Проти кого тільки не спрямовував він шаблі і багнети! У 1905 р. воював проти японців, у 1914 – 1918 рр. – проти німців та австрійців, у 1919 р. – проти Антанти, білогвардійців та Червоної армії, проти військ Гетьмана Павла Скоропадського та Армії УНР. Один з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918 – 1919 років, переможець “непереможної” Антанти, один із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття, Головний отаман Херсонщини і Таврії .
Хто ж він, цей отаман херсонського степу?
Справжнє його імʼя Никифор Серветник.
27 липня 1919 р. в м. Сентовому, тепер Кіровоградської обл., загинув Матвій Григор’єв, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
Народився 9 лютого 1884 року , а місце народження має декілька версій село Заставля, Дунаєвецького району, Хмельницької області (за іншими даними — село Верблюжка, нині — Новгородківського району Кіровоградської області, чи — село Григор'євка, нині — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області)
Уяву українського хлопчика полонила героїка козаччини та гайдамаччини.
З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор’єв розпочав українізацію частин російської армії. У 1917 р. коли червона Росія посунула на Україну, Григор’єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. Розчарувавшись у Гетьмані, покидає військову службу і приїжджає до Верблюжки, розпочинає підготовку до антинімецького повстання.
На кінець 1918 року Григор’єв здійснив напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. Слава про нього покотилась херсонським степом...
На допомогу Симону Петлюрі створенні сто сімнадцять загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада...
Водночас до Одеси почали прибувати війська Антанти: французькі, грецькі, румунські, польські та російські. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебували війська Антанти чисельністю до 70 тисяч, висунули вимоги до Директорії відвести українські війська. І Директорія погодилася...
Але не погодився Григор’єв. Це стало однією з причин його розриву з українським урядом. 1 лютого 1919 р. Григор’єв оголосив повстання проти Директорії.
Отаман Григор’єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 6 квітня Григор’єв уже в Одесі! “Непереможна” Антанта таки була скинена в море! За взяття міста Одеси він був нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного прапора, який йому вручив особисто Володимир Антонов-Овсієнко.
Але вже 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії “До українського народу”: почалося антибільшовицьке повстання.
За короткий час були звільнені Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам’янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції.
Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор’єва, як правило, переходили на його бік.
За кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок.
А що ж Нестор Махно? На жаль, їх співпраця була не тривалою. Біда їх знову об’єднала. Зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с. Компаніївці. Перше запитання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?” І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”… Врешті, узгодивши позиції, створили об’єднану Повстанську армію, головнокомандувачем якої став отаман Григор’єв, а головою Реввійськради – Нестор Махно.
Перший успіх не забарився: Григор’єв відвоював рідну Олександрію, а на початку липня об’єднані загони крокували вже вулицями Єлисаветграда.
Григор’єв пропонує С.Петлюрі знову об’єднати зусилля в боротьбі за волю України. Але випадок позбавив шансів на замирення колишніх побратимів: 27 липня 1919 р. в с. Сентове Махно та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів у Головного отамана Херсонщини і Таврії...
Ось так трагічно, від української руки, на півдорозі, загинув Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв – харизматичний воєначальник, який, попри рідкісний талант, патріотизм та величезну енергію, не зміг, не встиг захистити своєї Батьківщини.
Проти кого тільки не спрямовував він шаблі і багнети! У 1905 р. воював проти японців, у 1914 – 1918 рр. – проти німців та австрійців, у 1919 р. – проти Антанти, білогвардійців та Червоної армії, проти військ Гетьмана Павла Скоропадського та Армії УНР. Один з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918 – 1919 років, переможець “непереможної” Антанти, один із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття, Головний отаман Херсонщини і Таврії .
Хто ж він, цей отаман херсонського степу?
Справжнє його імʼя Никифор Серветник.
27 липня 1919 р. в м. Сентовому, тепер Кіровоградської обл., загинув Матвій Григор’єв, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
Народився 9 лютого 1884 року , а місце народження має декілька версій село Заставля, Дунаєвецького району, Хмельницької області (за іншими даними — село Верблюжка, нині — Новгородківського району Кіровоградської області, чи — село Григор'євка, нині — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області)
Уяву українського хлопчика полонила героїка козаччини та гайдамаччини.
З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор’єв розпочав українізацію частин російської армії. У 1917 р. коли червона Росія посунула на Україну, Григор’єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. Розчарувавшись у Гетьмані, покидає військову службу і приїжджає до Верблюжки, розпочинає підготовку до антинімецького повстання.
На кінець 1918 року Григор’єв здійснив напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. Слава про нього покотилась херсонським степом...
На допомогу Симону Петлюрі створенні сто сімнадцять загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада...
Водночас до Одеси почали прибувати війська Антанти: французькі, грецькі, румунські, польські та російські. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебували війська Антанти чисельністю до 70 тисяч, висунули вимоги до Директорії відвести українські війська. І Директорія погодилася...
Але не погодився Григор’єв. Це стало однією з причин його розриву з українським урядом. 1 лютого 1919 р. Григор’єв оголосив повстання проти Директорії.
Отаман Григор’єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 6 квітня Григор’єв уже в Одесі! “Непереможна” Антанта таки була скинена в море! За взяття міста Одеси він був нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного прапора, який йому вручив особисто Володимир Антонов-Овсієнко.
Але вже 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії “До українського народу”: почалося антибільшовицьке повстання.
За короткий час були звільнені Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам’янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції.
Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор’єва, як правило, переходили на його бік.
За кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок.
А що ж Нестор Махно? На жаль, їх співпраця була не тривалою. Біда їх знову об’єднала. Зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с. Компаніївці. Перше запитання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?” І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”… Врешті, узгодивши позиції, створили об’єднану Повстанську армію, головнокомандувачем якої став отаман Григор’єв, а головою Реввійськради – Нестор Махно.
Перший успіх не забарився: Григор’єв відвоював рідну Олександрію, а на початку липня об’єднані загони крокували вже вулицями Єлисаветграда.
Григор’єв пропонує С.Петлюрі знову об’єднати зусилля в боротьбі за волю України. Але випадок позбавив шансів на замирення колишніх побратимів: 27 липня 1919 р. в с. Сентове Махно та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів у Головного отамана Херсонщини і Таврії...
Ось так трагічно, від української руки, на півдорозі, загинув Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв – харизматичний воєначальник, який, попри рідкісний талант, патріотизм та величезну енергію, не зміг, не встиг захистити своєї Батьківщини.
Українська
English
