#ШІ #роман Сповідь колишньої рок-зірки Осінній вечір неквапливо заповзав у зачинене купе, забарвлюючи тьмяним золотом звичайнісіньку картину: двоє чоловіків. Світло від проїжджаючих станцій мерехтіло на склі, а поїзд монотонно відраховував кілометри. Все тут дихало приватністю і тишею, необхідною для відвертості. Супутник, чоловік середніх літ на ім’я Вадим, уважно оглядав свого несподіваного сусіда. В його рисах було щось знайоме, але Вадим ніяк не міг пригадати, де міг бачити це втомлене обличчя. Чоловік, який назвався Арсеном, був одягнений просто, але мав вигляд людини, що давно відмовилася від будь-яких спроб вразити світ. У його погляді була прихована, майже трагічна глибина. Арсен мовчки відкоркував пляшку червоного, майже чорного вина, поставив її на столик між ними. — У поїзді без цього важко, — сказав він, посміхнувшись куточком губ. — Вино. Це для розмови, а не для забуття. Пригощайтесь. Вадим вагався. Його звичний розпорядок життя протестував проти імпровізованої випивки з незнайомцем у зачиненому просторі. — Дякую, але я не п’ю в дорозі. І взагалі... Арсен тільки знизав плечима, наливаючи собі трохи. — Вибачте. А я ризикну. Ця дорога довга, а душа... вона не любить їхати на самоті, навіть якщо ти сидиш удвох. Або ви боїтеся, що я розбалакаюся і почну співати гімни слави? У його словах пролунала легка, але відчутна іронія. Вадим відчув, що має погодитися. Здавалося, що саме це вино має стати ключем до таємниці, що ховалася в очах супутника. — Ні, звичайно, не боюся, — Вадим здався. — Добре. Трохи, якщо ви наполягаєте. Вадим простягнув склянку. Арсен налив йому, а потім зробив перший, глибокий ковток сам, смакуючи. Хвилину панувала тиша, перервана лише стукотом коліс. — Ви знаєте, ви мені когось нагадуєте, — обережно промовив Вадим, тепер уже з посиленою увагою розглядаючи його. — Щось дуже знайоме у вашій манері, у вашому голосі. Арсен засміявся, і цей сміх прокотився купе, наче акорд фальшивої гітари. — Оце так... Ви, мабуть, останній, хто пам'ятає. Я думав, мене вже забули. Що ж, приємно познайомитися. Знову. Так, це був я. "Срібний Дим". Рок-гурт з дев’яностих. Вадим відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Його спогади про юність, про гучні концерти, про обкладинки журналів в один момент ожили. — Я... не можу повірити. Ви так... змінилися. — Слава — це грим, Вадиме, — Герой зробив ковток. — Коли ти витираєш його, під ним завжди сидить звичайна людина. А тепер... грим змито назавжди. — Але ж ви були на вершині! Стадіони, гастролі, платинові альбоми. Що сталося? Чому все зникло? Арсен похитав головою, його погляд став скляним. Він допив келих і налив собі ще, жестом пропонуючи Вадиму. — Воно не зникло, Вадиме. Воно мене вбило. Усе, що ви перерахували, — це була не мета. Спочатку я писав музику, щоб дихати. Це був кисень. Я хотів говорити з людьми, ламати шаблони, створювати щось чесне. Наше перше демо — це була правда, чиста, як сльоза. Він поставив келих із такою силою, що той забряжчав. — А потім з’явилися Вони. Продюсери, менеджери, маркетологи. Вони подивилися на мене і сказали: "Чудово. Але ця пісня занадто складна. Цей текст занадто філософський. Зробимо простіше. Більше драйву. Менше сенсу. Нам потрібен продукт, а не мистецтво". Арсен стиснув кулак. — Я пручався. Але їхній тиск був немов вода, що точить камінь. Вони пропонували мільйони. І ти думаєш: "Я трохи поступлюся, а потім знову буду писати для душі". Брехня! Ти ніколи не повертаєшся. Кожен новий хіт, який злітав у чартах, був цвяхом у мою музичну труну. Я писав уже не для себе, а для гаманця компанії. Мої мелодії ставали шаблонними, мої тексти — примітивними, про любов-зітхання-розлучення. Я став роботом, який генерує золото. І ця золота клітка була задушливою. — Але ж ви мали все... — Слава? — Арсен гірко посміхнувся. — Це гучний вакуум. Вона висмоктує твою сутність і залишає натомість блискучу, але порожню оболонку. Мене оточували сотні людей, але коли я повертався до свого розкішного пентхаусу, я був один. Повністю, крижано один. Він провів рукою по сивому, скуйовдженому волоссю. — Усі мої стосунки руйнувалися, бо я став егоїстичним чудовиськом. Дружина пішла. Діти виросли без мене. Слава вимагала повної приналежності: я мав бути завжди п’яний, завжди "на драйві", завжди доступний. Якщо ти стаєш "нормальним" — ти більше не рок-зірка. Ти не маєш права на тишу. — І ви просто... зникли? — А що мені залишалося? Я подивився на себе в дзеркало одного ранку. Під гримом, під алкогольним дурманом, я побачив мерця. Я більше не знав, хто я. Я був просто Арсеном-ідолом. І тоді я вирішив: або я продовжую цю гру, або я втікаю, щоб знайти хоч якісь залишки справжнього себе. Він допив вино. — Я вибрав втечу. Я розірвав контракти, виплатив божевільні штрафи, продав усе. І поїхав. Далеко. Я оселився у маленькому містечку. Зараз я викладаю музику у місцевій школі. Не рок, ні. Класичне фортепіано. Вадим приголомшено дивився на нього. — І вам... не шкода? — Шкода? — Арсен знову посміхнувся, і цього разу посмішка була щирою, хоч і сумною. — Мені шкода того хлопця, який продав свій талант за право жити в розкоші. Мені не шкода того, що я знайшов тишу. Тепер, коли я граю дітям "Місячну сонату" замість того, щоб кричати у мікрофон про "вільну душу", я відчуваю себе справді вільним. Це справжня свобода, Вадиме. Не та, яку ми оспівували. Вадим допив своє вино. Воно було густим і терпким, як ця розповідь. — Дякую вам за цю сповідь, Арсене. Це... дуже сильно. — Це просто правда. А правда, як бачите, не така вже й гламурна. До речі, я скоро виходжу, — Герой почав збирати свою невелику дорожню сумку. — Я їду вчителювати до сусіднього села. Звичайний вчитель. Він простягнув Вадиму руку. Його потиск був міцним, але спокійним. — Гарної вам дороги. І пам’ятайте: гучність не дорівнює щастю. Арсен вийшов із купе, забравши порожню пляшку. За кілька хвилин поїзд зупинився. Вадим провів поглядом постать, що зникала у темряві на пероні. Цей колишній ідол, цей король стадіонів, тепер був просто людиною, що несла стару гітарну сумку і йшла до тихого життя. Вадим зрозумів, що іноді найбільша перемога — це вміння вчасно вийти з гри.

#архів Ліліт знала, за що все у світі. Вона сама створила частину — тільки ту, де вино і танці, тільки там, де темрява й гріх. І, гуляючи десь Хрещатиком, вона з кимось на розі любилася і йшла на Малу Житомирську, і молила, що все це — збіг. Не любила червоні троянди, не пила щось міцніше за себе. Виглядала оголеність гарно — бо рудим стервам личить все. І тримала стелю руками, поки інші її шмагали за слова, що так палко згортаються у кубло шалених ночей. І одна за одною плинули, і коли тинялася парком — ти. І шукала когось без імені, просто щоб не любити себе. І така несвідомо зраджена, і така неймовірно гарна — ніби осінь в Едемі грішному, ніби ти — моє справжнє все. Руда Відьма P. S. Я борюся – писати навіть коли я під пігулками і в проміжках сну♥️ страх – зупинити вірші у голові працює завжди!

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#музика Просто - гарно 🤗👌🔥

День гарбуза Щорічно 26 жовтня у США відзначається День гарбуза (Pumpkin Day). Але свято з кожним роком поширюється світом, набуваючи всесвітнього статусу, бо прихильників цього смачного помаранчевого плоду багато і в інших країнах. Це день, присвячений вшануванню одного з найулюбленіших і найуніверсальніших плодів на землі – гарбуза. За його поживні властивості та багате культурне значення, гарбуз займає особливе місце в багатьох серцях і традиціях. Гарбузи належать до родини гарбузових, до якої входять огірки, дині, кавуни, дині, канталупа та цукіні. Всупереч поширеній думці, гарбузи – це фрукти, а не овочі. Родом з Центральної Америки та Мексики, гарбузи вирощують у Північній Америці вже понад 5 000 років. Термін “гарбуз” еволюціонував з часом. У 1500-х роках французький дослідник Жак Картьє, досліджуючи регіон Святого Лаврентія в Північній Америці, назвав їх “gros melons”, що пізніше було перекладено англійською як “pompions”, а згодом стало “pumpkin”. День гарбуза в історії Не дивно, що це свято зародилося саме у США, бо гарбуз є одним з символів американської нації. Ця традиція бере свій початок з тих далеких днів, коли перші пілігрими оселилися на континенті. Основною проблемою для них стала нестача їжі, яку вони змогли вирішити за допомогою вирощування гарбузів. З розвитком промисловості велика частина людей переселилася в міста, де гарбуз перестав посідати важливе місце в раціоні. Але повага до цього плоду збереглася у вигляді прикраси будинків на свято Усіх святих. Поживний та смачний гарбуз ще ж такий гарний декор! День гарбуза в Україні 30 жовтня згадують у багатьох інформаційних ресурсах як День гарбуза в Україні. Це неофіційне свято, однак, вже давно стало традиційним у дошкільних навчальних закладах та у школі. День гарбуза – став доброю осінньою традицією. Олександр Курочкін (український етнограф) вважає, що День гарбуза варто повʼязати з Днем святого Андрія Первозванного, який припадає саме на 30 листопада. На Поділлі існувала традиція у День святого Андрія вирізати маски з гарбуза та підсвічувати їх свічками. Нагадує Хелловін? Деякі церковні громади та їх лідери пропонують відзначати День гарбуза для українських дітей як альтернативу Хелловіну, важливим атрибутом якого є гарбуз. Хелловін приваблює дітей – це веселе і красиве свято, з добрими і веселими розвагами, але вороже сприймається православною релігійною спільнотою. Свят багато не буває, особливо, для дітей! День гарбуза чи Хелловін – немає значення, що буде нагодою для позитивних емоцій, радості спілкування та добрих сімейних чи колективних традицій. Мета створення події Метою цього дня є поширення інформації про цілющі якості та цінність гарбуза для організму людини. Значення гарбузів Гарбузи відіграють важливу роль у різних культурних та кулінарних традиціях: Поживна сила. Гарбузи відомі своєю користю для здоров’я. Вони багаті на бета-каротин, антиоксидант, який організм перетворює на вітамін А. Крім того, вони багаті на клітковину, калій і вітамін С. Калій, що міститься в гарбузах, може позитивно впливати на кров’яний тиск, а високий вміст клітковини пов’язаний з різними перевагами для здоров’я, включаючи зниження ризику інсульту та захист від втрати м’язової маси. Кулінарна насолода. Гарбузи неймовірно універсальні на кухні. Їх можна запікати, варити, готувати на пару, робити пюре і навіть смажити. Будь то у вигляді пирогів, хліба, супів або смаженого насіння, гарбузи пропонують цілий ряд смачних варіантів. Культурне значення. Гарбузи є синонімом осені і невід’ємною частиною таких свят, як Хелловін та День Подяки. Вирізання ліхтариків є популярною традицією на Хелловін, а сам термін “ліхтар” вперше з’явився у 1837 році. Крім того, гарбузовий пиріг є основним десертом на День Подяки. В українській культурі особливе ставлення до гарбуза можемо побачити у пісні “Ходить гарбуз по городу”, що зображує гарбуза як голову плодово-овочевої родини. Символічне значення гарбуза під час сватання, що означає відмову дівчини, також є свідченням особливого статусу гарбуза в українських традиціях. Голова городини – гарбуз, достигає саме восени, у період сватань та весіль. Його авторитет незаперечний та вагомий, як і рішення про долю дівчини. Популярні вирази «піднести гарбуза», “гляди щоб вам гарбуза не піднесли” звучать і у сучасному світі, але часто вже в інших ситуаціях. Святкування Дня гарбуза 26 жовтня американські фермери влаштовують на гарбузових полях Pumpkin Patch. Вони гарно розташовують величезні гарбузи, пропонують спробувати традиційні та незвичайні страви з них, розповідають кумедні випадки та дають можливість ознайомитися з сільським побутом. Спробуйте новий рецепт. Завдяки своїй універсальності, з гарбуза завжди можна приготувати нову страву, яку варто спробувати. Гострий гарбузовий суп, гарбузовий смузі: гарбузовий пирічг чи печиво, або печений гарбуз з корицею – кулінарні можливості безмежні. Гарбузова фотосесія. Це вже популярна традиція. Можна зробити власну гарбузову композицію чи скористатись гарбузовими локаціями, що щедро облаштовують в цей осінній час ресторани, кавʼярні, фотостудії. Як є можливість зробіть це прямо на городі, де ви виростили свої гарбузи. Вирізання гарбуза. Візьміть участь у традиційній жовтневій розвазі – вирізанні гарбуза. Виберіть дизайн, чи то моторошне обличчя, чи креативний візерунок, і починайте вирізати! Поміркуйте про довгу історію гарбуза, від його вирощування тисячі років тому до його значення в сучасній кулінарії, традиційній кухні, традиціях та святкуваннях.

Як же це гарно, та ніжно.

⚡️🇺🇦Олімпійська родина на чолі з президентом Вадимом Гутцайтом щиро вітає з Днем народження Георгія Зантарая! Сьогодні свій День народження святкує чемпіон світу з дзюдо, голова Комісії атлетів Національного олімпійського комітету України — Георгій Зантарая!🎉 🥋Георгій — один із найвідоміших українських дзюдоїстів, який прославив нашу країну на міжнародній арені, ставши першим чемпіоном світу в історії України. Сьогодні він продовжує працювати задля розвитку спорту, підтримуючи ініціативи атлетів і відстоюючи їхні інтереси в межах олімпійського руху🤝 Бажаємо міцного здоров’я, гарного настрою, натхнення та успіхів у всіх справах! Нехай кожен день приносить нові можливості, підтримку близьких, а також задоволення від реалізації всіх планів та задумів!💙💛 ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport #world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #Brovary_sport #спорт_sports #brovarysport #interesting_news #олімпійськийспорт

#парки 😍 Ви вже бачили як тут гарно? Осінь у парку Феофанія просто казкова! Барвисте листя, спокійна вода й аромат свіжого повітря — усе навколо дихає гармонією. 📍 Де? Київ, вул. Академіка Лєбєдєва, 32

#цікаве Як приготувати зозулю? 🪶Сьогодні вчити ловити і готувати пташок ми не будемо, натомість розкажемо стародавній рецепт каші з Вінниччини. Страву назвали "Зозулею", бо, завдяки вмісту пшона і маку, вона дійсно виглядає рябенькою, як та зозулька. 🍚Тож давайте готувати: Залийте 100 грам маку окропом та залиште на годину, потім візьміть 350 грам пшона і теж залийте окропом, але вже на хвилин 20 (так каша не буде гірчити), опісля промийте у воді, пересипте в каструлю і залийте одним літром молока (беріть жирненьке). Доведіть кашу до кипіння, не забувайте мішати, а потім варіть ще хвилин 15-20 до стану аль денте. 🍽Потім процідіть мак та киньте його до каші, а в окрему мисочку розбийте два яйця, додайте 150 грам цукру і гарно перемішайте. Влийте цю суміш до каші, додайте гарний шмат масла, мішайте і варіть ще хвилин 20. Все, смакуйте, можете ще додати замочених родзинок за бажанням.

#поезія "Осінній ранок" Вийшла вранці в парк гуляти, І на мить призупинилась. Стала пильно оглядати, На ту казку, що з'явилась. Тут краси бездонний вир, Що тягнувся вздовж алеї. Гарно - тихо, спокій - мир, Незрівнянні мов-би феї. Враз,палітра вже в руках, Пише пензлем образ див. Сяйво різне блиск в очах, Що в думках,моїх наплив. Сонце світить,вітер віє, Листя в гору підійма. І теплом ще трішки гріє, Хоч попереду,й зима. Та всього не описати - Ні краси,ні почуття. Лиш одне можна додати, Які приємні,тут відчуття. Галина Пилип'як