‼️ НАновини: Український дипломат у Тель-Авіві та його партнер офіційно визнані родиною — історичне рішення в Києві

Хтось міг би подумати, що це просто формальність. Але ця постанова — зовсім не про папери. Вона — про рівність. Про любов. І про країну, яка бореться не лише з агресором, а й за цінності.

10 червня 2025 року суд у Деснянському районі Києва визнав одностатеве подружжя — Зоряна Кися, першого секретаря Посольства України в Ізраїлі, та його партнера Тимура Левчука — офіційною родиною. Після багатьох років разом, після війни, після десятків невизначеностей — тепер це підтверджено юридично.

А ще — людськи. Бо кожен, хто читав пост Зоряна у Facebook, міг відчути: це не просто "виграна справа". Це особиста перемога. "Це не лише про юридичну перемогу, — написав він, — це про надію. Для нас. І для тих, хто досі не може назвати свого партнера словом ‘родина’ за законом."

Слова викликали сильний резонанс. Але головне — справа не у фразах. Вона про конкретних людей. Про пару, яка жила разом роками, ділила побут, підтримувала одне одного — і тепер отримала юридичний захист.

Зорян, який з літа 2024-го працює в Ізраїлі, — не просто дипломат. Він належить до нового покоління українських представників у світі — тих, хто не боїться бути відкритими. Минулого року про нього писало МЗС України в серії "#Обличчя_дипломатії", і це був не шаблонний портрет.

Визнання цього шлюбу — не крапка. Це лише крок. Але дуже важливий — і для самих Зоряна й Тимура, і для тих, хто досі не мав на це надії.

Читайте за посиланням:
https://news.nikk.co.il/uk/ukrainskij-diplomat-2/

#НАновини #NAnews #Україна #Ізраїль #ПраваЛюдини #ЛГБТ #Дипломатія #УкраїнаІзраїль #Справедливість #Рівність

Юлія Тимошенко пропонує безоплатно виділити по 2 гектари землі українським захисникам, які після війни захочуть займатися сільським господарством.

Додатково лідерка «Батьківщини» вважає також за потрібне надати їм легкий доступ до кредитів і навчання. Відповідний законопроєкт, який передбачає такі заохочення, Тимошенко представила у Верховній Раді.
За її словами, цей законопроєкт дасть можливість воїнам отримати у користування землю, працювати на ній і годувати свою родину.
Це, переконана вона, буде справедливим рішенням, адже саме захисники і захисниці своєю кровʼю боронили українську землю від ворога, тому найбільше мають право користуватися нею.

Коли гримить
-----
Почалося все з тривоги. Гостро, різко, як біль у грудях. Чоловік на ім’я Орест стояв на порозі свого дому в мирному місті, ще вчора дратувався на сусіда, що косив траву в неділю, а сьогодні вже тримав автомат, вдягав бронежилет і не розумів, як опинився в цьому новому, спотвореному світі.

Він потрапив на війну, як і тисячі інших. Не герой. Просто солдат. Просто чоловік. І вже першого дня під обстрілами, лежачи у багнюці, коли свист снарядів рвав небо, а смерть дихала в потилицю, він згадав про Бога. Не тому, що був побожним. А тому, що більше не знав до кого звертатися.

— Боже, збережи… — прошепотів. — Будь ласка…

Кожного разу, коли поруч падала міна, кожного разу, коли тіло стискалось від страху, Орест молився. Навіть не словами, а думками, криком всередині. У бліндажі, під свистом вітру, у запорошеній тиші після бою він стискав дерев’яний хрестик, який дав йому капелан, і вірив. Бо інакше не витримав би.

І вижив. Дивом. Один з небагатьох.

Коли війна відпустила, він повернувся додому. Люди обіймали, питали, як воно, а він усміхався — стримано, розуміючи, що біль всередині не змиється розмовами. Поступово війна стала спогадом. Сни з вибухами рідшали. Сусід знову косив траву в неділю, і це знову почало дратувати.

Хрестик лежав у шухляді. Молитви стишились. Життя затягувало назад — робота, покупки, серіали, щоденні дрібниці. Здавалося, що тепер усе по-іншому, але насправді — просто повернулося «до звичного».

Він згадував Бога все рідше. Лише коли щось йшло не так. Коли захворіла мати. Коли сестра потрапила у аварію. Коли знову щось гриміло — небо, доля, серце.

І тоді він ловив себе на думці:
«Чому я згадую Тебе тільки тоді, коли гримить?»

Одного вечора, прокинувшись від чергового сну з війною, він встав, пішов до тієї самої шухляди і витягнув хрестик. Тихо сів. Не молився, не говорив нічого вголос.

Просто сидів — з Богом.
Без обстрілів.
Без потреби щось просити.
Просто — бути.

І, можливо, вперше після війни — відчув мир.

🪓 «Пятихатка» руZZкого міра: трагедія, фарс і гнилі стовпи «величі»

Автор : адміністратор телеграм-каналу UA «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ...» (окрема подяка за ідею Чирвінському В.)
👉 [Підписатися на канал](https://t.me/RuslanSpeaks)



А чи задумувались ви коли-небудь: у чому сила руZZкого міра?
Не в правді, не в свободі, не в культурі.
Сила його — в гнилі.
У п’яти прогнилих стовпах, на яких стоїть ця ідеологічна «изба», обшита фанерою імперських міфів і обмазана багном історичної брехні.

Назвемо ці стовпи «пятихаткою» — не в сенсі затишного дому, а як у роZZeйському жаргоні: п’ятсот дерев’яних рублів, що пахнуть нафталіном, страхом і кров’ю.

1️⃣ Брехня — тотальна, як сибірська тайга

роZZія бреше не тому, що не знає правди. Вона бреше, бо правда — це загроза.
З часів Петра І, який вирішив, що московія — це «росея», і переписав історію, щоб стати спадкоємцем Київської Русі.
Катерина ІІ замовляла фальшиві літописи, щоб довести, що українці — це «малороси».
Сталін брехав про Голодомор, путін — про «нас там нєт».
Брехня — це цемент, яким замазують тріщини в імперській стіні.

Імперія брехні — це не метафора. Це діагноз.

2️⃣ Крадіжка — як державна політика

РоZZія краде все: назви, території, людей, унітази.
Петро І вкрав ім’я «росія» у Візантії.
Романови крали Українську культуру, вивозили артефакти до Петербурга.
СРСР грабував після війни — заводи, картини, навіть цілі міста.
Сучасна роZZія краде зерно, дітей, історію, навіть чужі перемоги.

Це не держава — це грабіжник у формі з двоголовим орлом.

3️⃣ Рабство — як форма національної єдності

Петро І змушував селян служити по 25 років.
Романови продавали людей, як худобу.
СРСР будував ГУЛАГи, де рабство було нормою.
Сьогодні — «мобілізовані» з глибинки, які йдуть на смерть за обіцянку амністії та пачку гречки.

Свобода — це те, чого руZZкий мір боїться найбільше. Бо раб не ставить запитань. Він просто йде в бій.

4️⃣ Великодержавний шовінізм — як релігія

«Ми — велика держава!» — кричать ті, хто живе в бараках без води.
Петро І змушував бояр голити бороди, щоб «цивілізувати» варварів.
Романови вважали себе «третім Римом», а всі інші — другосортними.
Сьогодні — «українці не існують», «Киев — мать городов русских», «всі мають говорити по-руZZкі» !

Це не гордість. Це комплекс неповноцінності, замаскований під імперську пиху.

---

5️⃣ Війна — як спосіб дихати.

Петро І воював постійно — зі Швецією, Туреччиною, Персією.
Романови — з Польщею, Османами, Наполеоном.
СРСР — з усіма, кого міг дістати.
Сучасна роZZія —Чиченскі війни.Модова. Грузія.Сирія.Україна...
Війна — це не збій. Це ритм хворого серця недоімперії.

Бо коли немає війни — руZZкий мір починає гнити ще швидше.

🎭 Абсурд і трагізм

роZZійська «велич» — це театр абсурду, де актори грають ролі героїв, а насправді — злодії.
Це трагедія для сусідів, фарс для світу, і пастка для власного народу.
Це імперія, яка не будує — вона лише руйнує.
І кожен її «стовп» — це не опора, а труна.

📌 Висновок

«Пятихатка» руZZкого міра — це не просто набір характеристик. Це архітектура зла, збудована на брехні, грабунку, рабстві, шовінізмі та війні.
Історія показує: це не тимчасове явище. Це — системна хвороба.
А отже, лікувати її треба не компромісами, а правдою, свободою і пам’яттю.

---

📣 Запрошую до подальшої дискусії та знайомства
Переходьте та підписуйтесь на телеграм-канал UA «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ...»
👉 [https://t.me/RuslanSpeaks]

❗️Україна готується до виборів, але тільки після війни — Стефанчук

За словами спікера Верховної Ради, ці вибори стануть унікальними — таких держава ще не проводила.
Наразі на рівні ЦВК, парламентських комітетів і погоджувальної ради вже йдуть обговорення нових правил.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

✍🏼📊 Вибори після війни: Рада готує спецзаконопроєкт, — Стефанчук

У Верховній Раді розробляють окремий закон для перших виборів після завершення війни. Це буде унікальний формат, якого в Україні ще не було — ні строкові, ні дострокові, а «повоєнні вибори».

За словами Руслана Стефанчука, документ має забезпечити прозорий і безпечний процес волевиявлення в перехідний період.

Над ним уже працюють, але без розголосу — щоб уникнути спекуляцій на тлі воєнного стану.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Австрійський волонтер продав свій будинок та авто щоб допомагати українцям

Маркус Поллак допомагає Україні із початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він займався перевезенням до України гуманітарної допомоги, а зараз навчає тактичної медицини бійців 93 бригади.

Маркусу довелось продати свої авто та будинок в Австрії, щоб мати змогу продовжувати надавати допомогу українцям. Цікаво – він вважає, що так роблять всі закордонні волонтери.

Маркус вирішив після війни залишитись в Україні назавжди
#Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

Завжди залишайся людиною

Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.

Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---

Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.

Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---

Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.

Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---

«Один із них»

На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.

Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!

Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?

— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.

Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.

Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.

Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----

Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".

Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!

А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---

«Собака»

У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.

Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.

Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---

«Янгол на дорозі»

Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.

— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…

Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.

Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.

— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---

«Ікона в попелі»

Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.

Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.

Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.

Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.

Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.

А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.

Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.

Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.

Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.

Президентські та парламентські вибори не можна проводити в один день, якщо не зміниться законодавство, - заступник голови ЦВК
Першими після війни пройдуть вибори до ВРУ, - повідомив Сергій Дубовик
У випадку президентських виборів виділяється 120 днів, для місцевих і парламентських — 90.

Як комуналка подорожчає після війни

Після завершення війни ціни на електроенергію можуть забирати значну частину зарплати українців, вартість гарячої води зросте вдвічі, а газ стане розкішшю, стверджують експерти, яких опитало "Телеграф".

Якщо бажаєте дізнатись, чи справді на українців чекає тарифний шок, — докладніше далі у відео👆🏼
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини