#історія #події Відень, 1929: Коли українське питання перестало бути лише «дипломатичною скаргою». Поки Європа наприкінці 1920-х намагалася вдавати, що Перша світова була «останньою великою війною», а в кав'ярнях Відня обговорювали психоаналіз та нові джазові платівки, група чоловіків у строгих костюмах зібралася там зовсім не для дегустації штруделів. З 28 січня по 3 лютого 1929 року проходив Перший Конгрес українських націоналістів, що завершився створенням ОУН — організації, яка на десятиліття стала головним головним болем для окупаційних режимів. 🎩💼 Ідея була настільки ж логічною, наскільки й амбітною: об’єднати розпорошені емігрантські та підпільні групи, зокрема радикальну Українську Військову Організацію (УВО) та студентські союзи, в єдиний моноліт. Керівником обрали полковника Євгена Коновальця — людину, чиє вміння тримати дисципліну змушувало нервувати як у варшаві, так і в москві. 🤨 Чому це було важливо? Після поразки визвольних змагань 1917–1921 років український рух ризикував перетворитися на нескінченні «вечори спогадів» у вигнанні. ОУН же запропонувала інший шлях — ідеологію чинного націоналізму. Вони зрозуміли, що дипломатичні реверанси перед Лігою Націй працюють приблизно так само ефективно, як молитва проти танків. Організація зробила ставку на власні сили, підпільну мережу та безкомпромісну боротьбу за державність. 🛡️🇺🇦 Звісно, не обійшлося без ідеологічної муштри. Саме тоді остаточно оформився знаменитий «Декалог» (Десять заповідей українського націоналіста), де пункт про «здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї» не був художньою гіперболою. Це був маніфест покоління, яке втомилося від поразок. 📜🔥 Створення ОУН у Відні стало моментом, коли український національний рух вийшов із стадії «етнографічного хору» і перейшов до формату професійного політичного гравця. росія та Польща тоді ще не знали, що ці декілька днів у лютому стануть початком довгих десятиліть їхнього безсоння. Що ж, історія любить іронію, особливо коли вона пишеться за кавою у Відні, а реалізується в криївках Карпат та кабінетах європейських столиць. ☕👊

❗️Половина українців проти здачі Донбасу, 40% допускають це – опитування ▪️ Лише 20% українців очікують завершення війни найближчими тижнями або хоча б у першій половині 2026 року; ▪️ 65% стверджують, що готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно; ▪️ 88% вважають, що Росія ударами по енергетиці намагається залишити українців без світла та тепла, змушуючи капітулювати; ▪️ 90% вважають, що Україна повинна завдавати ударів по території Росії. З них 80% вважають, що такі удари мають бути не лише по військовій інфраструктурі, а й по інших об'єктах; ▪️ 66% очікують, що через 10 років Україна буде процвітаючою країною-членом ЄС. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

❗️10 людей дістали поранень внаслідок ворожих атак на Запоріжжя, Запорізький та Пологівський райони. Загалом упродовж доби окупанти завдали 844 удари по 35 населених пунктах Запорізької області. ▪️війська рф здійснили 14 авіаційних ударів по Новоолександрівці, Залізничому, Лісному, Любицькому, Воздвижівці, Різдвянці, Барвінівці, Лугівському, Гіркому, Верхній Терсі. ▪️2 ракетні удари завдано по Вільнянську. ▪️486 БпЛА різної модифікації (переважно FPV) атакували Запоріжжя, Кушугум, Розумівку, Біленьке, Широке, Веселий Гай, Степногірськ, Приморське, Степове, Павлівку, Гуляйполе, Залізничне, Щербаки, Малі Щербаки, Новоданилівку, Новоандріївку, Малу Токмачку, Чарівне, Білогірʼя, Дорожнянку, Варварівку, Зелене, Солодке, Добропілля, Староукраїнку. ▪️4 обстріли із РСЗВ завдано по Гуляйполю та Зеленому. ▪️338 артилерійських ударів нанесено по території Степногірська, Приморського, Степового, Павлівки, Гуляйполя, Залізничного, Щербаків, Малих Щербаків, Новоданилівки, Новоандріївки, Малої Токмачки, Чарівного, Білогірʼя, Дорожнянки, Варварівки, Зеленого, Солодкого, Добропілля, Староукраїнки. Надійшло 122 повідомлення про пошкодження житла та об’єктів інфраструктури. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історія #факт Приватна вендета Марка Твена: Чому письменник зненавидів друкарські машинки ✍️🤬 Марк Твен завжди був фанатом прогресу: він першим серед великих письменників встановив удома телефон і вкладав величезні суми в нові винаходи. Проте його «роман» із друкарською машинкою, яка мала б полегшити життя автору, перетворився на справжню приватну війну. Маловідомим фактом є те, що у 1874 році Твен став одним із перших у світі покупців нової моделі машинки Remington. Побачивши в магазині, як дівчина-демонстратор друкує 57 слів за хвилину, він миттєво віддав 125 доларів. Але вдома магія зникла. 🎹 «Машина для лайок» Твен швидко зрозумів, що друкарська машинка має «жахливий характер». У своїх листах він скаржився, що вона «псує мораль», бо змушує його лаятися щоразу, коли він робить помилку або коли стрічка заїдає. Він навіть намагався двічі її віддати назад або подарувати друзям, але вона, за його словами, «як поганий цент, завжди поверталася». Таємний користувач Найцікавіше, що Твен панічно боявся зізнатися, що володіє цією технікою. У приватному листі до компанії Remington він благав: «Будь ласка, не використовуйте моє ім'я в рекламі. Я не хочу, щоб люди знали, що я на цьому пишу. Якщо вони дізнаються, мені почнуть надсилати рукописи з проханням "передкувати" їх, а я й так витрачаю на це забагато нервів!». 🤫 Перший у світі рукопис Незважаючи на ненависть до апарату, саме Марк Твен увійшов в історію як автор першого в світі машинописного літературного рукопису. Це була книга «Пригоди Тома Соєра» (хоча сам Твен пізніше помилково стверджував, що це було «Життя на Міссісіпі»). Він найняв друкарку, якій диктував текст, бо сам терпіти не міг торкатися клавіш. Ця історія — кумедний погляд на приватне життя генія, який боровся з технологіями так само палко, як і з людськими пороками. Твен довів: можна бути пророком прогресу, але при цьому щиро ненавидіти свою друкарську машинку. ✨

#історія #речі 🕯️ Канделябр: Маніфест світла у темні часи. До того, як Едісон подарував світу лампочку, людина вела щоденну боротьбу з темрявою. Канделябр — це не просто підставка для свічок, це архітектурна спроба приборкати вогонь і змусити його світити яскравіше. Сама назва походить від латинського candela (свічка). Якщо звичайний свічник тримав одну свічку, то канделябр — це «багатозарядний» пристрій, справжня світлова установка минулих епох. 🏛️ Від античності до бароко Перші складні канделябри з’явилися в етрусків та давніх римлян. Це були високі металеві триноги, на які кріпилися лампади або свічки. Але справжній розквіт предмета настав у XVI–XVIII століттях. У палацах епохи бароко та рококо канделябри перетворилися на гігантські скульптури з бронзи, срібла та кришталю. Кількість свічок у канделябрі була прямим маркером багатства. Уявіть: одна якісна воскова свічка у XVIII столітті коштувала стільки, що звичайний робітник не міг дозволити собі палити її весь вечір. Запалити канделябр на 12 або 24 свічки означало буквально «спалювати гроші» заради престижу та краси. 🎭 Атмосфера та театральність Канделябр створював особливий тип освітлення — «живе світло». Воно постійно тремтіло, створюючи глибокі тіні та змушуючи коштовності на сукнях дам сяяти. Саме завдяки канделябрам з'явилася культура вечірніх балів та таємничих розмов. Важкий срібний канделябр також був улюбленим «інструментом» у готичних романах — ним можна було і дорогу підсвітити у темному коридорі, і захиститися від непроханого гостя. 💡 Критичний погляд: Чому він не зник? З появою електрики канделябр мав би стати непотрібним, як і логарифмічна лінійка. Але він вижив, змінивши статус із «джерела світла» на «джерело атмосфери». Ми досі ставимо канделябри на стіл під час романтичної вечері, бо електричне світло занадто раціональне, а вогонь канделябра — емоційний. Він повертає нас у часи, коли вечір був часом для спокою, а не для продовження робочого дня за монітором. Канделябр — це нагадування про те, що навіть у найтемнішу ніч можна створити простір тепла, якщо об'єднати кілька маленьких вогників в одну систему. 🔥 Порада від «Історії речей»: наступного разу, коли вимкнуть світло, не поспішайте вмикати ліхтарик на телефоні. Запаліть свічки у канделябрі — і ви побачите, як звичайна кімната перетворюється на декорацію до історичного фільму.

#історія #факт Таємний сад королеви Вікторії: Приватна відданість Джону Брауну 👑🏴󠁧󠁢󠁳󠁣󠁴󠁿 Після смерті принца Альберта у 1861 році королева Вікторія занурилася в таку глибоку жалобу, що на роки зникла з публічного життя. Британці почали називати її «Віндзорською вдовою». Проте в цьому мовчазному морі скорботи з’явився острів розради — простий шотландський слуга Джон Браун. Маловідомим фактом є те, що стосунки королеви та Брауна були настільки близькими, що за лаштунками Букінгемського палацу Вікторію потайки називали «місіс Браун», а її діти відчували справжню лють через вплив, який цей чоловік мав на їхню матір. 🤫 Приватний охоронець серця Джон Браун не був схожий на придворних підлесливих аристократів. Він розмовляв із королевою з грубим шотландським акцентом, міг дозволити собі критикувати її одяг або наказувати їй випити чаю. І саме ця прямота була потрібна Вікторії. У своєму приватному щоденнику вона описувала його як «незамінного» та «найкращу, найвідданішу душу». Скандал у королівській родині Коли Браун помер у 1883 році, Вікторія була знову розбита. Вона звела йому пам’ятник, що було нечувано для слуги, і написала книгу спогадів, яку її оточення ледь вмовило не публікувати, щоб не зруйнувати репутацію монархії. Приватна відданість королеви була настільки сильною, що вона зберігала його кімнату в незмінному вигляді, а на її столі щодня з’являлася свіжа квітка поруч із його фотографією. 🕯️ Остання таємниця труни Найбільш вражаючий доказ їхнього зв’язку відкрився лише після смерті самої Вікторії у 1901 році. Згідно з її суворо секретною інструкцією, яку виконав лише її особистий лікар, у її труну поклали не лише речі принца Альберта. У ліву руку королеви вклали фотографію Джона Брауна та пасмо його волосся, прикривши їх білими квітами, щоб рідня нічого не помітила. Ця історія — про жінку, яка за суворим етикетом наймогутнішої імперії світу приховувала просту потребу в щирості та підтримці. Джон Браун став для неї тим таємним садом, де вона могла бути не величною монархинею, а просто Вікторією. ✨

Як стверджується, у державних обленерго відбуваються кадрові та управлінські зміни. Зокрема, виконувач обов’язків гендиректора «Українських розподільчих мереж» Олександр Похилко за короткий час роботи в Києві увійшов до наглядових рад «Запоріжжяобленерго» та «Черкасиобленерго». Водночас у відкритих джерелах згадуються критичні оцінки його попередньої діяльності в комунальному підприємстві Кам’янця-Подільського. Зазначається, що юридичний супровід управлінських рішень у компанії здійснює Олександр Візір, відомий участю у корпоративних конфліктах. У відкритих джерелах він також фігурує як бізнес-партнер Тетяни Крупи, колишньої керівниці МСЕК, яку викривали у корупційних справах. Компанії, пов’язані з родиною Крупи та Візіром, неодноразово перемагали у тендерах «Укренерго», що підтверджується даними системи «Прозорро». Окремо звертається увага на кадрові рішення в структурі «Українських розподільних мереж», яка перебуває у сфері управління Міністерства енергетики. Повідомляється, що призначення Олександра Похилka відбулося за участі Артема Некрасова, який на той момент виконував обов’язки міністра енергетики. Також зазначається, що раніше вони працювали в одних і тих самих підприємствах. У цьому контексті порушується питання ефективності управління державними енергетичними активами та доцільності таких кадрових рішень в умовах підвищеного навантаження на енергосистему країни. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Знову вітер холодний сніг тремтливий мете. знову спокій дрімотний на душу впаде, огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою, і приспить колисковою - мрійною, легкою. І тремтітиме довго на віях сльозинка, і співатиме кволо у грудях крижинка. Буде жалітись долі серцем зболена мрія і чекатиме волі, що її відігріє. Та промінням веселим, залюблена весною, воля проліском першим і кригою скреслою відцвіте, відструмує і зникне безслідно. Лише серце відчує себе мрійно-квітно. Незабаром відлига стече по щоках, серце звільниться стиха, забудеться в снах. І чекатиме знову холодного вітру, щоб відчути по-новому себе - мрійно-квітно. 09.03.1999 ©Ірина Вірна 💙💛 https://youtu.be/Z6blvWrvh3M?si=A6GiVI9Pkq86vb2M

#історія #факт Тіньовий архітектор Ренесансу: Приватне життя Мікеланджело та Вітторії Колонни 🗿📝 ​Мікеланджело Буонарроті, геній і титан Відродження, відомий своїми монументальними творами та складною, часто відлюдною натурою. Його життя було присвячене мистецтву, а характер вважався запальним і незговірливим. Проте в його особистому житті була одна людина, чий вплив пом'якшив його суворий дух і глибоко надихнув на створення одних з найтонших робіт – маркіза Вітторія Колонна. ​Маловідомим фактом є те, що Мікеланджело, якому на момент їхньої зустрічі було вже за 60 років, знайшов у Вітторії, знатній поетесі та інтелектуалці, не просто подругу, а справжню споріднену душу. Їхні стосунки, що розпочалися близько 1538 року, були суто платонічними, але надзвичайно глибокими. Їхні зустрічі відбувалися в церквах та монастирях, де вони годинами обговорювали мистецтво, релігію, філософію та поезію. 🕊️ ​Листування душ Існує велика колекція їхнього листування, яка розкриває зовсім іншого Мікеланджело: не гордовитого майстра, а вразливого, віруючого чоловіка, який шукав духовної розради. У своїх листах він звертався до Вітторії з глибокою повагою, називаючи її «пані», «найяснішою маркізою» і визнаючи її духовний авторитет. Вона була для нього джерелом натхнення і моральної підтримки. Вітторія, у свою чергу, цінувала його геній і намагалася втішити його сумніви. ​Приватні дари та сонети Для Вітторії Мікеланджело створив декілька унікальних робіт, зокрема малюнки Розп'яття та Pietà, а також присвятив їй понад тридцять сонетів. Це були особисті подарунки, що не призначалися для широкої публіки, а були вираженням його глибоких почуттів. Коли Вітторія померла в 1547 році, Мікеланджело був спустошений. Він зізнався своєму учневі, що шкодує лише про те, що не поцілував її обличчя, а лише руку, коли вона помирала. 💔 ​Ця приватна історія розкриває, що навіть геній такого масштабу, як Мікеланджело, потребував людського тепла, розуміння та духовної близькості. Вітторія Колонна стала його «музою серця», людиною, яка дозволила йому бути самим собою і знаходити спокій серед бурі його власної душі та світу Відродження. ✨

#історія #речі 📜 Сургуч: Червоний охоронець державних таємниць. Сьогодні ми сприймаємо сургуч як декоративний елемент для подарунків або запрошень на весілля. Але протягом століть цей застиглий шматок смоли був єдиним гарантом того, що приватний лист не прочитає сторонній, а державний наказ не буде підроблено. Винахід сургучу в тому вигляді, який ми знаємо, приписують індійцям, а до Європи він потрапив завдяки португальським мореплавцям у XVI столітті. До цього європейці використовували бджолиний віск, але він був надто м’яким і часто танув у спеку, знищуючи відбиток печатки. 🛡️ Символ влади та автентичності У середньовіччі та в епоху Відродження печатка на сургучі мала більшу юридичну силу, ніж підпис. Кожен монарх, дворянин або купець мав свій унікальний перстень-печатку. Зламати сургуч на чужому листі вважалося важким злочином, який прирівнювався до крадіжки особистих таємниць. Саме червоний колір став класичним для сургучу, оскільки кіновар (пігмент, що давав цей колір) була дорогою, що підкреслювало статус відправника. 🕵️ Критичний погляд: Мистецтво шпигунства Попри свою надійність, сургуч став об'єктом боротьби між відправниками та шпигунами. У XVIII столітті в Європі існували цілі "Чорні кабінети" — таємні поштові служби, які займалися перехопленням кореспонденції. Майстри шпигунства навчилися віртуозно знімати сургучні печатки за допомогою тонких розпечених дротів, копіювати їх і запечатувати лист знову так, що отримувач нічого не підозрював. Це змушувало винахідників додавати в сургуч особливі домішки, щоб зробити його більш крихким. Сьогодні сургуч програв битву клейовим краям конвертів та цифровим підписам. Проте він залишився символом поваги до адресата та естетики, яку неможливо передати електронним листом. Коли ви ламаєте сургуч, ви чуєте той самий звук, який чув король або полководець сотні років тому. 🕯️ Порада від «Історії речей»: деякі слова варті того, щоб бути запечатаними. У світі, де все миттєво стає публічним, приватність — це розкіш, яку варто берегти.