#поезія
Ми такі дрібні в цьому неосяжному світі,
І це так прекрасно, знаєш, це — прекрасно.
Сонце — таке велике, і кожен із нас ним зігрітий,
Кожен зігрітий, одним і тим сонцем, кожен і одночасно!

Ми такі дрібні, але так багато від нас залежить:
Світи близьких, кожен із цих світів.
Хочеш — малюй, а хочеш — стирай всі межі,
Залишай по собі низку вагомих слів.

Хочеш — скрути з математики джгут
І пов'язуй ним власні й чужі почуття.
Твоє життя — невеличкий етюд,
Так не проґав його, те життя. 

Ми такі дрібні, але всесвіт у наших ніг,
Над нашими головами — зоряне небо координатних прямих.
Живи так, щоб перед смертю не думав, мовляв, не встиг,
Ніхто не святий — так смакуй кожний свій гріх.

І гріши від душі, якщо вже на те пішло,
Хай горить весь твій сум синім вогнем палким,
Хай розлетяться слова твої битим на сонці склом.
Ми такі дрібні, а створюєм власні стежки.

Мій всесвіт кружляє в твоїх руках
Невагомим метеликом. Ти лікуєш йому крило.
Ми такі дрібні, між зірок шукаємо шлях.
Ідучи по сузір'ях, я тримаю твою долонь.

02.05.2025
Volter

У далекому кутку всесвіту, на планеті Аквамаріс, що була вкрита кришталевими озерами й небесними водоспадами, приземлився зореліт «Мрія-9». Екіпаж складався з трьох астронавтів: капітана Мирослава, кухаря-біолога Олени й бортового мага Степана.

Після тривалого польоту, їм конче треба було відпочити й підзарядити енергокристали. Але на борту закінчилися всі запаси борщу, а їсти тюбики з пюре вже не було сил. Тоді Степан, який колись навчався в Карпатській Школі Космозілля, запропонував:

— А давайте зваримо юшку. Але не просту — зоряну, з риби з цього магічного озера.

Мирослав посміхнувся:

— Якщо ти її спершу зловиш.

Олена вже витягувала із спорядження гіперудочку, оснащену нанонитками й чакруном-приманкою. Вони підійшли до озера, вода якого світилася синім, немов самі зорі танули в ній. Несподівано озеро заговорило:

— Лише ті, хто серцем чистий і з повагою до стихій, зможуть зловити рибу у моїх водах.

Степан відклонився й прошепотів заклинання вдячності, а тоді кинув вудку. З глибин виринула риба — срібна глибнеспинка з очима, як перлини. Її не треба було вбивати: вона сама залишила лусочку, що могла перетворитись на смачну юшку, не шкодячи створінню.

Олена запалила вогонь із метеоритного вугілля, Степан додав трохи сушеної папороті з планети Лісовії, а Мирослав — дрібку земної солі, привезеної ще з Гуцульщини. Вариво забулькотіло, заграло кольорами туманностей.

Коли вони скуштували юшку, кожен побачив у парі над казаном свій дім: мати біля печі, зоряне небо над селом, дитинство. Це була не просто страва — це було зцілення душі. Навіть зореліт, здавалось, глибше видихнув.

— Це найкраща юшка в моєму житті, — сказав Мирослав.
— Бо зварена з пам’яті, — додала Олена.
— І трохи магії, — підморгнув Степан.

Так зоряні мандрівники відновили сили й полетіли далі, лишивши на березі озера маленький казанчик — на згадку для тих, хто ще прийде з добрим серцем.

Бо там, де вариться юшка з зірок, завжди є місце для дива.