❤Доропілля: серед руїн собака дочекалася своїх рятувальників, повідомляє ДСНС України. Після авіаудару по приватному сектору міста надзвичайники уважно оглядали кожен зруйнований двір. Серед уламків і пилу — раптом тихе скавуління: ледь чутне, але живе!🙏 Під купою цегли й обгорілих дощок, серед руїн будинку, ховалася собака 🐶 Її шерсть була вкрита пилом, очі — перелякані, але сповнені надії. Вона не рухалася, лише тремтіла й тихо скиглила, ніби боялася, що про неї забудуть. Надзвичайники обережно дістали тваринку з-під уламків. Вона тулилася до свого рятівника, вдивлялася просто в очі — і в цьому погляді було все: біль, страх і вдячність за життя. Тварину передали сусідам, які впізнали в ній свою улюбленицю 🐕 ❗Серед війни, страждань і руїн саме такі миті нагадують: життя важливе і за нього варто боротися!

У Кам’янському Дніпропетровської області працівники ДТЕК під час виїзду на віддалений виклик виявили собаку віком близько шести місяців, залишену в коробці. Тварина виглядала доглянутою і чистою, що свідчить про те, що вона раніше жила в домашніх умовах. Собака перебувала у самотньому місці, де немає людей, і тремтіла від страху. Зоозахисники закликають знайти для неї нову сім’ю, щоб вона отримала шанс на безпечне і спокійне життя. 📹: Камʼянський притулок | Facebook #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#ШІ #оповідання Нічний експрес Жовтень 2025 року. Дмитро, молодший сержант, відчував дивний, майже нестерпний контраст між станом свого тіла і станом своєї свідомості. Тіло, накачане від фізичних навантажень, було напруженим, а от свідомість... свідомість була порожня. Це була втома іншого ґатунку — втома від постійної гіперуваги. «Десять днів. Тільки десять», — пробурмотів він. Він їхав у свою першу за дев'ять місяців обов'язкову відпустку. Маршрут: Покровськ → Львів. Квиток на нічний потяг був чимось на зразок священного артефакту, що гарантував повернення до "великого світу", де не треба щосекунди дивитися в небо. Дмитро зайшов у купе третього вагона. Час був пізній, близько першої ночі, і його сусіди вже спали, завісивши полиці. Він тихо закинув свою акуратну армійську сумку на третю полицю. Його місце було нижнє, біля вікна. Вирішивши трохи "розвітритися" від офіційного запаху казарми, він вийшов у тамбур. Там, споглядаючи, як миготять нічні пейзажі, він відчув, як напруга поступово спадає. Він помітив, що навіть тут, у глибокому тилу, люди інакше тримають телефони та здригаються від гучних звуків — війна змінила акустику світу. Коли Дмитро повернувся, він зупинився на порозі купе, дивлячись на своє місце. Його нижня полиця, де він мріяв розтягнутися, була зайнята. Вона була зайнята... бульмастифом. Огромний, потужний собака з хитрим поглядом спав на фірмовій "укрзалізничній" білизні. Поруч, на другій нижній полиці, мирно хропів колоритний дідусь у фетровому капелюсі. Дмитро, який на фронті бачив усе, відчув, як у нього починає нервово сіпатися око. Він звик до порядку, а тут – Барс, окупант полиці. «Прошу вибачення. Це, мабуть, якесь непорозуміння», — пролунав дзвінкий, але тихий жіночий голос над його головою. Дмитро підняв очі. З верхньої полиці, як метеор, спустилася дівчина — Олександра (Саша). Її обличчя обрамлювали темні, неслухняні кучері. «Вітаю! Це Барс, мій компаньйон. Але оскільки Барс, на жаль, не читає квитки, він вважає, що це місце належить йому по праву бульмастифа-мандрівника», — вона посміхнулася. Її посмішка була яскравою, як неонова вивіска в нічному місті, і миттєво зруйнувала його напругу. «Це моє місце», — сказав Дмитро з військовою серйозністю. «Я знаю! — вона знизала плечима. — Але мій дідусь (другий нижній пасажир) ні за що не дозволить мені спати зверху. Каже, що "сучасна молодь з хребтом не дружить". А мені туди лізти теж не дуже. Тому я пропоную рівноцінний, хоча й абсолютно нелогічний, обмін! Ви берете моє ідеально підготовлене верхнє місце, а я, як леді, вирішую проблему з Барсом. Що скажете, пане?..» «Дмитро», — він мимоволі розсміявся. Це було настільки абсурдно, настільки нелогічно після місяців, проведених за чіткими інструкціями, що його розслабило. «Добре, Сашо. Я погоджуюся на цей особистий контракт про ненапад». На щастя, сусіди з навколишніх купе вийшли раніше. Дмитро запропонував: «Тут вільне купе. Дві нижні полиці. Може, перейдемо туди? Не будемо будити поважних окупантів». Саша радісно погодилася. Вони перейшли у п'яте купе, де одразу ж сіли на одну полицю, наче були знайомі сто років. Тут прокинувся дідусь (Микола Васильович). Він вийшов, потер очі, побачив Дмитра у цивільному, але відразу впізнав військового. «Синочку, дай тобі Бог здоров'я, що не наробив галасу. Барс — він хлопець чутливий, думає, що ми вдома», — дідусь по-батьківськи поплескав Дмитра по плечу і, нахилившись, тихо додав: «Добре тобі поговорити. Тобі треба». Він повернувся до свого купе, але через хвилину вийшов із товстою, важкою ковдрою. «Ось, накрийтесь. Вночі вже не травень. І нехай розмова буде добра». Вони з Сашею переглянулись і відчули перший спільний спалах тепла. Розмова почалася з простого. «Куди Ви так пізно?», «А Ви куди?». Саша їхала до Києва, де мала презентувати волонтерський проєкт з арт-терапії, а потім до Харкова. «Ого. На Схід? Там, звідки я тільки-но виїхав», — посміхнувся Дмитро. «Там зараз життя. Просто інше», — просто відповіла вона. Це був той самий новий погляд на світ, який Дмитро зустрічав лише серед своїх. Вони говорили про музику, про те, як ненавидять бавовну і як тепер цінують тишу. «Знаєте, — сказав Дмитро, дивлячись на своє відображення у вікні. — Я помітив: у мирному житті люди бояться незручних пауз. А ми, навпаки, навчилися їх цінувати. Бо тиша — це найдорожчий подарунок». Саша поклала голову на його плече. «Так. Тиша — це як зелене світло... Можна йти». Поїзд проминав нічні міста: Дніпро, Київ, Рівне. За вікном ковдрою висів туман, характерний для жовтневих ранків. Вони перейшли до історій. Саша, сміючись, розповідала про курйози свого волонтерського життя, про те, як її кіт Марс (не Барс!) з'їв її доповідь. Дмитро, вже зовсім розслаблений, ділився фронтовим гумором — про те, як вони вчилися розрізняти "своїх" і "чужих" за звуком генераторів, і як доводилося замість маскувальної сітки використовувати... порізані сітки для картоплі. «Гра у Питання»: * «Найбільш абсурдна річ, яку Ви тепер цінуєте?» — спитала Саша. * «Гаряча вода зі шланга. І цілі вікна. Щоб шибка була ціла», — відповів він. * «Найбільша мрія зараз?» * «...Поїхати до Яремче. І пити там карпатський чай, дивлячись на ліс, який не горить», — він нарешті поділився чимось справжнім, не військовим. Вони сиділи близько, ділилися чи то чайним пакетиком, чи то чимось набагато важливішим. Між ними виникла грайлива енергія, яка була настільки інтенсивною, наскільки й рідкісною. Війна змусила їх швидко зрозуміти: справжність — це все, що має значення. Близько п'ятої ранку, коли потяг проїжджав повз Тернопіль, Дмитро зрозумів, що його станція близько. Дубно. Світанок був сірим, осіннім. Дмитро відчув, як знову напружується. Це був той самий момент, коли треба повертатися до свого, "важкого" світу. Вони підвелися. Мовчанка була вже не "цінною тишею", а болісною паузою. «Що ж, Дмитре... Добре Вам перезавантажитися», — сухо сказала Саша, дивлячись у бік вікна. Вона намагалася зробити прощання легким, звичним. «І Вам гарної поїздки, Олександро. Удачі з арт-терапією», — відповів він тим самим сухим, стриманим тоном. Обидва розуміли: вони не хотіли цього кінця. Вони стримувались, щоб не вимовити зайвого слова, яке б ускладнило цей момент, який мав бути простим. Потяг почав гальмувати, оголошуючи Дубно. Дмитро взяв сумку. «Бувайте», — сказав він, кивнувши. «До побачення», — відповіла Саша. Він вийшов. Холодне, вологе повітря жовтневого ранку вдарило йому в обличчя. Він озирнувся на вагон, відчув гіркоту і збирався йти. І тут за його спиною пролунав різкий, скрипучий звук дверей тамбура. Дмитро ледь встиг розвернутися. Саша, розпатлана, без пальта, лише у тонкій кофті, вибігла на перон. Вона була захекана, а її очі горіли рішучістю. Потяг почав набирати хід. Вона кинулася до нього. Дмитро мовчки взяв її у сильні обійми. Це були обійми, які говорили більше, ніж тисяча слів — про втому, надію, ризик і про те, що життя триває. Вона відхилилася, подивилася йому у вічі, і сунула в його руку зім'ятий, гарячий папірець. «Я чекатиму...» — прошепотіла вона, і це було обіцянкою, яка важила більше, ніж будь-який військовий контракт. Вона миттєво розвернулася і побігла назад. Потяг, набираючи швидкість, промчав повз перон. Дмитро стояв на самотній станції, вдихаючи осіннє повітря. У його руці був зім'ятий папірець. Світ більше не був сірим. Він посміхнувся. Навіть десять днів виявилося достатньо, щоб зустріти новий сенс.

#ШІ #Міська_фантасмагорія Абонент на лінії майбутнього Назар був людиною, яка не просто дотримувалася графіків, він ними дихав. У його ідеально спроектованій квартирі-студії на Осокорках панувала така стерильна симетрія, що будь-який предмет, переміщений хоча б на сантиметр, одразу викликав у нього легкий, але неприємний тік. Назар працював менеджером у фірмі, що виробляла… якісь дуже потрібні цифрові "рішення". Він був упевнений: життя – це і є одне велике цифрове рішення, де успіх гарантований, якщо не допускати помилок в алгоритмі. Сьогодні, однак, алгоритм дав збій. Назар міняв телефон. Старий, ідеально функціональний, він вирішив замінити на нову модель, бо вона мала кращу роздільну здатність для його щоденних графіків сну. Знімаючи чохол, він виявив, що під ним приліпився інший пристрій. Це була ідеально гладка пластина кольору обсидіану, без швів, без портів, без жодної кнопки. Просто мінімалістичний "камінь", вагою з легку банківську картку. Посеред нього світилося, як неонова іржа, лого, схоже на перевернуту горизонтальну вісімку – символ нескінченності, який ніби втомився від свого обов’язку. Назар, людина, яка ігнорувала все, що не мало інструкції, вже збирався викинути знахідку, коли обсидіан завібрував. На екрані загорівся напис: «Вхідний. Абонент: Ви через 10 років». — Невже це пранк від колег? — пробурмотів Назар, намагаючись не зіпсувати свій спокійний вечір. — Настільки дешево? Він натиснув (хоча там не було чого натискати) на зелений сектор, що засвітився. — Алло? — обережно сказав Назар, тримаючи трубку, як хімічну зброю. У відповідь пролунав голос — його власний. Але цей голос був густий, низький і від нього віяло такою всепоглинаючою, вишуканою нудьгою, що Назар ледь не випустив пристрій. — О, привіт, молодий і наївний я, — пролунало в динаміку. — Це ти, Назаре? — Я, — сухо відповів Назар. — І я зараз викликаю поліцію на той відділ, що займається вашими приколами. Я вимагаю пояснень. — Пояснення? Це ти, друже, за 10 років будеш вимагати пояснень від Всесвіту, чому він такий передбачуваний. Я — ти. Ти — я. І я телефоную тобі, щоб ти не купив ту кляту італійську кавомашину. Назар нахилив голову. Кавомашина "Fiamma Perfetto" була його мрією, він планував її купити вже цієї п’ятниці. — Ти про що? Це ж найкраща модель… — Вона зламається наступної п’ятниці, — безбарвно перебив голос. — І не просто зламається. Вона спалить твою колекцію вінілу, яку ти збирав, щоб створити ілюзію глибини. Купи стару, ту, що з млинком. Вона хоч і шумна, але не має драматичних нахилів. Назар посміхнувся. Приниження від згорілого вінілу було справді страшнішим за фінансові втрати. Він повірив не в науку, а в іронію ситуації. Наступного дня Назар, порушуючи свої фінансові графіки, пішов і купив стару, гордовито гучну кавомашину з млинком. Кава вийшла не такою "ідеальною", але вініл був у безпеці. Назар відчув себе мудрішим і навіть трохи всемогутнім. Телефон задзвонив знову, коли Назар збирався на побачення з Аліною — дівчиною, з якою він зустрічався вже місяць, але все ще не міг вирішити, чи відповідає вона його KPI за "жіночністю" та "емоційним інтелектом". — Знову ти, — привітав його Назар з майбутнього (ГМ). — Слухай, забув сказати про Аліну. Це катастрофа. — Я знаю! Я думаю, її ставлення до органічної їжі недостатньо… — Ні, не в тому справа! — ГМ зітхнув, немов це було найтяжче випробування. — Вона сьогодні запитає тебе, що ти насправді думаєш про її нове кольє. Воно жахливе. Я повторюю: жахливе. — Ясно. Що мені сказати? "Воно тобі личить"? Це ж класика. — Банальність. А вона цінує щирість, — ГМ зітхнув. — Скажи їй: "Це кольє настільки прекрасне, наскільки філософія Платона прекрасна для людини, яка намагається відкрити пляшку пива штопором. Воно гарне, але абсолютно непрактичне". Назар остовпів. — Ти з глузду з’їхав? Це ж… це загрожує нашим стосункам. — Повір мені, краще загрожувати їм зараз, ніж узаконити ці стосунки і потім дивитися на це кольє щоранку протягом 10 років! Просто скажи це. І потім запропонуй їй квашених огірків. Назар, який ненавидів нелогічні дії, проте був одержимий ідеєю уникнути майбутньої нудьги, підкорився. Аліна справді запитала про кольє. Назар промовив фразу Платона, ледве стримуючи нервовий сміх. Аліна спочатку була шокована, але потім розреготалася. — Ти знаєш, — сказала вона, — це найдотепніший комплімент, який я коли-небудь чула. Вони замовили огірки. Побачення було хаотичним, нелогічним і найкращим у житті Назара. Назар почав використовувати свій мобільник як інструмент боротьби з власною досконалістю. Він дізнавався, які найбезглуздіші акції зробив ГМ, щоб зробити все навпаки. — Не ходи завтра на ту презентацію, — якось порадив ГМ. — Вона — вершина твого кар’єрного шляху. Ти зробиш ідеальний звіт і отримаєш ідеальне підвищення. — Значить, я йду, — вирішив Назар, випрямляючись. — Зажди, — несподівано різко сказав ГМ. — Не смій! Ти ж бачиш, що відбувається? Я намагаюся врятувати тебе від мене. Від нашого ідеально функціонуючого нещастя. Назар зупинився. — Яке нещастя? Ти успішний, ти маєш гроші, ти врятував мій вініл. Нарешті ГМ зірвався на щирість, яка різонула, як лезо. — Назаре, все ідеально. Я маю все, що хотів 10 років тому. У мене чудова робота, квартира з кращим ремонтом, дружина, яка сміється над моїми жартами, і навіть собака, що не гавкає. Я досяг кінця свого плану. Розумієш? Я — живий, ідеально стерильний успіх. У моєму житті більше немає жодного непередбачуваного вектора. Я телефоную тобі, не щоб ти став багатшим, а щоб ти хоч щось змінив! Вчини дурницю! Зроби помилку, щоб я відчув, що я ще живу, а не виконую чийсь ідеальний код! Назар відчув холод. Йому телефонують не для того, щоб дати пораду, а щоб врятуватися від нудьги власного майбутнього. — Ти, — ледь чутно сказав Назар, — ти геній самосаботажу. — У нас є 10 років, щоб це виправити, — благав ГМ. — Просто не йди завтра на роботу. І скажи босу, що ти йдеш до цирку. Назар поклав телефон на стіл. Він подивився на свій ноутбук, де сяяв ідеально складений звіт, що мав гарантувати його підвищення. Він подивився на ідеальну нову кавомашину, що тихо гуділа, і на пакет з квашеними огірками. Він зрозумів: йому доведеться зрадити себе, щоб уникнути себе. Наступного ранку Назар не пішов на роботу. Він набрав боса. — Я не прийду, — сказав Назар, його голос був спокійний і твердий. — У тебе звіт на $200k, Назаре! — обурився бос. — Що сталося? Ти захворів? — Ні. Я йду до цирку. Я планую стати дресирувальником котів. Він почув, як бос щось зламав на іншому кінці дроту. Назар вимкнув телефон. Обсидіановий пристрій, що лежав на столі, завібрував востаннє. На екрані загорівся напис: «Абонент: Помилка 404. Майбутнє змінено. Зв'язок втрачено». Назар відчув, як усередині лопнула пломба його десятирічного планування. Він підійшов до вікна, наче вперше бачив місто. Його квартира була фортецею логіки, але зараз, без чіткого "завтра", ця логіка розсипалася на іронічний пил. Він узяв свій щоденник, де був розписаний кожен його крок до 2030 року, і порвав його. Звук розірваного паперу був гучнішим за будь-який дзвінок з майбутнього. Це було звільнення. Він вийшов на вулицю. Назар подивився на сонце не як на точку в розкладі дня, а як на несподіваний вихідний. Він зробив глибокий вдих — повітря було наповнене шумом, запахами шаурми та бензину, хаосом, якого він уникав. Замість того, щоб викликати таксі за допомогою аплікації, він спіймав стареньку жовту маршрутку, сів біля вікна і дозволив собі відчути, як його штовхає на поворотах. Він дістав із кишені той самий маркер, яким погрожував босу, і на графіку "Фінансова стабільність" намалював великий, жирний, абсурдно щасливий смайлик. Це було не падіння, це був старт. Він усміхнувся. Посмішка була широка, нелогічна, незапланована і… абсолютно жива. Він не знав, що принесе наступна година, і це було найкраще відчуття у його ідеальному житті. Назар поїхав шукати цирк. Або квашені огірки. Або і те, й інше. Головне — без графіка.

💡 Славутич досі у блекауті: місто без світла і тепла після атаки 1 жовтня Місто працює на генераторах. У пунктах незламності славутичани збираються, щоб зарядити телефони, випити гарячої води та поспілкуватися. Проте люди відкрито говорять, що головна складність – неможливість розігріти чи приготувати їжу. У місті немає централізованого газопостачання. Деякі садочки пускають матусь, які готують малечі їжу на газових плитах. Також фіксують і неприємні випадки: з пункту незламності попросили вийти жінку з двома маленькими собаками. Станом на 16:00 заживлено об’єкти критичної інфраструктури (водоканал, лікарня, дві школи). Головна каналізаційно-насосна станція підключена до загальних мереж електроживлення. У місті розгорнуто 10 стаціонарних пунктів незламності та 5 мобільних пунктів ДСНС. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

ДНІПРО ПІД АТАКОЮ Анна мешкає неподалік місця влучання. За її словами, вдома був тільки собака, сам житловий будинок пошкоджений

У Львові собака зупинився під час хвилини мовчання. Після її завершення він спокійно пішов далі.

🥰🐶😽 «Найкраще для наших улюбленців» Еліна Світоліна, Гаель Монфіс та інші зірки тенісу стали амбсадорами бренду Purina Pro Plan Тенісисти у соцмережах поділились новиною про початок співпраці з брендом високоякісних кормів для домашніх тварин Purina Pro Plan (є частиною швейцарської транснаціональної корпорації Nestlé). Спортсмени закликають господарів домашніх тварин піклуватись як Pro (професіонали) і давати найкраще своїм улюбленцям. Героями рекламної кампанії стали Візз (пес Еліни Світоліної та Гаеля Монфіса), Цезар (пес Жасмін Паоліні), Бонні (собака Енді Маррея) та Ізо (кіт Чагли Буююкакчай). #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#архів У 1800-х пітбулів називали «собаками-нянями» через захисну поведінку, яку вони проявляють щодо дітей.

#архів Сержaнт поліції та його собака їдуть на виклик. Німеччина, 1955 рік.