“Ні жива ні мертва” Голлі Джексон Фінальна частина трилогії Видавництво Readberry Третя частина серії про Піппу Фіц-Амобі мене вразила настільки, шо я навіть не очікувала. Вона за атмосферою схожа на першу частину серії приблизно так само, як шоста книга про Гаррі Поттера схожа на першу. Тут недарма така темна обкладинка, кров та скло. Якщо “Посібник з убивства” все одно трохи відсилав мене до детективів про підлітків, які я читала в дитинстві, то зараз у мене язик не повернеться таке сказати. Піппа багато пережила в першій і особливо в другій частині, і тому зараз ми бачимо у дечому розчаровану, зневірену персонажку, у дечому навіть зламану. І це насправді більш життєво, бо навряд чи після попередніх подій можна вдати, наче нічого і не було, наче це ніяк не відбивається на психологічному стані. Голлі Джексон показала підлітку з травмою, яка не знає, як з нею впоратися. Так, третя ітерація Піппи сильно відрізняється від першої. А от що залишилося константою, так це Раві. Господи, він ідеальний друг та хлопець, який по дефолту на боці Піппи. Те, шо він сказав їй на 122 сторінці, я аж трьома стікерами позначила. Бо це звучало так щиро та щемко. Та й загалом дівчині пощастило мати справді вірних друзів, які без зайвих питань прийдуть на допомогу. Коли я читала фінальні сторінки, то у мене очі на лоба лізли. Бо я головою розуміла, шо коїться і чому, але це не значило, шо мені це подобається. Я вже думала створити петицію, щоб авторка дописала хоч новелу якусь, ну чисто щоб перебити ті враження. Але далі стало трошки легше. Проте я все одно хотіла б якусь новелу з продовженням, бо не дуже люблю такий формат фіналів. Мені оце треба більш конкретно та очевидно)

#оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 23. Ті, кого шукають Камера була тиха. Сивий спав, як завжди — згорнувшись, обличчям до стіни. Максим сидів, спиною притулившись до холодного бетону. Він не рахував дні. Але тіло пам’ятало: січень. Мороз. Тіло тремтіло не від холоду — від очікування. Новий полонений з’явився несподівано. Його привели вночі. Молодий, з розбитою губою, але з очима, які ще не згасли. Звали його Артем. Він був із 93-ї бригади, потрапив у полон під Кремінною. — «Ти Максим?» — запитав він тихо, коли охоронець вийшов. Максим кивнув. — «Звідки знаєш?» — «Твоє ім’я було в списку. Я чув, як один з наших говорив, що тебе шукають. Що ти — в обмінному реєстрі. Неофіційно, але точно.» Максим не відповів. Лише дивився. Довго. Потім заплющив очі. І вперше за багато днів — не думав про втечу. Думав про повернення. * Київ. Квартира Марії. Вона сиділа за столом, перед нею — ноутбук, відкритий сайт Координаційного штабу. 8 січня — обмін. 50 українських захисників повернулись додому. Серед них — оборонці Маріуполя, ЧАЕС, Київщини. Вона читала кожне ім’я. Шукала. Не знаходила. Вона написала запит. Офіційний. Через форму. Через електронну пошту. Через знайомого юриста. Відповідь прийшла через три дні: > «Інформація про військовополонених є обмеженою. Ми не можемо підтвердити або спростувати участь конкретної особи в обмінному процесі. Просимо очікувати офіційного повідомлення.» Марія стиснула щелепу. Вона не була з тих, хто чекає. Вона відкрила новий документ. Почала писати відкритого листа. Не як дружина. Як громадянка. Як архітекторка, яка знає, що кожна стіна — має тріщину. > «Мій громадянський чоловік, Максим, військовослужбовець ЗСУ, перебуває в полоні. Його ім’я зафіксоване на відео, яке поширили російські канали. Я звертаюсь до Координаційного штабу, до Офісу Президента, до всіх, хто має вплив: не дайте йому зникнути вдруге. Він — живий. І ми — живі, поки його чекаємо.» Вона надіслала листа. Потім — журналістам. Потім — волонтерам. Потім — мовчки сіла на підлогу. І заплакала. Без звуку. Бо Аліна спала. * Наступного дня Аліна прокинулась рано. Вона принесла коробку. — «Мамо, я зробила подарунок для тата. Щоб він знав, що ми його чекаємо.» У коробці — малюнки. Один — тато з мечем. Другий — тато в бронежилеті, з усмішкою. Третій — тато, який тримає маму за руку. Там була записка: > «Тату, я тебе люблю. Я знаю, що ти повернешся. Я зробила тобі чай з ромашкою, але він вже охолов. Я зроблю новий.» Марія не могла пояснити, що коробка не дійде. Але не зупинила доньку. Вона поклала її на полицю. Як обіцянку. Як доказ. * Максим сидів у кутку. Артем спав. Охоронець мовчав. Але щось змінилось. Він знав: його ім’я — звучить. Його шукають. І це означало, що він — не тінь. Він заплющив очі. Уявив коробку. Не тому, що знав про неї. А тому, що відчував: десь там — його чекають. І цього було достатньо, щоб не зламатися. Далі буде...

#ШІ #оповідання "Там, де б’ється моє серце" Глава 22. Ім’я серед тиші Січень 2023 року. Київ. Марія прокинулась рано. За вікном — сніг, але не той, що радує. Сірий, важкий, мовчазний. У квартирі — тиша, яку не порушувала навіть Аліна. Вона ще спала, притиснувши до себе подушку, як оберіг. Марія зробила каву, сіла за стіл, відкрила ноутбук. Робота йшла — фірма трималась. Вона трималась. Але всередині — порожнеча. Максим досі вважався зниклим безвісти. Вже понад місяць. Жодного дзвінка, жодного підтвердження. Лише тиша. І страх, який вона навчилась ховати під шарфом, усмішкою, звітами. 14 січня — вибух у Дніпрі. Ракета влучила у багатоповерхівку. 48 загиблих. Марія дивилась новини,і не могла до кінця усвідомити, що це все відбувається насправді. Їй здавалося, що кожна трагедія — це дзеркало її власної. Вона не знала, чи Максим живий. Але знала, що біль — живий. 18 січня — аварія гелікоптера в Броварах. Загинуло керівництво МВС. І дитина. Аліна запитала: — «Мамо, а тато теж літає на гелікоптері?» Марія стиснула зуби. — «Ні, сонечко. Він — на землі. І він дуже сильний.» 20 січня. Дзвінок. Невідомий номер. Вона взяла слухавку, не думаючи. — «Маріє, доброго дня. Це старший лейтенант Ковальчук, військова частина А-... Ми маємо нову інформацію щодо Максима.» Тиша. Серце зупинилось. — «Його обличчя зафіксували на відео, яке виклали російські канали. Це кадри з одного з таборів для військовополонених. Ми провели ідентифікацію — це точно він.» Марія не могла говорити. Лише слухала. — «Офіційно — він у полоні. Ми вже передали його дані до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Його включили до списку на обмін. Це не гарантія, але шанс.» Вона поклала слухавку. Сиділа. Довго. Потім встала. Підійшла до вікна. І заплакала. Не від болю. Від того, що нарешті — є слово. Є статус. Є ім’я серед тиші. * Максим сидів у кутку камери. Сивий мовчав. Новий охоронець — молодий, з порожніми очима — приніс воду. Максим не пив. Він думав. Про Київ. Про Марію. Про Аліну. Про те, що його обличчя — тепер не просто тінь. Його бачили. Його впізнали. Він не знав, як. Можливо, камера. Можливо, випадковість. Але це означало одне: він існує. Для них — він живий. * Марія відкрила ноутбук. Написала листа. Не в штаб. Не в частину. А в себе. > «Максиме. Я знаю, що ти живий. Я знаю, що ти там. І я з тобою. Ми тримаємось. Фірма працює. Аліна малює нову листівку. Цього разу — ти з мечем. Вона каже, що ти — наш лицар. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я чекатиму. Скільки треба. Навіть якщо не буде зв’язку, навіть якщо не буде слів — я буду. Бо ти — є. І цього достатньо.» Вона зберегла лист. Не надіслала. Але він був. Як доказ. Як обіцянка. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 21. Тиша між ударами Київ. Грудень 2022 року. Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний. Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя. Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись. Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила. — «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все. — «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.» Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді. Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша. Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами. — «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка. Марія стиснула губи. — «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.» Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився. Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити. 31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога. О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно. ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку. У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі. Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка. О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла. Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише. > «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.» Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він. — «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» І вона стоїть. Одна. Але не самотня. ********************* Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим. Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною. Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці. > «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль. Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон. > «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.» І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам. Далі буде...

🌟 ТОП-10 цитат Юрія Іздрика "Я люблю тебе більше, ніж можна, і менше, ніж треба." — одна з найвідоміших і найцитованіших фраз про кохання. "Любов — це коли тебе є кому читати." — проста, але глибока думка про близькість і прийняття. "Найгірша самотність — та, яку не видно ззовні." "Мистецтво — це спосіб не збожеволіти." "Ми — не ті, ким хотіли бути, і навіть не ті, ким стали." "Ми не вміємо відпускати. Ми тільки втрачаємо." "Найважче — говорити просто про складне." "Ти — моя потреба бути живим." "Коли ти щасливий, ти не ставиш запитань." "Усе, що має форму — зникає. Усе, що було справжнім — залишиться."

#поезія Аж заболіло в грудях, Так обізвався Львів, Краще б тебе не бУло, Місто моїх жалІв. Тихих моїх світанків, Світлої самоти, Випитий до отстАнку, Майже до наготи… Будять дощі примарні, Памʼять у пастці днів, Львівські солодкі рани, Чим би ще так болІв? З ким би ще так щоночі, Бився аж до кровИ, Львове, чого ти хочеш? Нащо мене зловив? Думаєш, я залізний? Серце замкнув на ключ? ПереходИти б кризу, Поміж столичних круч… Що додавав у каву? Чим присмачИв дівчат? Не одягались навіть, Множили біль утрат… Може таки відпустиш? Пута розірве час, Ріже мене на кусні, Те, що єднало нас… Пустка твогО вокзалу, Чари твоїх дворів, Як мені, Львове, далі Жити лише напІв? Дихати, ніби красти, Вірити, що колись, Навіть писати нАспіх, Марево милих рис… Марсове жде героїв, Скільки вже, скільки ще? Надлишки твого болю, Виплакані дощем… Серцем уже зачЕрствів, Скажу тобі одне: Львове, я лЮблю. Чесно. Вірю, що й ти мене. Василь Зима

🥊 Історії боксерів | Іван Міхеєв — суддя, воїн, незламний українець Іван Міхеєв — відомий український боксерський тренер, перший наставник ексчемпіона світу WBC у першій напівсередній вазі Віктора Постола. Людина, яка багато років виховувала молодь і судила на всеукраїнських турнірах, із перших місяців повномасштабного вторгнення пішла захищати країну. 💥 З рингу — на фронт У травні 2022 року Іван Леонідович вступив до лав ЗСУ й служив у складі 15-го мобільного прикордонного загону “Сталевий кордон” Державної прикордонної служби. Пройшов Сумський напрямок, Часів Яр, Харківський напрямок. Саме на Харківщині, біля Вовчанська, він отримав важке поранення. 🩹 Боротьба за життя Три тижні у реанімації шпиталю Харкова, потім переведення до Києва, тривале лікування й реабілітація. За цей час Іван Міхеєв переніс 17 операцій, дев’ять місяців боротьби за одужання і нині має інвалідність ІІ групи. Попри все — він не здався і продовжує відновлюватися. 🥊 Наставник і суддя Ще до війни Іван Леонідович заснував боксерську секцію у Великій Димерці на Київщині — саме там у спорт прийшов 11-річний Віктор Постол. Навіть після тяжких випробувань він повертається до улюбленої справи — сьогодні працює суддею у Федерації боксу України. 💬 «Я йшов захищати країну. Сьогодні хочу повернутися до того, що люблю — до боксу», — говорить Іван Міхеєв. 🤝 Федерація боксу України підтримує Івана та багатьох інших представників нашої спільноти, які стали до лав захисників. Ми віримо, що сила духу та характер бійця допоможуть йому пройти всі етапи відновлення. 🇺🇦 Схиляємо голови перед мужністю Івана Міхеєва та бажаємо йому швидшого одужання. Для нас він — приклад того, як справжні тренери не здаються ні на рингу, ні в житті. ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport

Моя любов, рідна Україна! Як я люблю таку хату. Спогади дитинства. Черкаська область, Суботів.

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 19. Позиція 17 Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю. Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію: — «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!» — «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу. Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли. — «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим. — «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот. — «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними. Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша. — «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію. — «Макс, ти як?» — запитав Крот. — «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть». Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках: > «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.» Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав. > «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.» Відповідь прийшла через пів години: > «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.» Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись. Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення. — «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим. — «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот. — «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім. Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили. — «Грім, назад!» — крикнув Максим. — «Немає куди!» — відповів той. — «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху. Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого. Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя. Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською: — «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.» Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.» І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 18. Точка неповернення Грудень 2022. Київ — у передсвятковій напрузі. Вітрини світяться, але світло — як маска, під якою втома. Повітря холодне, прозоре, як скло. Марія йшла вулицею, тримаючи в руках термос із чаєм для Аліни. Вона щойно завершила зустріч із новим клієнтом — невелика логістична компанія, яка шукала стабільність у нестабільному світі. І саме її фірма, яку вона тепер вела разом із Максимом, стала для багатьох такою точкою опори. За ці пів року Марія змінилась. Не зовні — всередині. Вперше за багато років вона прокидалась не з тривогою, а з планами. Вранці — кава з Максимом. Потім — робота, дзвінки, документи. Ввечері — Аліна, яка навчалась дистанційно, але щодня питала: «А коли я знову піду до школи, як раніше?» І Марія відповідала: «Коли стане безпечно. Але ти вже доросла — бачиш, як ми живемо». Аліна справді подорослішала. Вона не плакала, коли чула сирени. Вона просто брала планшет і йшла в коридор, де було безпечніше. І коли Марія поверталась додому, Аліна вже чекала — з малюнком, з новим словом англійською, з питанням: «А Максим сьогодні буде вечеряти з нами?» Він був. Майже завжди. І саме в ці вечори Марія відчувала, що живе. Не виживає — живе. Вони подали заяву на шлюб. Вибрали дату — весна. Мріяли про тиху церемонію, без пафосу. Просто — бути разом. Але того вечора все змінилось. Максим зайшов до кав’ярні на Подолі, де Марія вже чекала. Він був у темному пальто, з трохи вологим волоссям — сніг починав лягати, як тиша. Він сів навпроти, замовив чорну каву. І мовчав. — Ти затримався, — сказала Марія, усміхаючись. — Я вже думала, що ти втік. — Я був у «Синій чашці», — відповів він. — Там сиділи двоє військових. У формі, з рюкзаками. Один пив какао, другий — американо. Я не хотів слухати, але вони говорили голосно. Марія нахилилась ближче. Її усмішка зникла. — Один сказав: «Мелітополь — це ключ. Якщо ми його не візьмемо — війна затягнеться». — А другий додав: «Там усе заміновано. Але люди чекають. Вони вірять, що ми прийдемо». Марія стиснула пальці. Її рідне місто. Її дитинство. Її біль. Вона мовчала, але очі — вже говорили. — Я маю бронь, — сказав Максим. — Через фірму. Але я її знімаю. Я подав заявку добровольцем. Її серце зупинилось. Потім — як удар. Вона не одразу знайшла слова. — А ми? — запитала тихо. Максим взяв її руки. Його голос був рівним, але глибоким: — Ми — є. І будемо. Але я не можу більше жити в комфорті, коли твоє місто — в окупації. Коли ти мовчки читаєш новини і нічого не кажеш. Я йду не як герой. Я йду, бо люблю. Марія заплющила очі. Її серце билося гучно, як сирена. Вона не плакала. Вона просто тримала його руки. — Я не хочу, щоб ти йшов, — сказала вона. — Але я не можу тебе зупинити. — І не повинна, — відповів він. — Бо ти — моя причина. Не перешкода. Наступного дня він передав їй документи. Всі паролі, всі ключі. Сказав: — Ти керуєш. Ти зможеш. Я вірю в тебе більше, ніж у себе. Аліна сиділа на дивані, малювала листівку. Коли Максим підійшов, вона підняла очі: — Ти кудись їдеш? — Так, — відповів він. — На деякий час. Але я повернусь. — А ти візьмеш мою листівку? Там написано: «Тато, ти найсміливіший». Я сама придумала. Максим обійняв її. Довго. Мовчки. Потім — Марію. Вона не говорила нічого. Просто тримала його, як тримають повітря, яке не хочуть відпускати. На вокзалі було людно. Волонтери роздавали чай. Хтось плакав. Хтось мовчав. Максим стояв у черзі на посадку. У рюкзаку — форма, документи, листівка Аліни. — Я повернусь, — сказав він. — І ми одружимось. Але не в РАЦСі. А в Мелітополі. На центральній площі. Коли вона буде нашою. Поїзд рушив. Марія стояла, поки світло не зникло. Аліна тримала її за руку. Вона не розуміла всього, але відчувала головне — тато пішов, бо любить. І Марія знала: це не кінець. Це — точка неповернення. Але саме там, у цій точці, б’ється її серце. Далі буде...