#ШІ #реалізм #драма Квиток на зворотний зв'язок Жовтневий ранок у Вінниці завжди починався з однакового дзвону — не дзвону церков, а дзенькоту замка на дверях крамниці, яку тримала Галина. Запах мандаринів і свіжого хліба перебивав втомлений, але звичний аромат міської осені. Життя текло між графіками відключень світла та зведеннями з фронту. Галина, жінка з вічним рум’янцем на щоках, викладала яблука. Серед перших покупців була і Ольга. — Олю! Доброго ранку, сонечко! — голос Галини був гучним, але теплим. — Як там ваша Софійка? Дивлюся, ти знову «залізну леді» ввімкнула. Хоч би на вихідних собі дала спокій. — Доброго. Софійка спить. Яйця почому, Галю? Знову подорожчали? — Ольга говорила рівно, без емоцій. Її обличчя було красиве, але наче висічене з блідого мармуру. Вона завжди жила за чітким, майже військовим графіком: робота в офісі, волонтерство, донька, а вночі – нескінченні перевірки чатів. — Подорожчали, звісно! Бо що в нас не дорожчає зараз? — Галина зітхнула і тихо додала, нахилившись: — Ти там списки полонених перевіряла? Може, хтось із хлопців щось нове знає... Ольга лише похитала головою, ніби її шия була надто важкою, щоб підтримувати голову. Її світ розколовся рівно вісім місяців тому. Назар. Її Назар. Тихий інженер-програміст, що в перші дні повномасштабного вторгнення, без зайвих слів, пішов. Вдома серед інших речей від нього лишився старий сірий светр, який Ольга не прала, і недопита чашка з кімнатою у вигляді Вінницької вежі. Донька, п'ятирічна Софійка, питала не "Коли тато приїде?", а "Коли тато вийде на зв'язок?". Вісім місяців тому прийшла офіційна звістка, що їхня штурмова група потрапила під артилерійський обстріл під Бахмутом, і Назар – зник безвісти. Це не дозволяло Ользі ні поховати його, ні забути. Вона не мала права на траур, але й не мала права на повноцінну надію. Вона жила в чистилищі очікування, де щодня був рівний попередньому. Її ритуали: перевірка списків, волонтерські чати, спроба знайти хоч якісь зачіпки. Причина його зникнення була жахливо буденною і типовою для того хаосу. Під час контратаки Назара поранило осколком у ногу. Його побратим, рятуючи його, забрав його «жетон» (боячись, що його документи потраплять до ворога) і залишив Назара у підвалі розбитого будинку під опікою місцевої бабці, яка не змогла евакуюватися. Сам побратим пізніше загинув, і його свідчення не встигли внести в систему. Назар, перебуваючи на межі життя і смерті, кілька тижнів не міг рухатися, а село невдовзі опинилося у «сірій зоні». Усі дані про його місцезнаходження були втрачені. Оскільки жетон знайшли серед загиблих, Назара офіційно зарахували до "зниклих безвісти". Він просто «випав» із системи, не маючи можливості подати «квиток на зворотний зв’язок». Ольга жила цим. Вона донатила, вона працювала, вона несла доньку на собі, але щоразу, коли лунала сирена, вона сідала і дивилася на той сірий светр. Вона звикла до цього болю, як до власної шкіри, і навчилася ховати його навіть від себе. Вона була вдячна за те, що Вінниця залишалася відносно спокійним тилом, і що її донька не знає звуку прямого влучання. Але відчуття провини за цей спокій душило її. Все змінилося пізно ввечері, коли Ольга готувала дитині какао, бо світло щойно «дали». Прийшло повідомлення у «Телеграмі» з незнайомого номера. Без фото. «Оль. Це я. Назар. Я був у комі. Зараз Житомир. Вивезли сьогодні. Не знаю, як так вийшло, що я зниклий. Я скоро буду. НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. Я сам. Не хочу, щоб на вокзалі це бачили. Я інший. Просто чекай. Приїду ввечері. Не кажи Софійці. Іди спати. Не плач. Люблю.» Ольга відчула шок. Її мозок не міг прийняти це як реальність. "Я інший" — це слово різало її свідомість. Вона, яка місяцями мріяла про дзвінок, отримала його, але не отримала дозволу на емоції. Вона зрозуміла його вимогу: він боїться її реакції більше, ніж вона сама. Він хоче побути сам, щоб «зібрати себе» для дому. Вона виконала його «наказ». Вона не поїхала, хоча Вінниця була поруч із Житомиром. Вона не сказала доньці. Вона приготувала його улюблені деруни, випрала його сірий светр і поставила свічку на підвіконня. Вона ходила колами по квартирі, немов готуючись до найважчого іспиту в житті. Її тіло було напружене, як струна. Ближче до ночі вона почула, як двері відчиняються. Це був не дзвінок, а тихий скрип. У коридорі стояв чоловік, худий, «зрізаний», із ціпком і забинтованою ногою. Він був у цивільному, у якомусь дивному, чужому спортивному костюмі, який, мабуть, видали у шпиталі. Але очі... Його очі були його. Змучені, спустошені, але живі. Ольга стояла, як той самий мармуровий пам’ятник, її мозок відмовлявся реєструвати його як реальність. Вона бачила його, але не вірила. — Олю, я тут, — голос Назара був хрипкий і тихий, він боявся зробити зайвий рух, боявся, що цей момент теж виявиться фантомом. І тут він кинув на підлогу свій старий, пошарпаний, заляпаний брудом рюкзак. Звук падіння був жорстким, реалістичним, буденним. Цей звук став якорем. Раптом, без жодного свідомого рішення, без крику, Ольга сама не помітила, як подолала відстань між ними. Її тіло, що вісім місяців було заблоковане страхом, тепер рухалося самостійно. Вона вчепилася в його шию, обіймаючи його так міцно, що здавалося, вона хоче втиснути його назад у себе. Вона не плакала — вона просто дихала ним, перевіряючи, що його вага, його запах диму і сирої землі, його биття серця — реальні. Назар обійняв її у відповідь. Він плакав не на фронті, а зараз, від тепла її рук. У ту ж мить з кімнати вибігла Софійка. Вона прокинулася від шуму, але побачила тата, якого міцно тримає мама. — Тато! Ти вийшов зі зв'язку! — крикнула дівчинка, і її крик був найголоснішою, найрадіснішою новиною для Вінниці за всі ці місяці. Вона побігла до нього і, не зважаючи на ціпок, обійняла його ногу. Вони просиділи до світанку. Назар мовчав про війну. Він лише сказав, що "там не було часу сумувати", а "тут не знає, з чого почати". Ольга мовчала. Вони просто дивилися на сплячу доньку. Назар дістав з рюкзака невеликий, обвуглений шматочок дерева, який був його оберегом. — Це — мій «квиток на зворотний зв'язок» , — сказав він. — Бачиш, я не згорів. І ти відновиш з уламків мене. Наступного ранку Ольга зайшла до крамниці. Галина її зустріла, готуючись до чергового розпитування. — Олю, ти знову наче не спала. Але... очі! Вони не мармурові! — здивовано прошепотіла продавчиня. Ольга купила свіжого хліба і теплих мандаринів. — Назар, — вона відповіла. — Він вдома. Комісований. Все добре. І цей спокійний "квиток на зворотний зв'язок" був ціннішим за всі світові новини. Надія перемогла невідомість.

GameStop оголосив про завершення «консольної війни» після анонсу виходу Halo на PS5 у 2026 році. Білий дім приписав цю заслугу Трампу, опублікувавши його “фото” у костюмі Master Chief. Вихід Halo на платформі Sony є історичною подією для ігрової індустрії https://channeltech.space/games/gamestop-announced-end-of-console-war-after-release-halo-on-ps5/

Всесвітнє виття в місячну ніч Всесвітнє виття в місячну ніч (Worldwide Howl at the Moon Night) – це щорічна подія, яка запрошує людей з усіх куточків світу відкрити в собі дику природу і вити на Місяць. Ця особлива подія, що відзначається щороку 26 жовтня, слугує мостом між людьми та природою, сприяючи глибшому зв’язку та вдячності за дику природу. Окрім власне виття, ця подія має важливе культурне, освітнє та природоохоронне значення. Походження та значення Всесвітнього виття в місячну ніч Концепція Всесвітнього виття в місячну ніч була задумана Джонні ДеПальма в 2009 році. Спочатку цей день називався “Всесвітній день виття на Місяць” і був присвячений вшануванню тварин, зокрема вовків, які традиційно зображувалися в мистецтві та літературі як такі, що виють на Місяць. Ця подія символізує багату історію та міфологію, пов’язану з вовками, істотами, яких шанували і яких боялися протягом всієї історії. Вовки, яких часто неправильно розуміють і спотворюють, насправді є високоінтелектуальними істотами, які відіграють вирішальну роль у підтримці екологічної рівноваги. Святкування та просвітництво Ця ніч – це не просто виття, це маяк обізнаності та підтримки збереження вовків. Учасники заохочуються дізнаватися більше про вовків, підтримувати такі організації, як “Вовчий притулок”, та поширювати інформацію про важливість вовків у нашій екосистемі. Соціальні мережі відіграють ключову роль у цій кампанії, а хештеги на кшталт #WorldwideHowlAtTheMoonNight посилюють повідомлення. Зв’язок з природою Це свято дає людям можливість з’єднатися з природою. Друзі та сім’ї можуть зібратися у себе на подвір’ї або піти до лісу, щоб вити на місяць, відчуваючи трепет дикої природи. Цей акт є більш ніж символічним, це спосіб з’єднатися з первісними аспектами себе і природи, вирватися з повсякденної рутини і прийняти спонтанність. Освітній аспект Світове виття у місячну ніч також слугує освітньою платформою. Всупереч поширеній думці, вовки не виють на місяць. Вони ведуть нічний спосіб життя і використовують виття для спілкування, піднімаючи голову, щоб звук поширювався далі. Подія розповідає людям про складні методи спілкування вовків та їхню важливість у підтримці екологічного балансу. Культурний вплив Вовки займають центральне місце в культурних наративах, символізуючи як жахливі, так і благородні риси. Вони були супутниками богів у грецькій та римській міфологіях і надихали незліченну кількість творів мистецтва, пісень та історій. Зв’язок між вовками та місяцем також породив міф про перевертнів, збагативши культурний фольклор. Як святкувати Всесвітнє виття в місячну ніч Влаштуйте вечір виття. Зберіть друзів і родину, переодягніться в костюми тварин і вийте під улюблені мелодії. Знайдіть найближчий концерт і вийте разом з натовпом. Знайдіть місце, де можна подивитися на зірки і вити на місяць. Спечіть місячні пироги (прикрасьте їх півмісяцями, зірками і хмарами) або місячно-зіркове печиво. Всесвітнє виття в місячну ніч – це не просто подія, це поєднання навчання, святкування, роздумів і формування природоохоронної свідомості. Це унікальна можливість заглибитися у світ величного вовка, зрозуміти його справжню природу і зробити свій внесок у значущу справу.

Етюд "Сутінки" Сутінки — це чудовий час для уяви: мозок працює, як художник-імпресіоніст, додаючи кожній тіні трохи драматизму. Вони спускаються тихо, наче кішка, що крадеться м’якою ходою між деревами. Вони не мають початку — просто раптом помічаєш, що світ став іншим. Ще мить тому все було залите золотом вечірнього сонця, а тепер барви злилися, потемніли, й небо вже не синє, а глибоко фіалкове. На заході ще тліє вузька смуга світла — останній опір сонця перед тим, як воно сховається за обрій. Цей момент короткий, як зітхання: не день і не ніч, а щось між ними. У цій проміжній порі є особлива краса — м’яка, задумлива, сповнена таємниці. Усе навколо наче притихає. Легкий вітер стишує подих, птахи замовкають, і навіть дорога, здається, перестає шуміти. Повітря стає прохолодним, майже оксамитовим, і пахне землею, листям, далеким димом з осінніх багать. Ці запахи — як ніжне нагадування про дім, про спокій, про завершення дня. Іронія сутінків у тому, що вони — короткі, але найвиразніші. Саме тоді, коли все навколо ніби згасає, життя набуває обрисів: видно, хто поспішає, хто мріє, а хто просто не вмикає світло, бо економить. Люди в цей час теж стають трохи поетами: хтось зітхає біля вікна, хтось постить фото з підписом “осінній вайб”, а хтось просто дивиться, чи встигне купити хліба до повної темряви. Хтось раптом вирішує стати філософом — сідає на лавку й задумливо дивиться вдалечінь. Хтось обіймає кохану людину, хтось просто ковтає чай на балконі й думає: “А може, й не так уже й погано, що день скінчився”. Сутінки — це не просто перехід між світлом і темрявою. Це коротка сцена, де всі — актори: сонце театрально кланяється, небо міняє костюми, а ми сидимо в залі й аплодуємо, бо знову вдалося — день прожито, ніч прийшла, а життя, як завжди, триває. У такі хвилини душа теж стишується. Усі турботи дня здаються далекими, неважливими. Залишається лише спокій і відчуття якоїсь глибокої гармонії зі світом. Бо сутінки — це не кінець. Це лише м’який перехід, подих перед ніччю, нагадування, що все у житті має свій час: і світло, і темрява, і тиша, що з’єднує їх у щось єдине. Сутінки ніби обіймають усе живе. Дерева втрачають чіткі контури, стають темними силуетами. Небо розчиняється у самому собі, і на ньому з’являються перші зірки — сором’язливі, наче ще не впевнені, що настав їхній час. Маленькі, як крапки на чистому полотні. Я посміхаюся — ось і фінальний акцент. Природа поставила його сама. Я знімаю капелюха, вдихаю повітря, ще раз оглядаю небо і думаю: “Досить на сьогодні.” Складаю речі, закидаю етюдник на плече й повільно йду стежкою додому. В кишені брязкають ключі, а в голові вже крутиться думка: завтра, може, намалюю світанок. Але то — завтра. А сьогодні… сьогодні — час вечеряти і дозволити сутінкам завершити те, що я тільки почав.

Перші осінні фотозвіти - фотозвіт від підрозділу 42 бригади. Наші захисники із зв'язком, генератором, турнікетами, маскувальними костюмами завдяки вашій підтримці, допомозі і звісно донатам. Є ще запити на старлінки прошу підтримати збір репостом і донатом. Приватбанк: 5168745111258668 IBAN: UA923052990000026207743673341 https://next.privat24.ua/send/czhpg monobank: 5375411205154011 IBAN: UA883220010000026202335474676 https://send.monobank.ua/jar/3jDJbi56Rg ДРУЖНЯ БАНКА ГАЛИНИ https://send.monobank.ua/jar/9PHLLnP4zX

#поезія Жінка, що вижила в лютому, знову збирає валізу. Складає туди шампунь, помаду, білизну і тепловізор, Загорнуту в жовту газету фамільну бабусину чашку, Сукню молодшої доньки, в якій та ішла до причастя, Спортивний костюм, ліхтарик, рацію, сірники, Нанизані на мотузочку сином засушені ягідки, Кросівки, гумові капці, карту місцевості, дощовик, В шовкову сукню замотаний батьків старий дробовик, Прапор, прошитий осколками піксель, весільне фото, Парфуми, блузку, в якій ходила колись на роботу, Турнікет, бандаж, кровоспинне, ароматичні свічки, Старшою донькою вишиті хрестиком сорочки, Спідницю, сухі галети, шеврони, компактний фен, Від шлунку, від кашлю, від горла, ібупрофен, Книжку, лептоп та мишку, сухі трояндові пелюстки, Курячого бога із дна швидкої гірської ріки, Переноску із кішкою, квітчасту мамину хустку, Капелюшок, в якому літала в Італію у відпустку, Крем від зморшок, баночку з чорним перцем... Останнім жінка зверху кладе своє пульсуюче серце. Жінка, що вижила в лютому, вириває себе з корінням. Історія знову пишеться втраченим поколінням. Юлія Ілюха

«Хеловін для собак» влаштували у столичному парку Наталка ⭕️Свято організували, щоб зібрати кошти на відновлення притулку для тварин із Донеччини. ⭕️Для учасників підготували фотозони, частування й конкурс на найстрашніший парний костюм — господар і пес #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news

#світ #архітектура Замок Во-ле-Віконт, розташований за 50 км від Парижа, є однією з перлин регіону О-де-Франс: його краса надихнула навіть Версальський замок. Замок Во-ле-Віконт, розташований у Сені і Марні, за 50 км від Парижа, є архітектурним шедевром та історичною пам'яткою 17 століття, збудованим для Ніколя Фуке архітектором Луї Ле Во, першим архітектором короля, художником Шарлем Ле Брюном, засновником Академії живопису, та ландшафтним архітектором Андре Ле Нотром. Ця перлина французької спадщини відкрита для відвідування: замок і його сади - чудовий вихідний день для ентузіастів історії та спадщини. Для дітей візит буде ще цікавішим: тут можна взяти напрокат костюми принцеси та мушкетерів.

62-річний Микола Петрович із Вінниччини об’єднав чотири села, щоб допомагати фронту. Разом із сотнями людей він готує маскувальні костюми, пончо, накидки на зброю, сушить джерки, пече домашні смаколики для військових. Навіть якщо вам здається, що в цій боротьбі за свободу від вас нічого не залежить — дійте. Долучайтесь донатами до створення маскувального спорядження для розвідників, піхотинців та снайперів. Джерело - https://www.threads.com/ #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#вистави 🎭 Чи одружиться нарешті Фігаро? Класика? Майже 😉 бо цього разу — це справжній театральний карнавал, де все летить шкереберть! Режисер Григор Мане узяв сюжет Бомарше і створив із нього іронічний фарс-мажор з гумором, інтригами та добрячим театральним драйвом. Фігаро крутиться між Сюзанною, Фаншеттою, Марселіною та вибуховим графом — і все це у сценічному лабіринті, де кожен поворот веде до нової пригоди. 💫 Барокові костюми, блискучі репліки, дотепність і атмосфера свята — все це чекає саме на вас! 🎟 Не пропустіть комедійну прем’єру сезону — “Чи одружиться нарешті Фігаро?” КВИТКИ НА ВИСТАВУ Коли: 14 та 15 жовтня (вівторок та середа) 18:00 Де: Київ, Молодий театр, вул. Прорізна, 17 https://molodyytheatre.com/repertoire/chy-odruzhytsya-nareshti-figaro