✍️ Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, продовжує приймати заяви від усіх, хто зазнав шкоди внаслідок війни. 📄 Реєстр створено для документування та збирання доказів щодо завданих збитків, втрат чи шкоди, починаючи з 24 лютого 2022 року — на всій території України, включно з її територіальними водами. Подати заяву можуть фізичні та юридичні особи, а також держава Україна — у тому числі її органи влади та установи, постраждалі від міжнародно-протиправних дій Російської Федерації. ☝️ На сьогодні до Реєстру входять 43 категорії заяв, що охоплюють як втрати громадян, так і юридичних осіб. Подання заяв за категоріями відбувається поступово. Уже відкрито 11 категорій: ▫️А1.1. Вимушене внутрішнє переміщення; ▫️А2.1. Смерть близького члена сім’ї; ▫️А2.2. Зникнення безвісти близького члена сім’ї; ▫️А2.3. Серйозні тілесні ушкодження; ▫️А2.4. Сексуальне насильство; ▫️А2.5. Катування або нелюдське поводження; ▫️А2.6. Позбавлення свободи; ▫️А2.7. Примусова праця або служба; ▫️А3.1. Пошкодження чи знищення житлового майна; ▫️А3.2. Пошкодження чи знищення нежитлового майна; ▫️А3.6. Втрата доступу або контролю над майном на тимчасово окупованих територіях. 🔜 Інші категорії відкриватимуться поступово. Для кожної категорії підготовлено окрему форму заяви з переліком необхідних відомостей та доказів, які потрібно подати. 🖥 Подати заяву можна в електронній формі через портал «Дія». Надалі з’явиться можливість подання і через ЦНАПи. 💡 Зверніть увагу: ▫️навіть якщо ви вже зверталися по допомогу за програмою єВідновлення, ви маєте право подати заяву до Реєстру; ▫️заяву можна подати незалежно від того, чи було відремонтовано майно — потрібно лише надати підтвердження проведених робіт або їх вартості. 🔗 Детальніша інформація — на офіційних сторінках: 👉 https://rd4u.coe.int/uk/ 👉 https://minjust.gov.ua/ndd/international_register_of_damage https://t.me/Ukraineaboveallelse

🌍 Подання заяв до міжнародного Реєстру збитків: що варто знати. Реєстр збитків, завданих агресією РФ проти України, продовжує приймати заяви від усіх постраждалих. Його мета – зібрати та зафіксувати докази втрат, шкоди чи збитків, завданих війною з 24 лютого 2022 року на всій території України в межах міжнародно визнаних кордонів. 📌 Хто може подавати заяви? - фізичні та юридичні особи; - держава Україна, її органи влади та установи. 📌 Категорії заяв Наразі відкрито 11 категорій (загалом їх буде 43): - вимушене переселення; - загибель чи зникнення безвісти близького члена сім’ї; - серйозні тілесні ушкодження, сексуальне насильство, катування, примусова праця чи незаконне позбавлення волі; - пошкодження або знищення житлового та нежитлового майна; - втрата контролю над майном на тимчасово окупованих територіях. Незабаром будуть відкриті й інші категорії. 📌 Як подати заяву? - через вебпортал Дія (електронна форма); - згодом також через ЦНАПи. ➡️ Важливо: навіть якщо ви вже скористалися програмою єВідновлення або відремонтували пошкоджене майно, ви все одно маєте право подати заяву. Доцільно додати документи й докази проведених робіт та їх вартості. 📌 Що далі? Реєстр збитків лише приймає та реєструє заяви. Вирішувати питання компенсації та виплат буде окрема Комісія з розгляду заяв для України, яку планують створити міжнародним договором до кінця 2025 року. Деталі та форми заяв – на офіційних ресурсах: 🔗 Офіційний сайт Реєстру збитків: https://rd4u.coe.int/uk/ 🔗 Міністерство юстиції України: https://minjust.gov.ua/ndd/international_register_of_damage https://t.me/Ukraineaboveallelse

РЕМОНТ ПІД ЧАС ПРОХОДЖЕННЯ ДИСТАНЦІЇ #спорт @спорт #спорт_sports #спорт_відео #Brovarysport @Brovarysport #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news

⚡️Відновлення енергетичної інфраструктури Києва може тривати близько 10 років, – Фесик. Голова Оболонської РДА зазначив, що навіть наслідки ударів 2022 року ще повністю не ліквідовані, а нові обстріли знову завдають шкоди енергетиці столиці. Ремонтні роботи тривають, однак масштаб руйнувань залишається значним.

#дати #свята Сьогодні, 29 жовтня, Україна відзначає День військового фінансиста Збройних Сил України. Це професійне свято, встановлене наказом Міністра оборони у 1999 році, підкреслює критичну важливість фінансової служби в системі національної безпеки та оборони. 🛡️ Невидимий Фронт Забезпечення Військовослужбовці фінансової служби — це фахівці, чия робота є необхідною умовою для підтримки боєздатності військ. Їхня діяльність охоплює: Належне грошове забезпечення. Своєчасне та точне нарахування заробітних плат, премій та додаткових виплат військовослужбовцям, що є ключем до збереження соціальної стабільності в армії та мотивації особового складу. Фінансове планування та контроль. Розробка кошторисів, розподіл бюджетних асигнувань та суворий контроль за цільовим використанням державних коштів. Це забезпечує прозорість та ефективність фінансових потоків. Оперативна підтримка. Забезпечення фінансування всіх логістичних та матеріально-технічних потреб підрозділів — від пального та боєприпасів до ремонту та модернізації озброєння. 📈 Критична Функція в Часи Випробувань В умовах повномасштабної агресії, роль фінансистів набула стратегічного значення. Вони працюють у складних, часто небезпечних умовах, забезпечуючи, щоб фінансові операції виконувались безперебійно. Важливо: Швидкість і законність фінансових рішень безпосередньо впливають на швидкість реагування військ на загрози. Будь-яка затримка у фінансуванні критичних потреб може мати прямі наслідки на передовій. Фінансові підрозділи є гарантом того, що державні кошти, виділені на оборону, будуть використані максимально ефективно, сприяючи зміцненню стійкості Збройних Сил України.

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#ШІ #сатира #пригоди #новела Операція "Золотий Wi-Fi": Як один мер вирішив прокласти інтернет на Марс, щоб виграти місцеві вибори. Потрібно віддати належне професору Теодору Капсулі: він був генієм. Хоча його геніальність, як зауважували колеги, була "глибоко неконкурентоспроможною". У свої тридцять з чимось він очолював кафедру "Теоретичної Архітектури Нездійсненних Мрій" в НДІ "Забутих Ідей", що розташовувався у приміщенні колишньої котельні. Теодор міг сконструювати генератор вічного руху з трьох скріпок та однієї глибокої думки, але ніколи не міг змусити працювати місцевий кулер для води. Це було його професійне прокляття — він міг проектувати майбутнє, але абсолютно ігнорував сьогодення. Його звичну знудженість перервав вторгнення. Двері НДІ, які трималися на чесному слові та шарі скотчу, розчинилися, впустивши потік дорогих парфумів та світла софітів. На порозі стояв не хто інший, як Мер Златовласник. Мер Златовласник був втіленням міської політики: лискучий, усміхнений, із зачіскою, що кидала виклик силі тяжіння, і поглядом, що вже бачив себе на обкладинці "Форбс". Його місто, "Першостолиця" (колишнє "Нижнє Закутковсько"), було зразком постмодерністської кризи: фонтани не працювали, каналізація періодично відзначала "день відкритих дверей", але на кожній центральній вулиці стояло по три однакові бронзові статуї місцевого коваля-мецената (у різних позах, звісно). "Професоре! — вигукнув Мер, як оратор на стадіоні, хоча в кімнаті, крім Теодора, був лише старий кіт, що спав на комп'ютерному моніторі. — Я приніс Вам Місію!" Теодор обережно підсунув до себе стілець, на якому лежав його недоїдений бутерброд. "Сподіваюся, Місія не вимагає від мене зремонтувати кулер, пане Мед. На це в мене кваліфікації не вистачить". "Це набагато, набагато масштабніше! — Златовласник вийняв з кишені айфон останньої моделі, хоча в районі вже тиждень не було мобільного зв’язку, і зачитав. — Мій новий передвиборчий лозунг: 'Інтернет — кожному марсіанину!' Ми маємо прокласти канал зв'язку на Марс! Нехай знають, що Першостолиця – це космічний хаб! Ви розробите 'Трансмарсіанський Кабельний Регулятор' (ТКР) за два тижні. Це буде Ваша історична місія. Або, як мінімум, Ваш новий бюджет". Теодор, зітхнувши, зрозумів: йому доведеться знову рятувати світ, ігноруючи дірки в асфальті прямо під вікном. Першим кроком, звісно, стало формування команди, бо одному тягнути цей абсурдний проект було б занадто нудно. Теодор згадав про двох людей, без яких жоден по-справжньому божевільний проект у Першостолиці не обходився. Перша – це була Бабуся-Хакер Аделаїда. Вона жила в орендованій квартирі, обвішаній кабелями та антенами, і віртуозно зламувала урядові сервери. Не заради грошей чи політики, а виключно, щоб знайти у базах даних інформацію про реальні знижки на аспірин та іноді змінювала графік роботи ЖЕКу, щоб той працював у суботу. "Навіщо мені Марс, Теодор? — суворо запитала вона, клацаючи по клавіатурі. — Там немає жодної аптеки. Але, гаразд. Мені потрібен доступ до бази даних 'Комісії з Міжгалактичних Відносин', щоб знайти їхні тарифи на трансляцію. Бо, якщо вони там мають роумінг, це буде скандал". Другий — це був Агентурний Постачальник Кузьма. Людина без визначеної посади, але з безмежними зв'язками. Він міг "добути" що завгодно: від рідкісного радіоізотопу до підписаної особисто Іваном Франком квитанції за проїзд. Усі його операції проходили через "паралельний бюрократичний ринок". "ТКР, кажеш? — Кузьма почухав свою потилицю, оточену неймовірною кількістю шапок. — Потрібен дозвіл від Комісії. А для нього потрібен талон на облік, який видають після надання довідки про відсутність боргів у гуртожитку, завіреної печаткою 'Товариства любителів кактусів'. Я все зроблю. Мені лише потрібен один старий, але дуже рідкісний значок 'Ударник П'ятирічки' — це тепер офіційна валюта в Комісії". Пригода "Отримання Дозволу на Трансляцію" стала справжнім бенефісом абсурду. Комісія з Міжгалактичних Відносин і Кабельної Регуляції виявилася трьома стомленими чоловіками у спортивних штанях, які сиділи у підвалі під мерією. Їхній головний робочий інструмент – старий арифмометр. "Форма 27-Б-Квадратна, — сухо промовив голова Комісії, пан Папірус. — Заповнюємо лише фіолетовою ручкою і додаємо план Марса, намальований від руки на кальці. Без цього навіть не підходьте. І так, значок 'Ударник' приймаємо, але краще — рідкісну поштову марку. Знаєте, з метеликом, що дивиться ліворуч". Після тижневих бюрократичних поневірянь, обміну марками та заповнення ста сорока сторінок анкети про "психологічну сумісність пристрою з атмосферою Юпітера" (хоча йшлося про Марс), ТКР був нарешті зібраний. Це був шедевр: велика мідна тарілка (колишній кришка від каналізаційного люка), обмотана новорічними гірляндами, з прикрученим до неї старим дисковим телефоном (для "прямого набору Марса") і кількома світлодіодами. Перший тестовий запуск, що відбувся о третій годині ночі в покинутій оранжереї, спричинив лише нещастя. Замість очікуваного «марсіанського ехо», ТКР видав пронизливий звук, який нагадував сварку двох мікрохвильових печей, і відразу ж відключив світло у всьому районі. А потім задзвонив старий дисковий телефон. Теодор обережно підняв слухавку. З неї долинув роздратований, чужий голос, що говорив дивною сумішшю латини та шипіння. "Це хто?!! — прошипів голос. — Я тут у своїй зоні відпочинку, дивлюся 'Міжгалактичний Канал Прогнозу Погоди', а тут ваш примітивний, абсолютно неліцензійний 'Трансмарсіанський Регулятор' створює мені електромагнітне засмічення! Негайно вимкніть ваш металобрухт! Це вже третій випадок за тиждень! Ваш мер — це взагалі хто такий?!" Теодор зрозумів: пристрій працював, але його сигнал був настільки потужним і брудним, що глушив усе в радіусі мільйона кілометрів і був сприйнятий як нахабний спам кимось у ближньому космосі. Настав час кульмінації. Мер Златовласник не цікавився технічними деталями, його цікавили лише камери. На центральній площі, поруч із бронзовим ковалем, встановили гігантський екран для "Марсіанського Стріму". Зібралося близько сотні глядачів (переважно журналісти та ті, хто чекав на роздачу безкоштовних передвиборчих ручок). "Дорогі жителі! — Златовласник простягнув руки до неба. — Сьогодні ми прорвемо інтернет-блокаду Червоної Планети! Це наш подарунок Марсу! Вони знатимуть, що таке справжній, якісний Першостоличний Wi-Fi!" Теодор, який стояв за ширмою, усвідомив усю глибину катастрофи. Якщо мер натисне кнопку, пристрій просто зірве черговий електромагнітний хаос, а гігантський екран покаже лише сніг. "Вибачте, — тихо сказав Теодор своїм колегам, — я мушу зіграти на випередження. Якщо вже влаштовувати трансляцію, то хоч із змістом". Він швидко витягнув один із химерних проводів ТКР, приєднавши його до старого, ледь помітного приймача, який Кузьма раніше "добув" у кабінеті мера. Цей приймач використовувався для трансляції закритого засідання Міської Ради в кабінет Златовласника. Мер, не підозрюючи про підміну, з пафосом натиснув величезну червону кнопку. Фанфари заграли. На гігантському екрані з'явилося зображення. Це був не Марс. Це навіть не був сніг. На екрані транслювалося позачергове, терміново скликане засідання міської ради. Члени ради, розслаблені й переконані, що їх ніхто не чує, сиділи за столом, висловлюючи свої "щирі" думки. — ...Отже, гроші на 'Марсіанський Wi-Fi' ми ділимо так: мені на нове авто, вам на ремонт дачі, а Професору Капсулі ми купимо почесну грамоту, — говорив заступник мера, голосно відсьорбуючи чай. — А водопровід? — запитав інший. — Який водопровід? Ми ж інтернет на Марс тягнемо! Не забивайте голову дрібницями. Головне — піар. Хто там взагалі про той водопровід згадає? Натовп на площі замовк. Спочатку було здивування, потім — глухий, важкий сміх, який швидко переріс у гучний, обурений крик. Мер Златовласник, який дивився на екран із жахом, намагався вирвати кабель, але це було марно. Його передвиборчий "Марсіанський Стрім" став миттєвим, стовідсотково правдивим викриттям. Наступного дня рейтинг Златовласника впав нижче плінтуса, який давно відійшов від стіни через відсутність нормального ремонту. Скандал був грандіозним. Теодор Капсула, вперше за довгий час, почувався не генієм, а просто корисною людиною. Він розібрав ТКР. Мідну тарілку він використав, як треба: пофарбував і встановив її як кришку на відкритий каналізаційний люк біля свого НДІ. А старі, потужні підсилювачі він разом із Кузьмою, який "добув" сотню метрів труб, використав для налагодження тиску в міській системі водопостачання. Через тиждень у "Першостолиці" вперше за п'ять років з кранів пішла вода, а не зелена іржава рідина. Команда зібралася ввечері, щоб відзначити це. Не марсіанський прорив, а прорив у побуті. "Добре, Теодор, — Бабуся Аделаїда випила свій чай. — Ти провів свою найбільшу операцію. Тепер можеш зайнятися справді важливою справою". "Якою, Аделаїдо?" "Мені потрібен пристрій, який буде блокувати рекламу в усьому місті, а не тільки в моєму браузері. І щоб ЖЕК, нарешті, почав працювати в суботу. Бо тут не Марс, тут справжня, земна бюрократія. А це, друже, найскладніше поле для вивчення". Кузьма, зітхнувши, вже шукав у своїх бездонних кишенях потрібний інструмент. Адже тепер, коли Златовласник був у минулому, їм потрібно було знайти когось, хто відповідав за сміттєві баки. А це вже була абсолютно нова, хоч і приземлена, пригода.

‼️Уряд спростив умови використання субвенції на ремонт житла для ВПО, — Міністерство соц.політики. Через перебої з електро- і теплопостачанням громади не завжди встигають реалізувати проєкти у визначені строки. Тож уряд удосконалив механізм розподілу коштів: 👉 передбачив повернення та повторний розподіл невикористаних коштів; 👉 дозволив громадам подавати нові заявки; 👉 надав можливість закуповувати матеріали наперед із прозорим звітуванням. 📌 Нагадаємо, державна субвенція у розмірі 1 млрд грн спрямована на ремонт, реконструкцію та переобладнання житла для ВПО. Понад 20% житлового фонду облаштують для маломобільних людей. Для прифронтових регіонів держава покриває 100% вартості проєктів, для решти — 60%.

У Львові величезні черги за водою: після масштабної аварії частина міста вже чотири дні без водопостачання, — місцеві ЗМІ. Комунальники кажуть, що після ремонту однієї труби прориває іншу. Повна заміна мереж у Львові коштуватиме близько 10 млрд грн. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Український військовий Дмитро Дьомшин описав, як місто поступово вмирає, коли фронт підходить ближче: 📍Фаза 1 — 50–70 км: Місто живе, приїжджають тилові частини, гроші йдуть у бізнес. Крамниці, кафе, СТО, «Нова пошта» гудуть. Останній подих нормального життя. 📍Фаза 2 — 35–40 км: Тил від’їжджає, приходять бойові частини. Великі мережі йдуть, лишаються місцеві магазини. Ціни ростуть, корупція квітне, влада «облагороджує» місто: фарбує розмітку, саджає квіти, ремонтує школи, де вже ніхто не навчається. 📍Фаза 3 — 15–20 км: Частіші удари, FPV-дрони на вулицях. Люди масово виїжджають, лишаються пенсіонери та відчайдухи. Магазини закриваються, бази військових відсуваються ~10 км. 📍Фаза 4 — 5–10 км: Місто нищиться КАБами, РСЗВ, артилерією. Волонтери й поліція евакуйовують залишків цивільного населення. 📍Фаза 5 — вуличні бої: Противник заходить у місто, ховається в руїнах. Фронт рухається туди-сюди, руйнуючи будинки та інфраструктуру. 📍Фаза 6 — окупація: Ворог облаштовує логістичний центр у руїнах. Наші авіаудари, артилерія та РСЗВ нищать залишки. 📍Фаза 7 — відхід фронту: Місто «відносно безпечне», але фактично нежиттєздатне: немає житла, води, газу, електрики. Єдиний «заробіток» — збір металобрухту, що може вибухнути в руках. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news