#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 21. Тиша між ударами
Київ. Грудень 2022 року.
Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний.
Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя.
Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись.
Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила.
— «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все.
— «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.»
Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді.
Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша.
Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами.
— «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка.
Марія стиснула губи.
— «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.»
Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився.
Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити.
31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога.
О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно.
ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку.
У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі.
Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка.
О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла.
Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише.
> «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.»
Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він.
— «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.»
І вона стоїть. Одна. Але не самотня.
*********************
Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим.
Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною.
Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці.
> «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.»
Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль.
Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон.
> «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.»
І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам.
Далі буде...
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 21. Тиша між ударами
Київ. Грудень 2022 року.
Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний.
Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя.
Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись.
Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила.
— «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все.
— «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.»
Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді.
Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша.
Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами.
— «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка.
Марія стиснула губи.
— «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.»
Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився.
Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити.
31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога.
О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно.
ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку.
У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі.
Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка.
О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла.
Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише.
> «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.»
Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він.
— «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.»
І вона стоїть. Одна. Але не самотня.
*********************
Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим.
Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною.
Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці.
> «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.»
Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль.
Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон.
> «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.»
І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 21. Тиша між ударами
Київ. Грудень 2022 року.
Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний.
Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя.
Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись.
Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила.
— «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все.
— «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.»
Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді.
Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша.
Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами.
— «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка.
Марія стиснула губи.
— «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.»
Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився.
Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити.
31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога.
О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно.
ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку.
У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі.
Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка.
О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла.
Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише.
> «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.»
Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він.
— «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.»
І вона стоїть. Одна. Але не самотня.
*********************
Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим.
Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною.
Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці.
> «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.»
Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль.
Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон.
> «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.»
І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам.
Далі буде...

281переглядів