянського зразка. Уявіть собі штурм посадки. Радіоефір. Командир роти, який володіє англійською на рівні "Ландон із зе кепітал", кричить наказ. Його не розуміє кулеметник з Бразилії. В результаті — затримка на 30 секунд. У сучасному бою це смерть. Це «дружній вогонь». Це втрата позицій.
Ліквідація мовних і культурних кластерів — це злочинна недбалість. Ми свідомо створюємо хаос там, де був порядок. Ми міняємо професіоналізм на статистику. Замість ефективних штурмових груп ми отримаємо наляканих, дезорієнтованих одинаків, які не довіряють своїм новим командирам і не розуміють, що відбувається навколо.
Мародерство ресурсів: Битва за «гуманітарку»
Але де немає логіки, там завжди є гроші. Давайте будемо цинічними до кінця. Легіони завжди були упаковані краще за кадрові механізовані бригади. Чому? Бо західний світ допомагав «своїм». Американські фонди слали тепловізори американцям, британські волонтери гнали пікапи британцям. Це були прямі, прозорі канали, які оминали чорну діру складів Міноборони.
Нашим генералам і тиловикам це муляло очі роками. Як це так: у якогось лейтенанта з Огайо є кращий дрон, ніж у комбрига? Це ж непорядок! Це ж ресурс, який проходить повз кишеню! Інтеграція легіонерів у загальні бригади має приховану мету — «націоналізувати» ці потоки. Командування розраховує, що разом з бійцями до них перейдуть і їхні спонсори, і їхнє спорядження.
Це фатальна ілюзія жадібних дурнів. Західна допомога базується на персональній довірі. Донор із Техасу дає гроші конкретному Джону, якого він знає, а не вкрай корумпованій військовій частині №XXXX. Як тільки зникне суб’єктність Легіону — краник перекриється. Ми не «оптимізуємо» ресурс, ми його втрачаємо. Ми просто крадемо у самих себе можливість воювати сучасною технікою.
Знищення свідків
Є ще один аспект, про який говорять лише пошепки. Страх. Влада боїться Легіону. Іноземний доброволець — це найнебезпечніший тип солдата для корумпованої влади. Він юридично захищений паспортом своєї країни. Він не боїться СБУ чи військової прокуратури так, як цього боїться заляканий мобілізований з села. Він може подзвонити журналістам The New York Times. Він може написати правду у Twitter, яку прочитають сенатори.
Легіонери були живими свідками нашої некомпетентності, крадіжок палива, тупих наказів і зневаги до життя. Розпорошити їх — це тактика "розділяй і володарюй". Поодинці вони безпечні. Поодинці їхній голос не чутно. Їх розчиняють у масі, щоб приховати злочини командування, щоб не було кому сказати: «Король голий, а генерал — ідіот».
Висновки: Квиток в один кінець
Те, що відбувається зараз, — це точка неповернення у стосунках із цивілізованим світом на рівні people-to-people. Ми власноруч руйнуємо міф про те, що Україна — це форпост свободи. Ми показуємо, що Україна — це такий самий маленький Радянський Союз, тільки з іншим прапором, де людину пережовують і випльовують заради звітності.
Наслідки будуть миттєвими і болючими:
Кадровий колапс - ми втратимо до половини іноземного контингенту ще до Нового року. Профі просто розірвуть контракти. Ніхто не підписувався бути "м'ясом" у чужій грі.
Репутаційна катастрофа - кожен легіонер, який поїде додому ображеним, стане анти-амбасадором України. Він розкаже правду своїм друзям, своїм медіа, своїм політикам. І коли наступного разу ми будемо просити про допомогу, нам нагадають, як ми вчинили з тими, хто приїхав віддати за нас життя.
Військове ослаблення. Замість елітних штурмовиків ми отримаємо демотивовану піхоту. Ми міняємо якість на уявну кількість.
Це рішення Генштабу — не помилка. Це акт зради національних інтересів на догоду бюрократичному комфорту. Ми виганяємо найкращих друзів, щоб залишитися наодинці зі своїми ворогами — зовнішніми та внутрішніми. І коли фронт посиплеться там, де раніше стояли вмотивовані добровольці, нехай ніхто не питає «Хто винен?». Прізвища підписантів цього наказу відомі. Питання лише в тому, чи встигнемо ми їх судити до того, як стане надто пізно.
Апдейт (для балансу позицій). Після підготовки цього матеріалу мені надійшли уточнення від співрозмовників, наближених до Генштабу: там наполягають, що рішення про розформування/переформатування іноземних підрозділів є реакцією на наслідки конкретного провалу на одному з відтинків Запорізького напрямку, де, за їхньою версією, іноземний підрозділ не втримав позиції, що дало ворогу просування; у цій логіці іноземців переводять не для “покарання всіх під одну гребінку”, а щоб вони воювали не окремими національними кластерами, а в складі змішаних бойових підрозділів разом з українцями — з єдиним командуванням, комунікацією та відповідальністю, а хто не приймає таких умов, той просто розриває контракт і їде додому. Водночас публічних документів, які дозволили б незалежно перевірити цю мотивацію, мені не надано — тому фіксую її як офіційно-неофіційне пояснення “з того боку”, яке не скасовує головного питання: чому такі рішення ухвалюються без прозорої комунікації, розслідування причин і чітких запобіжників, щоб не знищити те, що працює.
Автор: Владислав Смірнов
Грудень 2025 року увійде в новітню історію України не як місяць стратегічних перемог чи дипломатичних проривів, а як час великої ганьби. Поки суспільство годують заспокійливим сиропом про «посилення» та «реструктуризацію», у кабінетах Генерального штабу та командування Сухопутних військ тихо, без зайвого шуму, провертають операцію з ліквідації одного з найефективніших феноменів цієї війни — Інтернаціонального легіону. Рішення розформувати злагоджені національні батальйони і розчинити іноземних добровольців у сірій масі загальновійськових бригад — це не помилка. Це свідомий демонтаж боєздатності, продиктований страхом, заздрістю та невиліковним радянським ідіотизмом. Не нагадує розброєння напередодні широмасштабного нападу на Київ?
Зіткнення цивілізацій: Чому система ненавидить вільних
Щоб зрозуміти глибину цієї прірви, треба усвідомити природу конфлікту. Інтернаціональний легіон із перших днів був чужорідним тілом у хворій системі української армійської бюрократії. Це був конфлікт менталітетів.
З одного боку — закостеніла вертикаль, де ініціатива карається, а головним показником ефективності є правильно заповнений журнал обліку та фотозвіт для начальства. Це світ, де солдат — безправний ресурс, «олівець» на карті. З іншого боку — професіонали з країн НАТО, Латинської Америки, Азії. Люди, виховані на принципах mission command (управління через місію), де сержант — це бог тактики, а життя побратима — найвища цінність. Вони приїхали сюди не за зарплатою (у багатьох вдома вона була вищою), а за ідеєю. Вони мають почуття власної гідності, яке наші «паркетні» полковники сприймають як зухвальство.
Система не змогла їх зламати, не змогла змусити фарбувати траву чи ходити строєм під артилерійським вогнем. Іноземці задавали занадто багато незручних питань: «Чому немає евакуації?», «Де обіцяні міномети?», «Чому цей наказ суперечить здоровому глузду?». Для радянського офіцера це — бунт. А бунт треба придушити. Розпорошення легіонерів по різних бригадах — це спосіб зламати їхню волю, перетворити еліту на покірних виконавців, позбавити їх голосу і колективної сили.
Вавилонська вежа на лінії фронту
Офіційна версія про створення «єдиного кулака» звучить красиво лише для тих, хто ніколи не був на "нулі". Реальність така: боєздатність підрозділу базується на мікрокліматі та комунікації. Національні батальйони Легіону — це роками відпрацьовані механізми. Поляки розуміють поляків, колумбійці прикривають колумбійців, американці працюють за протоколами армії США.
Що робить наше командування? Воно бере цей злагоджений механізм і кувалдою розбиває його на дрібні деталі, які намагається вставити в старий «Жигулі» радянського зразка. Уявіть собі штурм посадки. Радіоефір. Командир роти, який володіє англійською на рівні "Ландон із зе кепітал", кричить наказ. Його не розуміє кулеметник з Бразилії. В результаті — затримка на 30 секунд. У сучасному бою це смерть. Це «дружній вогонь». Це втрата позицій.
Ліквідація мовних і культурних кластерів — це злочинна недбалість. Ми свідомо створюємо хаос там, де був порядок. Ми міняємо професіоналізм на статистику. Замість ефективних штурмових груп ми отримаємо наляканих, дезорієнтованих одинаків, які не довіряють своїм новим командирам і не розуміють, що відбувається навколо.
Мародерство ресурсів: Битва за «гуманітарку»
Але де немає логіки, там завжди є гроші. Давайте будемо цинічними до кінця. Легіони завжди були упаковані краще за кадрові механізовані бригади. Чому? Бо західний світ допомагав «своїм». Американські фонди слали тепловізори американцям, британські волонтери гнали пікапи британцям. Це були прямі, прозорі канали, які оминали чорну діру складів Міноборони.
Нашим генералам і тиловикам це муляло очі роками. Як це так: у якогось лейтенанта з Огайо є кращий дрон, ніж у комбрига? Це ж непорядок! Це ж ресурс, який проходить повз кишеню! Інтеграція легіонерів у загальні бригади має приховану мету — «націоналізувати» ці потоки. Командування розраховує, що разом з бійцями до них перейдуть і їхні спонсори, і їхнє спорядження.
Це фатальна ілюзія жадібних дурнів. Західна допомога базується на персональній довірі. Донор із Техасу дає гроші конкретному Джону, якого він знає, а не вкрай корумпованій військовій частині №XXXX. Як тільки зникне суб’єктність Легіону — краник перекриється. Ми не «оптимізуємо» ресурс, ми його втрачаємо. Ми просто крадемо у самих себе можливість воювати сучасною технікою.
Знищення свідків
Є ще один аспект, про який говорять лише пошепки. Страх. Влада боїться Легіону. Іноземний доброволець — це найнебезпечніший тип солдата для корумпованої влади. Він юридично захищений паспортом своєї країни. Він не боїться СБУ чи військової прокуратури так, як цього боїться заляканий мобілізований з села. Він може подзвонити журналістам The New York Times. Він може написати правду у Twitter, яку прочитають сенатори.
Легіонери були живими свідками нашої некомпетентності, крадіжок палива, тупих наказів і зневаги до життя. Розпорошити їх — це тактика "розділяй і володарюй". Поодинці вони безпечні. Поодинці їхній голос не чутно. Їх розчиняють у масі, щоб приховати злочини командування, щоб не було кому сказати: «Король голий, а генерал — ідіот».
Висновки: Квиток в один кінець
Те, що відбувається зараз, — це точка неповернення у стосунках із цивілізованим світом на рівні people-to-people. Ми власноруч руйнуємо міф про те, що Україна — це форпост свободи. Ми показуємо, що Україна — це такий самий маленький Радянський Союз, тільки з іншим прапором, де людину пережовують і випльовують заради звітності.
Наслідки будуть миттєвими і болючими:
Кадровий колапс - ми втратимо до половини іноземного контингенту ще до Нового року. Профі просто розірвуть контракти. Ніхто не підписувався бути "м'ясом" у чужій грі.
Репутаційна катастрофа - кожен легіонер, який поїде додому ображеним, стане анти-амбасадором України. Він розкаже правду своїм друзям, своїм медіа, своїм політикам. І коли наступного разу ми будемо просити про допомогу, нам нагадають, як ми вчинили з тими, хто приїхав віддати за нас життя.
Військове ослаблення. Замість елітних штурмовиків ми отримаємо демотивовану піхоту. Ми міняємо якість на уявну кількість.
Це рішення Генштабу — не помилка. Це акт зради національних інтересів на догоду бюрократичному комфорту. Ми виганяємо найкращих друзів, щоб залишитися наодинці зі своїми ворогами — зовнішніми та внутрішніми. І коли фронт посиплеться там, де раніше стояли вмотивовані добровольці, нехай ніхто не питає «Хто винен?». Прізвища підписантів цього наказу відомі. Питання лише в тому, чи встигнемо ми їх судити до того, як стане надто пізно.
Апдейт (для балансу позицій). Після підготовки цього матеріалу мені надійшли уточнення від співрозмовників, наближених до Генштабу: там наполягають, що рішення про розформування/переформатування іноземних підрозділів є реакцією на наслідки конкретного провалу на одному з відтинків Запорізького напрямку, де, за їхньою версією, іноземний підрозділ не втримав позиції, що дало ворогу просування; у цій логіці іноземців переводять не для “покарання всіх під одну гребінку”, а щоб вони воювали не окремими національними кластерами, а в складі змішаних бойових підрозділів разом з українцями — з єдиним командуванням, комунікацією та відповідальністю, а хто не приймає таких умов, той просто розриває контракт і їде додому. Водночас публічних документів, які дозволили б незалежно перевірити цю мотивацію, мені не надано — тому фіксую її як офіційно-неофіційне пояснення “з того боку”, яке не скасовує головного питання: чому такі рішення ухвалюються без прозорої комунікації, розслідування причин і чітких запобіжників, щоб не знищити те, що працює.
ХРОНІКА СИСТЕМНОГО САМОГУБСТВА
Автор: Владислав Смірнов
Грудень 2025 року увійде в новітню історію України не як місяць стратегічних перемог чи дипломатичних проривів, а як час великої ганьби. Поки суспільство годують заспокійливим сиропом про «посилення» та «реструктуризацію», у кабінетах Генерального штабу та командування Сухопутних військ тихо, без зайвого шуму, провертають операцію з ліквідації одного з найефективніших феноменів цієї війни — Інтернаціонального легіону. Рішення розформувати злагоджені національні батальйони і розчинити іноземних добровольців у сірій масі загальновійськових бригад — це не помилка. Це свідомий демонтаж боєздатності, продиктований страхом, заздрістю та невиліковним радянським ідіотизмом. Не нагадує розброєння напередодні широмасштабного нападу на Київ?
Зіткнення цивілізацій: Чому система ненавидить вільних
Щоб зрозуміти глибину цієї прірви, треба усвідомити природу конфлікту. Інтернаціональний легіон із перших днів був чужорідним тілом у хворій системі української армійської бюрократії. Це був конфлікт менталітетів.
З одного боку — закостеніла вертикаль, де ініціатива карається, а головним показником ефективності є правильно заповнений журнал обліку та фотозвіт для начальства. Це світ, де солдат — безправний ресурс, «олівець» на карті. З іншого боку — професіонали з країн НАТО, Латинської Америки, Азії. Люди, виховані на принципах mission command (управління через місію), де сержант — це бог тактики, а життя побратима — найвища цінність. Вони приїхали сюди не за зарплатою (у багатьох вдома вона була вищою), а за ідеєю. Вони мають почуття власної гідності, яке наші «паркетні» полковники сприймають як зухвальство.
Система не змогла їх зламати, не змогла змусити фарбувати траву чи ходити строєм під артилерійським вогнем. Іноземці задавали занадто багато незручних питань: «Чому немає евакуації?», «Де обіцяні міномети?», «Чому цей наказ суперечить здоровому глузду?». Для радянського офіцера це — бунт. А бунт треба придушити. Розпорошення легіонерів по різних бригадах — це спосіб зламати їхню волю, перетворити еліту на покірних виконавців, позбавити їх голосу і колективної сили.
Вавилонська вежа на лінії фронту
Офіційна версія про створення «єдиного кулака» звучить красиво лише для тих, хто ніколи не був на "нулі". Реальність така: боєздатність підрозділу базується на мікрокліматі та комунікації. Національні батальйони Легіону — це роками відпрацьовані механізми. Поляки розуміють поляків, колумбійці прикривають колумбійців, американці працюють за протоколами армії США.
Що робить наше командування? Воно бере цей злагоджений механізм і кувалдою розбиває його на дрібні деталі, які намагається вставити в старий «Жигулі» радянського зразка. Уявіть собі штурм посадки. Радіоефір. Командир роти, який володіє англійською на рівні "Ландон із зе кепітал", кричить наказ. Його не розуміє кулеметник з Бразилії. В результаті — затримка на 30 секунд. У сучасному бою це смерть. Це «дружній вогонь». Це втрата позицій.
Ліквідація мовних і культурних кластерів — це злочинна недбалість. Ми свідомо створюємо хаос там, де був порядок. Ми міняємо професіоналізм на статистику. Замість ефективних штурмових груп ми отримаємо наляканих, дезорієнтованих одинаків, які не довіряють своїм новим командирам і не розуміють, що відбувається навколо.
Мародерство ресурсів: Битва за «гуманітарку»
Але де немає логіки, там завжди є гроші. Давайте будемо цинічними до кінця. Легіони завжди були упаковані краще за кадрові механізовані бригади. Чому? Бо західний світ допомагав «своїм». Американські фонди слали тепловізори американцям, британські волонтери гнали пікапи британцям. Це були прямі, прозорі канали, які оминали чорну діру складів Міноборони.
Нашим генералам і тиловикам це муляло очі роками. Як це так: у якогось лейтенанта з Огайо є кращий дрон, ніж у комбрига? Це ж непорядок! Це ж ресурс, який проходить повз кишеню! Інтеграція легіонерів у загальні бригади має приховану мету — «націоналізувати» ці потоки. Командування розраховує, що разом з бійцями до них перейдуть і їхні спонсори, і їхнє спорядження.
Це фатальна ілюзія жадібних дурнів. Західна допомога базується на персональній довірі. Донор із Техасу дає гроші конкретному Джону, якого він знає, а не вкрай корумпованій військовій частині №XXXX. Як тільки зникне суб’єктність Легіону — краник перекриється. Ми не «оптимізуємо» ресурс, ми його втрачаємо. Ми просто крадемо у самих себе можливість воювати сучасною технікою.
Знищення свідків
Є ще один аспект, про який говорять лише пошепки. Страх. Влада боїться Легіону. Іноземний доброволець — це найнебезпечніший тип солдата для корумпованої влади. Він юридично захищений паспортом своєї країни. Він не боїться СБУ чи військової прокуратури так, як цього боїться заляканий мобілізований з села. Він може подзвонити журналістам The New York Times. Він може написати правду у Twitter, яку прочитають сенатори.
Легіонери були живими свідками нашої некомпетентності, крадіжок палива, тупих наказів і зневаги до життя. Розпорошити їх — це тактика "розділяй і володарюй". Поодинці вони безпечні. Поодинці їхній голос не чутно. Їх розчиняють у масі, щоб приховати злочини командування, щоб не було кому сказати: «Король голий, а генерал — ідіот».
Висновки: Квиток в один кінець
Те, що відбувається зараз, — це точка неповернення у стосунках із цивілізованим світом на рівні people-to-people. Ми власноруч руйнуємо міф про те, що Україна — це форпост свободи. Ми показуємо, що Україна — це такий самий маленький Радянський Союз, тільки з іншим прапором, де людину пережовують і випльовують заради звітності.
Наслідки будуть миттєвими і болючими:
Кадровий колапс - ми втратимо до половини іноземного контингенту ще до Нового року. Профі просто розірвуть контракти. Ніхто не підписувався бути "м'ясом" у чужій грі.
Репутаційна катастрофа - кожен легіонер, який поїде додому ображеним, стане анти-амбасадором України. Він розкаже правду своїм друзям, своїм медіа, своїм політикам. І коли наступного разу ми будемо просити про допомогу, нам нагадають, як ми вчинили з тими, хто приїхав віддати за нас життя.
Військове ослаблення. Замість елітних штурмовиків ми отримаємо демотивовану піхоту. Ми міняємо якість на уявну кількість.
Це рішення Генштабу — не помилка. Це акт зради національних інтересів на догоду бюрократичному комфорту. Ми виганяємо найкращих друзів, щоб залишитися наодинці зі своїми ворогами — зовнішніми та внутрішніми. І коли фронт посиплеться там, де раніше стояли вмотивовані добровольці, нехай ніхто не питає «Хто винен?». Прізвища підписантів цього наказу відомі. Питання лише в тому, чи встигнемо ми їх судити до того, як стане надто пізно.
Апдейт (для балансу позицій). Після підготовки цього матеріалу мені надійшли уточнення від співрозмовників, наближених до Генштабу: там наполягають, що рішення про розформування/переформатування іноземних підрозділів є реакцією на наслідки конкретного провалу на одному з відтинків Запорізького напрямку, де, за їхньою версією, іноземний підрозділ не втримав позиції, що дало ворогу просування; у цій логіці іноземців переводять не для “покарання всіх під одну гребінку”, а щоб вони воювали не окремими національними кластерами, а в складі змішаних бойових підрозділів разом з українцями — з єдиним командуванням, комунікацією та відповідальністю, а хто не приймає таких умов, той просто розриває контракт і їде додому. Водночас публічних документів, які дозволили б незалежно перевірити цю мотивацію, мені не надано — тому фіксую її як офіційно-неофіційне пояснення “з того боку”, яке не скасовує головного питання: чому такі рішення ухвалюються без прозорої комунікації, розслідування причин і чітких запобіжників, щоб не знищити те, що працює.
228переглядів
