Пошук

Святослав Коваль додає фото

2026-07-12 13:00:00 ·

Вчора трошки написалося. Дам два тексти спочатку українською, а потім англійською. Хто має бажання той може поширити.

Шановний Європейський парламент ( European Parliament ), якщо Ви говорите у своїх резолюціях про цінності, то не забувайте звертати увагу й Польщі на цінності.

Нижче я надам Вам короткі історичні довідки, котрі є написані польською мовою та знаходяться на офіційних сторінках державних інституцій і розповідають про воєнних злочинців, котрі вшановуються у Польщі.

Ромуальд Райс – «Бурий». Один із командирів Армії Крайової, воєнний злочинець. (фото 1)

У травні 1945 року перевівся зі своїм взводом до 5-ї Вільнюської бригади Армії Крайової під командуванням майора Зигмунта Шендзеляржа «Лупашки», яка діяла в районі Білостока. За цей час його було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги з мечами. У вищезгаданому підрозділі він став командиром 2-го ескадрону. Наприкінці літа він встановив контакт з місцевими осередками Narodowe Zjednoczenie Wojskowe (NZW) та долучився до організації. У вересні 1945 року його було призначено керівником PAS у Білостоцькому районі NZW та командиром 3-ї бригади NZW. Він розпочав активні військові дії проти комуністичного боку. Він відповідав за пацифікацію білоруських сіл (Залешани, Шпаки, Зане, Коньковізна), в яких загинуло близько п'ятдесяти людей, та за розстріл тридцяти білоруських кучерів. За даними прокуратури Інституту національної пам'яті (IPN), ці дії прирівнювалися до геноциду.

Інформація із сторінки Інституту національної пам’яті Польщі (джерело коментар 1)

!!! У Польщі є пам’ятник цьому вбивці (фото 2)

Зигмунт Шендзелярж – «Лупашка», один із командирів Армії Крайової, воєнний злочинець (фото 3)

23 червня 1944 року — 5-та Віленська бригада Армії Крайової здійснила відплатну акцію в Дубінках (Dubinki/Dubingiai), під час якої було вбито 27 литовських цивільних. Цей напад став початком ширшої операції.

25–27 червня 1944 року — польські підрозділи провели подальші відплатні акції в інших литовських селах (Йонішкіс, Інтурке, Біютишкіс, Гедрайчяй та ін.). Загальна кількість загиблих литовців у цих акціях оцінюється приблизно у 70–100 осіб.

Кульмінацією польсько-литовського конфлікту на Віленщині стали воєнні злочини в Глінцішках, Дубінках та навколишніх селах, унаслідок яких загинуло понад сто осіб обох національностей, переважно жінки та діти.

За висновком Павела Рокіцького, відплатна акція Армії Крайової в Дубінках була воєнним злочином. Автор вважає, що наказ про напад віддав Зигмунт Шендзеляж («Лупашка»), а жертвами стали не лише особи, пов'язані з литовською поліцією, а й цивільне населення. У результаті акції загинули жінки, діти та літні люди. На думку Рокіцького, убивства цивільних були свідомими, а не випадковими наслідками бойових дій.

Джерело: Glinciszki i Dubinki. Zbrodnie wojenne na Wileńszczyźnie w połowie 1944 r. i ich konsekwencje we współczesnych relacjach polsko-litewskich (коментар 2)

У Польщі є меморіальні дошки та топоніми названі на честь цього вбивці. вул. mjr. Zygmunta Szendzielarza „Łupaszki” у Білостоку (фото 4)

Станіслав Басай – «Рись» (фото 5) воєнний злочинець, майор Батальйонів хлопських

Діяч польського націоналістичного руху часів нацистської окупації, причетний до убивств українців та спалення їх майна у селах Мірче, Молодятичі, Пересоловичі, Модринь, Верешин, Малків, Пригоріле, Старе Село, Сагринь, Турковичі, Ласків, Смолигів та інших впродовж 1943-1945 рр.

10 березня 1944 року підрозділи Армії Крайової та Батальйонів хлопських атакували й спалили українське село Сагринь.

За даними істориків IPN, у Сагрині загинуло від 150 до 300 українських мирних жителів. За словами Маріуша Заянчковського, відомі імена 234 жертв, тоді як професор Ігор Галагіда оцінює кількість убитих у 606 осіб.
Інформація із сторінки Інституту національної пам’яті Польщі (джерело коментар 3)

!!! У Польщі також вшановують і цього злочинця. У місті Грубешів є вулиця названа на його честь ul. Stanisława Basaja „Rysia”, а також є мурал із його зображенням (фото 6)

***

📜Канал "Архівні Артефакти"

Вчора трошки написалося. Дам два тексти спочатку українською, а потім англійською. Хто має бажання той може поширити.Шановний Європейський парламент ( European Parliament ), якщо Ви говорите у своїх резолюціях про цінності, то не забувайте звертати увагу й Польщі на цінності.Нижче я надам Вам короткі історичні довідки, котрі є написані польською мовою та знаходяться на офіційних сторінках державних інституцій і розповідають про воєнних злочинців, котрі вшановуються у Польщі.Ромуальд Райс – «Бурий». Один із командирів Армії Крайової, воєнний злочинець. (фото 1)У травні 1945 року перевівся зі своїм взводом до 5-ї Вільнюської бригади Армії Крайової під командуванням майора Зигмунта Шендзеляржа «Лупашки», яка діяла в районі Білостока. За цей час його було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги з мечами. У вищезгаданому підрозділі він став командиром 2-го ескадрону. Наприкінці літа він встановив контакт з місцевими осередками Narodowe Zjednoczenie Wojskowe (NZW) та долучився до організації. У вересні 1945 року його було призначено керівником PAS у Білостоцькому районі NZW та командиром 3-ї бригади NZW. Він розпочав активні військові дії проти комуністичного боку. Він відповідав за пацифікацію білоруських сіл (Залешани, Шпаки, Зане, Коньковізна), в яких загинуло близько п'ятдесяти людей, та за розстріл тридцяти білоруських кучерів. За даними прокуратури Інституту національної пам'яті (IPN), ці дії прирівнювалися до геноциду.Інформація із сторінки Інституту національної пам’яті Польщі (джерело коментар 1)!!! У Польщі є пам’ятник цьому вбивці (фото 2)Зигмунт Шендзелярж – «Лупашка», один із командирів Армії Крайової, воєнний злочинець (фото 3)23 червня 1944 року — 5-та Віленська бригада Армії Крайової здійснила відплатну акцію в Дубінках (Dubinki/Dubingiai), під час якої було вбито 27 литовських цивільних. Цей напад став початком ширшої операції.25–27 червня 1944 року — польські підрозділи провели подальші відплатні акції в інших литовських селах (Йонішкіс, Інтурке, Біютишкіс, Гедрайчяй та ін.). Загальна кількість загиблих литовців у цих акціях оцінюється приблизно у 70–100 осіб.Кульмінацією польсько-литовського конфлікту на Віленщині стали воєнні злочини в Глінцішках, Дубінках та навколишніх селах, унаслідок яких загинуло понад сто осіб обох національностей, переважно жінки та діти.За висновком Павела Рокіцького, відплатна акція Армії Крайової в Дубінках була воєнним злочином. Автор вважає, що наказ про напад віддав Зигмунт Шендзеляж («Лупашка»), а жертвами стали не лише особи, пов'язані з литовською поліцією, а й цивільне населення. У результаті акції загинули жінки, діти та літні люди. На думку Рокіцького, убивства цивільних були свідомими, а не випадковими наслідками бойових дій.Джерело: Glinciszki i Dubinki. Zbrodnie wojenne na Wileńszczyźnie w połowie 1944 r. i ich konsekwencje we współczesnych relacjach polsko-litewskich (коментар 2)У Польщі є меморіальні дошки та топоніми названі на честь цього вбивці. вул. mjr. Zygmunta Szendzielarza „Łupaszki” у Білостоку (фото 4)Станіслав Басай – «Рись» (фото 5) воєнний злочинець, майор Батальйонів хлопськихДіяч польського націоналістичного руху часів нацистської окупації, причетний до убивств українців та спалення їх майна у селах Мірче, Молодятичі, Пересоловичі, Модринь, Верешин, Малків, Пригоріле, Старе Село, Сагринь, Турковичі, Ласків, Смолигів та інших впродовж 1943-1945 рр.10 березня 1944 року підрозділи Армії Крайової та Батальйонів хлопських атакували й спалили українське село Сагринь.За даними істориків IPN, у Сагрині загинуло від 150 до 300 українських мирних жителів. За словами Маріуша Заянчковського, відомі імена 234 жертв, тоді як професор Ігор Галагіда оцінює кількість убитих у 606 осіб.Інформація із сторінки Інституту національної пам’яті Польщі (джерело коментар 3)!!! У Польщі також вшановують і цього злочинця. У місті Грубешів є вулиця названа на його честь ul. Stanisława Basaja „Rysia”, а також є мурал із його зображенням (фото 6)***📜Канал "Архівні Артефакти"

162переглядів

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Святослав Коваль додає фото

2026-07-11 15:18:17 ·

Копіюйте, бо видаляють...
ЗА ЩО БАНДЕРІВЦІ ЗАКАТУВАЛИ ДРУЖИНУ ОРГАНІЗАТОРА УПА ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ?

Історія українського визвольного руху середини XX століття сповнена не лише героїчних битв, але й глибоких особистих трагедій, які породжувалися в ході протистояння різних течій національно-визвольної боротьби українського народу.

Українська нація — сильна, потужна нація з тисячолітньою історією свого розвитку.

Але що нас губило — це міжусобна боротьба.

Ми в ході братовбивчих змагань за булаву під час Руїни після Богдана Хмельницького втратили свою державу на століття.

Ми її втратили на початку ХХ століття в змаганнях між Скоропадським, Петлюрою, Винниченком — замість обʼєднання проти московської шовіністичної орди.

Поляки тоді зуміли стати всі однією стіною — і повернули свою державу, знищеною Катериною ІІ.

В ході Другої світової ми знову пішли розʼєднаними протиборчими колонами — і втратили черговий шанс на відновлення незалежності.

Однією з найдраматичніших і водночас найменш висвітлених сторінок є доля Анни Боровець (у дівоцтві — Опоченської), дружини засновника «Поліської Січі», УПА та наказного отамана Тараса Бульби-Боровця.

Її мученицька смерть восени 1943 року стала наслідком жорстокого протистояння всередині самого українського підпілля.

ОТАМАНША З ЛАГІДНОЮ УСМІШКОЮ

Анна Опоченська була чешкою за походженням, донькою заможного чеського колоніста з Луцька. У 1931 році вона вийшла заміж за Тараса Боровця.

Польська служба безпеки у 1933–1935 роках фіксувала, що саме вона допомагала чоловікові грошима у його просвітницькій та підпільній діяльності.

Охоронець отамана Микола Ширко згадував її як невисоку біляву жінку з дуже лагідним, усміхненим обличчям, вихованою та освіченою, яка «більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами».

Сама ж «отаманша» ніколи не цуралася найважчої роботи. Повстанці згадували її як сестру милосердя, що ділилася пайком із голодними гімназистами, доглядала до самої смерті хворого на туберкульоз підпільника Геннадія Янкевича, прала білизну та перев’язувала рани бійцям Поліської Січі.

КОРІНЬ КОНФЛІКТУ: ЧОМУ БАНДЕРІВЦІ ПІШЛИ ВІЙНОЮ НА БУЛЬБУ-БОРОВЦЯ?

Трагедія Анни Опоченської стала прямим наслідком жорсткого політичного розколу.

Щоб зрозуміти, чому загинула Анна Боровець, необхідно звернутися до подій літа–осені 1943 року на Волині. Саме тоді загострився конфлікт між двома течіями українського визвольного руху.

Протягом січня-квітня 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з Проводом ОУН(б) про об’єднання зусиль. Конфлікт розгорівся навколо принципового питання: хто має керувати повстанською армією?

• Позиція Бульби-Боровця: Армія має підпорядковуватися позапартійній Революційній раді, куди увійдуть представники всіх українських політичних сил.

• Позиція ОУН(б): військові сили мали беззастережно підпорядковуватися виключно партійному Проводу ОУН(б). Така концепція передбачала повну монополію на керівництво визвольним рухом.

Згодом ОУН(б) взяла собі вже існуючу назву УПА, яку раніше використовували загони Тараса Бульби-Боровця. У відповідь отаман перейменував свої формування на УНРА — Українську Національно-Революційну Армію — та створив Українську народно-демократичну партію.

10 серпня 1943 року він звернувся до Проводу ОУН(б) з відкритим листом. У ньому Бульба-Боровець прямо звинуватив бандерівське керівництво в «партійній диктатурі», «розпалюванні міжусобиці» та «вирізуванні нацменшин (поляків)».

Натомість він закликав спрямовувати боротьбу виключно проти збройних польських формувань — Армії Крайової та колоністів, які співпрацювали з радянськими партизанами.

Реакція ОУН(б) була швидкою і жорсткою — силове роззброєння «бульбашів».

ЗАХОПЛЕННЯ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ

Уночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині бандерівський курінь Дороша оточив штаб УНРА.

Бульба-Боровець, прагнучи уникнути великої братньої крові, дав наказ не стріляти, а розсіяно відступати.

Самому отаманові вдалося вирватися з оточення, але бандерівці захопили трьох його старших полковників та Анну Опоченську.

Її відвезли до Великого Стидня. Як свідчать пізніші дослідження Олександра Гриценка, дружину отамана співробітники Служби безпеки ОУН утримували та катували з 19 серпня до 14 листопада 1943 року.

Від неї вимагали видати плани чоловіка, місця розташування складів зі зброєю, друкарень та архівів УНРА.

Згідно зі свідченнями охорони та учасників катувань, Анна Опоченська виявила надзвичайну стійкість і не зрадила справу свого чоловіка.

У розсекречених архівах СБУ, оприлюднених уже в часи незалежної України, зберігся лист Тараса Бульби-Боровця, який він написав до Проводу ОУН-Бандери:

"Ваша "влада" поводиться не як народна революційна влада, а як звичайна банда… Замість провадити справді революційну роботу в теренах, Ваші люди бундючно бавляться у владу, а так звана безпека направо і наліво шомполить та катує людей.

… Дійшло до мого відома, що мою дружину за спробу втечі з Вашого ув’язнення покарано шомполами".

Оскільки Бульба-Боровець не пішов на компроміс і продовжив свою діяльність, оприлюднивши гострий звинувачувальний лист «Взаємопоборювання», доля Анни була вирішена.

14 листопада 1943 року її стратили співробітники СБ ОУН(б) у лісах Рівненщини.

Її смерть стала прямим наслідком внутрішньої міжусобиці, коли зброя та катування спрямовувалися не проти зовнішніх ворогів — нацистів чи більшовиків, — а проти своїх же побратимів.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮ

Тарас Бульба-Боровець із глибоким болем згадував смерть своєї дружини, називаючи цей вчинок страшним злочином, який назавжди ліг плямою на сумління тих, хто віддав відповідний наказ.

Він наголошував, що Анна була цивільною жінкою, яка нікому не бажала зла і щиро любила Україну.

Загибель Анни Боровець — одна з найтрагічніших ілюстрацій того, як внутрішній фанатизм і боротьба за владу можуть руйнувати визвольний рух зсередини.

Вона загинула не від рук німецького гестапо і не від рук радянського НКВД.

Вона загинула від рук українців, які так само проголошували своєю метою боротьбу за незалежну Україну.

Сьогодні ця історія служить суворим нагадуванням про те, якою страшною може бути ціна внутрішнього розбрату, коли боротьба за владу всередині визвольного руху починає переважати боротьбу проти зовнішнього ворога.

Ця публікація не є засудженням усіх учасників ОУН(б) чи УПА.

Серед бандерівців були тисячі щирих патріотів, які зі зброєю в руках боролися проти нацистської та радянської окупації, віддали життя за Україну і заслуговують на повагу та пам’ять.

Але історія визвольного руху не є чорно-білою.

У ній були героїзм, жертовність і боротьба за свободу.

Але були й внутрішні конфлікти, жорстокі помилки, злочини та трагедії.

Пам’ять про Анну Боровець-Опоченську заслуговує на те, щоб бути почутою.

Ми маємо це знати і памʼятати — щоб не повторювати помилок.

Сьогоднішні, в ході нової війни за нашу свободу ми не маємо ділити українців на «своїх» і «чужих».

Ми маємо єднатися!
@Хомо Фабер Леусенко Олег

Копіюйте, бо видаляють... ЗА ЩО БАНДЕРІВЦІ ЗАКАТУВАЛИ ДРУЖИНУ ОРГАНІЗАТОРА УПА ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ?Історія українського визвольного руху середини XX століття сповнена не лише героїчних битв, але й глибоких особистих трагедій, які породжувалися в ході протистояння різних течій національно-визвольної боротьби українського народу.Українська нація — сильна, потужна нація з тисячолітньою історією свого розвитку.Але що нас губило — це міжусобна боротьба. Ми в ході братовбивчих змагань за булаву під час Руїни після Богдана Хмельницького втратили свою державу на століття.Ми її втратили на початку ХХ століття в змаганнях між Скоропадським, Петлюрою, Винниченком — замість обʼєднання проти московської шовіністичної орди.Поляки тоді зуміли стати всі однією стіною — і повернули свою державу, знищеною Катериною ІІ.В ході Другої світової ми знову пішли розʼєднаними протиборчими колонами — і втратили черговий шанс на відновлення незалежності.Однією з найдраматичніших і водночас найменш висвітлених сторінок є доля Анни Боровець (у дівоцтві — Опоченської), дружини засновника «Поліської Січі», УПА та наказного отамана Тараса Бульби-Боровця.Її мученицька смерть восени 1943 року стала наслідком жорстокого протистояння всередині самого українського підпілля.ОТАМАНША З ЛАГІДНОЮ УСМІШКОЮАнна Опоченська була чешкою за походженням, донькою заможного чеського колоніста з Луцька. У 1931 році вона вийшла заміж за Тараса Боровця.Польська служба безпеки у 1933–1935 роках фіксувала, що саме вона допомагала чоловікові грошима у його просвітницькій та підпільній діяльності.Охоронець отамана Микола Ширко згадував її як невисоку біляву жінку з дуже лагідним, усміхненим обличчям, вихованою та освіченою, яка «більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами».Сама ж «отаманша» ніколи не цуралася найважчої роботи. Повстанці згадували її як сестру милосердя, що ділилася пайком із голодними гімназистами, доглядала до самої смерті хворого на туберкульоз підпільника Геннадія Янкевича, прала білизну та перев’язувала рани бійцям Поліської Січі.КОРІНЬ КОНФЛІКТУ: ЧОМУ БАНДЕРІВЦІ ПІШЛИ ВІЙНОЮ НА БУЛЬБУ-БОРОВЦЯ?Трагедія Анни Опоченської стала прямим наслідком жорсткого політичного розколу.Щоб зрозуміти, чому загинула Анна Боровець, необхідно звернутися до подій літа–осені 1943 року на Волині. Саме тоді загострився конфлікт між двома течіями українського визвольного руху.Протягом січня-квітня 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з Проводом ОУН(б) про об’єднання зусиль. Конфлікт розгорівся навколо принципового питання: хто має керувати повстанською армією?• Позиція Бульби-Боровця: Армія має підпорядковуватися позапартійній Революційній раді, куди увійдуть представники всіх українських політичних сил.• Позиція ОУН(б): військові сили мали беззастережно підпорядковуватися виключно партійному Проводу ОУН(б). Така концепція передбачала повну монополію на керівництво визвольним рухом.Згодом ОУН(б) взяла собі вже існуючу назву УПА, яку раніше використовували загони Тараса Бульби-Боровця. У відповідь отаман перейменував свої формування на УНРА — Українську Національно-Революційну Армію — та створив Українську народно-демократичну партію.10 серпня 1943 року він звернувся до Проводу ОУН(б) з відкритим листом. У ньому Бульба-Боровець прямо звинуватив бандерівське керівництво в «партійній диктатурі», «розпалюванні міжусобиці» та «вирізуванні нацменшин (поляків)».Натомість він закликав спрямовувати боротьбу виключно проти збройних польських формувань — Армії Крайової та колоністів, які співпрацювали з радянськими партизанами.Реакція ОУН(б) була швидкою і жорсткою — силове роззброєння «бульбашів».ЗАХОПЛЕННЯ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬУночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині бандерівський курінь Дороша оточив штаб УНРА.Бульба-Боровець, прагнучи уникнути великої братньої крові, дав наказ не стріляти, а розсіяно відступати.Самому отаманові вдалося вирватися з оточення, але бандерівці захопили трьох його старших полковників та Анну Опоченську.Її відвезли до Великого Стидня. Як свідчать пізніші дослідження Олександра Гриценка, дружину отамана співробітники Служби безпеки ОУН утримували та катували з 19 серпня до 14 листопада 1943 року.Від неї вимагали видати плани чоловіка, місця розташування складів зі зброєю, друкарень та архівів УНРА. Згідно зі свідченнями охорони та учасників катувань, Анна Опоченська виявила надзвичайну стійкість і не зрадила справу свого чоловіка. У розсекречених архівах СБУ, оприлюднених уже в часи незалежної України, зберігся лист Тараса Бульби-Боровця, який він написав до Проводу ОУН-Бандери:"Ваша "влада" поводиться не як народна революційна влада, а як звичайна банда… Замість провадити справді революційну роботу в теренах, Ваші люди бундючно бавляться у владу, а так звана безпека направо і наліво шомполить та катує людей. … Дійшло до мого відома, що мою дружину за спробу втечі з Вашого ув’язнення покарано шомполами".Оскільки Бульба-Боровець не пішов на компроміс і продовжив свою діяльність, оприлюднивши гострий звинувачувальний лист «Взаємопоборювання», доля Анни була вирішена.14 листопада 1943 року її стратили співробітники СБ ОУН(б) у лісах Рівненщини.Її смерть стала прямим наслідком внутрішньої міжусобиці, коли зброя та катування спрямовувалися не проти зовнішніх ворогів — нацистів чи більшовиків, — а проти своїх же побратимів.ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮТарас Бульба-Боровець із глибоким болем згадував смерть своєї дружини, називаючи цей вчинок страшним злочином, який назавжди ліг плямою на сумління тих, хто віддав відповідний наказ.Він наголошував, що Анна була цивільною жінкою, яка нікому не бажала зла і щиро любила Україну.Загибель Анни Боровець — одна з найтрагічніших ілюстрацій того, як внутрішній фанатизм і боротьба за владу можуть руйнувати визвольний рух зсередини.Вона загинула не від рук німецького гестапо і не від рук радянського НКВД.Вона загинула від рук українців, які так само проголошували своєю метою боротьбу за незалежну Україну.Сьогодні ця історія служить суворим нагадуванням про те, якою страшною може бути ціна внутрішнього розбрату, коли боротьба за владу всередині визвольного руху починає переважати боротьбу проти зовнішнього ворога.Ця публікація не є засудженням усіх учасників ОУН(б) чи УПА.Серед бандерівців були тисячі щирих патріотів, які зі зброєю в руках боролися проти нацистської та радянської окупації, віддали життя за Україну і заслуговують на повагу та пам’ять.Але історія визвольного руху не є чорно-білою. У ній були героїзм, жертовність і боротьба за свободу. Але були й внутрішні конфлікти, жорстокі помилки, злочини та трагедії.Пам’ять про Анну Боровець-Опоченську заслуговує на те, щоб бути почутою.Ми маємо це знати і памʼятати — щоб не повторювати помилок.Сьогоднішні, в ході нової війни за нашу свободу ми не маємо ділити українців на «своїх» і «чужих».Ми маємо єднатися!@Хомо Фабер Леусенко Олег

1

379переглядів 2 Поширень

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Восс Екобі

2026-07-10 13:21:15 ·

ЧУЖИНЕЦЬ НА ВЛАСНОМУ ҐАНКУ

Є переживання, для яких немає ані назви, ані полиці в архіві нашого досвіду. Вони не є болем чи радістю. Вони не мають причини, з якої можна було б вивести наслідок. Це не історія, яку можна розповісти за вечерею, і не симптом, з яким ідуть до лікаря. Вони просто трапляються. Тихо, посеред звичайного життя.

Уявіть собі нічим не примітний ранок. Усе на своїх місцях: чашка, ключі, двері, поручень ґанку, запах дерева, що ввібрав нічну прохолоду. Світло спалахує після натискання вимикача, відображення в дзеркалі бездоганно повторює кожен рух. Світ функціонує бездоганно, а разом із ним функціонуєте й ви — як його невід'ємна частина. Ви не мусите щоразу заново вирішувати, що означає дверна ручка. Ваша свідомість робить це за вас, так швидко й так глибоко, що сам процес зникає з поля зору. Ми настільки зрослися з цим автоматичним актом упізнавання, що почали плутати його з об'єктивною реальністю.

А потім ця сама ілюзія дає тріщину.

Ви стоїте на власному ґанку, де стояли сотні разів. І раптом — без жодного попередження — знайомість перестає виконувати свою роботу. Речі залишаються на своїх місцях, але покидають вас. Ручка дверей перестає бути тим, за що беруться. Вона стає просто шматком холодного металу — байдужого, німого, замкненого у власній матеріальності. Сходинки більше нікуди не ведуть — вони просто здіймаються над землею, позбавлені сенсу й напрямку. Дерево поруч живе своїм життям, яке ніколи не потребувало вас і ніколи не потребуватиме.

Це не галюцинація. Ви не бачите нічого зайвого чи спотвореного. Навпаки: ви бачите світ із надзвичайною, нестерпною ясністю. Ви бачите його таким, яким він є, коли з нього здерто тонку плівку людських значень. І це видовище не лякає і не втішає. Воно знезброює. Тому що світ без нас — це світ, у якого більше немає імені. Ані для нього самого, ані для нас.

Ось що відкривається в цю мить: відчуття дому ніколи не жило в цих стінах. Воно жило лише у вашій голові. Це був безперервний акт творення, настільки невпинний, що ви прийняли його за саму реальність. Світ не є затишним. Світ не є знайомим. Світ — це сукупність байдужої матерії, якій ми безперервно надаємо імена та сенси, щоб не втратити орієнтацію в його мовчанні.

Цей розрив триває лише кілька секунд. Рука, діючи окремо від свідомості, торкається холодної ручки. Звичний рух рятує вас. Він повертає речам їхні імена. Двері знову стають дверима. Дім знову стає домом. Світ без видимих зусиль збирається назад у знайому, стерпну форму. Життя триває.

Але ця тріщина не зникає безслідно. Бо тепер ви знаєте. Ви побачили те, що зазвичай приховане. Ви зрозуміли, що ваш зв'язок зі світом — це не даність, а крихка конструкція, яку ви щосекунди підтримуєте власними силами, навіть не помічаючи цього.

Ми звикли шукати відчуження десь далеко: у чужих містах, де ми не знаємо мови; на безлюдних вокзалах о третій ночі; серед натовпу, де жодне обличчя не обернеться на наш поклик. Але найчистіше, найконцентрованіше відчуження чекає на нас зовсім не там. Воно чекає саме тут, удома. Воно вбудоване у фундамент нашого повсякденного існування й лише чекає моменту, коли наша пильність ослабне.

Для цього не потрібна катастрофа. Достатньо одного ранку. Одного погляду, кинутого на власний ґанок трохи довше, ніж потрібно. І ось ви вже чужинець. Не в сентиментальному, поетичному сенсі, а в найсуворішому, буквальному: ви більше не належите цьому місцю. Плівка лопнула, і крізь неї проступила байдужа, холодна реальність, у якій немає ані дому, ані ґанку, ані вас — є лише матерія, простір і час.

Потім двері зачиняються. День продовжується. Ви робите каву, відповідаєте на дзвінки, живете. Усе гаразд. Але десь на периферії свідомості осідає просте, нестерпне знання: немає жодної гарантії, що завтра вранці, вийшовши на ґанок, ви знову не застанете світ у його первісній, байдужій ясності.

— Voss Ekobi

ЧУЖИНЕЦЬ НА ВЛАСНОМУ ҐАНКУ Є переживання, для яких немає ані назви, ані полиці в архіві нашого досвіду. Вони не є болем чи радістю. Вони не мають причини, з якої можна було б вивести наслідок. Це не історія, яку можна розповісти за вечерею, і не симптом, з яким ідуть до лікаря. Вони просто трапляються. Тихо, посеред звичайного життя. Уявіть собі нічим не примітний ранок. Усе на своїх місцях: чашка, ключі, двері, поручень ґанку, запах дерева, що ввібрав нічну прохолоду. Світло спалахує після натискання вимикача, відображення в дзеркалі бездоганно повторює кожен рух. Світ функціонує бездоганно, а разом із ним функціонуєте й ви — як його невід'ємна частина. Ви не мусите щоразу заново вирішувати, що означає дверна ручка. Ваша свідомість робить це за вас, так швидко й так глибоко, що сам процес зникає з поля зору. Ми настільки зрослися з цим автоматичним актом упізнавання, що почали плутати його з об'єктивною реальністю. А потім ця сама ілюзія дає тріщину. Ви стоїте на власному ґанку, де стояли сотні разів. І раптом — без жодного попередження — знайомість перестає виконувати свою роботу. Речі залишаються на своїх місцях, але покидають вас. Ручка дверей перестає бути тим, за що беруться. Вона стає просто шматком холодного металу — байдужого, німого, замкненого у власній матеріальності. Сходинки більше нікуди не ведуть — вони просто здіймаються над землею, позбавлені сенсу й напрямку. Дерево поруч живе своїм життям, яке ніколи не потребувало вас і ніколи не потребуватиме. Це не галюцинація. Ви не бачите нічого зайвого чи спотвореного. Навпаки: ви бачите світ із надзвичайною, нестерпною ясністю. Ви бачите його таким, яким він є, коли з нього здерто тонку плівку людських значень. І це видовище не лякає і не втішає. Воно знезброює. Тому що світ без нас — це світ, у якого більше немає імені. Ані для нього самого, ані для нас. Ось що відкривається в цю мить: відчуття дому ніколи не жило в цих стінах. Воно жило лише у вашій голові. Це був безперервний акт творення, настільки невпинний, що ви прийняли його за саму реальність. Світ не є затишним. Світ не є знайомим. Світ — це сукупність байдужої матерії, якій ми безперервно надаємо імена та сенси, щоб не втратити орієнтацію в його мовчанні. Цей розрив триває лише кілька секунд. Рука, діючи окремо від свідомості, торкається холодної ручки. Звичний рух рятує вас. Він повертає речам їхні імена. Двері знову стають дверима. Дім знову стає домом. Світ без видимих зусиль збирається назад у знайому, стерпну форму. Життя триває. Але ця тріщина не зникає безслідно. Бо тепер ви знаєте. Ви побачили те, що зазвичай приховане. Ви зрозуміли, що ваш зв'язок зі світом — це не даність, а крихка конструкція, яку ви щосекунди підтримуєте власними силами, навіть не помічаючи цього. Ми звикли шукати відчуження десь далеко: у чужих містах, де ми не знаємо мови; на безлюдних вокзалах о третій ночі; серед натовпу, де жодне обличчя не обернеться на наш поклик. Але найчистіше, найконцентрованіше відчуження чекає на нас зовсім не там. Воно чекає саме тут, удома. Воно вбудоване у фундамент нашого повсякденного існування й лише чекає моменту, коли наша пильність ослабне. Для цього не потрібна катастрофа. Достатньо одного ранку. Одного погляду, кинутого на власний ґанок трохи довше, ніж потрібно. І ось ви вже чужинець. Не в сентиментальному, поетичному сенсі, а в найсуворішому, буквальному: ви більше не належите цьому місцю. Плівка лопнула, і крізь неї проступила байдужа, холодна реальність, у якій немає ані дому, ані ґанку, ані вас — є лише матерія, простір і час. Потім двері зачиняються. День продовжується. Ви робите каву, відповідаєте на дзвінки, живете. Усе гаразд. Але десь на периферії свідомості осідає просте, нестерпне знання: немає жодної гарантії, що завтра вранці, вийшовши на ґанок, ви знову не застанете світ у його первісній, байдужій ясності. — Voss Ekobi

Moroqonde - Stranger Within

243переглядів

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Святослав Коваль публікує посилання

2026-07-03 23:56:00 ·

Російська ракета знищила дім українського фізика, доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка та популяризатора науки Михайла Висоцького:
https://bukvy.org/rosijska-raketa-znyshhyla-dim-ukrayinskogo-fizyka-t... із житлом він втратив усе: документи, техніку, заощадження, сімейний архів, який збирався понад 100 років, і багаторічні наукові напрацювання.

У своєму зверненні науковець повідомив, що через трагедію змушений призупинити роботу свого YouTube-каналу, де безкоштовно публікував лекції з фізики. Наразі він відкрив збір коштів, щоб почати життя заново після російської атаки.

Російська ракета знищила дім українського фізика, доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка та популяризатора науки Михайла Висоцького:https://bukvy.org/rosijska-raketa-znyshhyla-dim-ukrayinskogo-fizyka-ta-populyaryzatora-nauky-myhajla-vysotskogo/Разом із житлом він втратив усе: документи, техніку, заощадження, сімейний архів, який збирався понад 100 років, і багаторічні наукові напрацювання.У своєму зверненні науковець повідомив, що через трагедію змушений призупинити роботу свого YouTube-каналу, де безкоштовно публікував лекції з фізики. Наразі він відкрив збір коштів, щоб почати життя заново після російської атаки.

BUKVY.ORG

РФ знищила дім популяризатора науки Михайла Висоцького

Фізик, доцент КНУ та популяризатор науки Михайло Висоцький через атаку РФ повністю втратив житло, майно та багаторічний науковий архів.

158переглядів

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Восс Екобі

2026-06-23 18:39:43 ·

НАЙКОРОТША РІЧ У СВІТІ

Перед нами не просто дитяча гірка серед поля. Перед нами простір, який втратив свого мешканця, але не втратив своєї функції бути знаком його присутності. У цьому полягає фундаментальний парадокс зображення.
Гірка створена для дитячого сміху, руху, гри та випадковості. Проте в кадрі немає жодної дитини, й відсутність стає не порожнечею, а головним змістом простору. Людина дивиться не на об’єкт, а на слід можливості, яка більше не реалізується. Поле залишається полем. Дерева залишаються деревами. Гірка залишається гіркою. Але світ уже не виконує того, заради чого колись існував у людській свідомості.
Саме тому простір здається дивним. Не тому, що він змінився, а тому, що він пережив того, хто наділяв його сенсом.

Зазвичай лімінальність описують як стан переходу між двома світами. Але ця сцена демонструє іншу форму лімінальності: тут між собою співіснують не два простори, а два часи.
Перший час належить минулому. У ньому ця гірка була центром маленького всесвіту — пригодою, висотою, викликом, місцем зустрічей і джерелом нескінченних історій. Другий час належить теперішньому. У ньому гірка стала лише предметом серед трави. Обидві реальності присутні одночасно: спостерігач бачить металеву конструкцію, а пам’ять бачить цілий світ. Лімінальність виникає саме в точці їхнього зіткнення.

Людська пам’ять не архівує минуле — вона продовжує його існування. Кожен спогад є своєрідним привидом реальності, яка формально вже зникла, але все ще впливає на наше сприйняття світу. Тому подібні місця здаються населеними навіть тоді, коли вони порожні. Людина дивиться на гірку й бачить більше, ніж дозволяють очі. Вона бачить власну відсутність, версію себе, яка колись існувала тут і яка більше ніколи не повернеться. Саме ця неможливість повернення народжує меланхолію — не за втраченим об’єктом, не за втраченим часом, а за втраченим спостерігачем.

Особливу роль відіграє неприродно рожеве небо. Воно не виглядає загрозливим, навпаки — воно занадто красиве, і саме тому воно тривожить. Його неприродність руйнує звичний порядок світу й нагадує, що ми дивимося не на документальну сцену, а на внутрішній ландшафт свідомості. Це не поле саме по собі — це поле, пропущене крізь пам’ять. А пам’ять ніколи не відтворює світ таким, яким він був, — вона перетворює його на символ.

У певний момент життя людина усвідомлює дивну істину: місця не старіють разом із нами, вони залишаються чекати. Старіємо ми. Поле продовжує лежати під небом, дерева продовжують рости, трава продовжує рухатися під вітром. І лише людина одного дня раптом помічає, що більше не належить світу, якому колись належала повністю. Тоді простір стає дзеркалом часу, а порожня дитяча гірка перетворюється на мовчазний пам’ятник найкоротшій речі у Всесвіті — моменту, коли людина ще не знала, що колись втратить своє дитинство.

— Voss Ekobi

НАЙКОРОТША РІЧ У СВІТІ Перед нами не просто дитяча гірка серед поля. Перед нами простір, який втратив свого мешканця, але не втратив своєї функції бути знаком його присутності. У цьому полягає фундаментальний парадокс зображення. Гірка створена для дитячого сміху, руху, гри та випадковості. Проте в кадрі немає жодної дитини, й відсутність стає не порожнечею, а головним змістом простору. Людина дивиться не на об’єкт, а на слід можливості, яка більше не реалізується. Поле залишається полем. Дерева залишаються деревами. Гірка залишається гіркою. Але світ уже не виконує того, заради чого колись існував у людській свідомості. Саме тому простір здається дивним. Не тому, що він змінився, а тому, що він пережив того, хто наділяв його сенсом. Зазвичай лімінальність описують як стан переходу між двома світами. Але ця сцена демонструє іншу форму лімінальності: тут між собою співіснують не два простори, а два часи. Перший час належить минулому. У ньому ця гірка була центром маленького всесвіту — пригодою, висотою, викликом, місцем зустрічей і джерелом нескінченних історій. Другий час належить теперішньому. У ньому гірка стала лише предметом серед трави. Обидві реальності присутні одночасно: спостерігач бачить металеву конструкцію, а пам’ять бачить цілий світ. Лімінальність виникає саме в точці їхнього зіткнення. Людська пам’ять не архівує минуле — вона продовжує його існування. Кожен спогад є своєрідним привидом реальності, яка формально вже зникла, але все ще впливає на наше сприйняття світу. Тому подібні місця здаються населеними навіть тоді, коли вони порожні. Людина дивиться на гірку й бачить більше, ніж дозволяють очі. Вона бачить власну відсутність, версію себе, яка колись існувала тут і яка більше ніколи не повернеться. Саме ця неможливість повернення народжує меланхолію — не за втраченим об’єктом, не за втраченим часом, а за втраченим спостерігачем. Особливу роль відіграє неприродно рожеве небо. Воно не виглядає загрозливим, навпаки — воно занадто красиве, і саме тому воно тривожить. Його неприродність руйнує звичний порядок світу й нагадує, що ми дивимося не на документальну сцену, а на внутрішній ландшафт свідомості. Це не поле саме по собі — це поле, пропущене крізь пам’ять. А пам’ять ніколи не відтворює світ таким, яким він був, — вона перетворює його на символ. У певний момент життя людина усвідомлює дивну істину: місця не старіють разом із нами, вони залишаються чекати. Старіємо ми. Поле продовжує лежати під небом, дерева продовжують рости, трава продовжує рухатися під вітром. І лише людина одного дня раптом помічає, що більше не належить світу, якому колись належала повністю. Тоді простір стає дзеркалом часу, а порожня дитяча гірка перетворюється на мовчазний пам’ятник найкоротшій речі у Всесвіті — моменту, коли людина ще не знала, що колись втратить своє дитинство. — Voss Ekobi

Moroqonde - Remember Us

720переглядів

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Святослав Коваль додає фото

2026-06-21 19:43:49 ·

22 червня минає 85 років з дня початку (1941) масових розстрілів у в'язницях Львова в'язнів, причетних до ОУН, санкціоновані прокурором Львівської області Харитоновим. Загальна кількість жертв у Львові за оцінками істориків коливається між 2358 і 2752 душ... Останні дні червня 1941 року називають трагедією на західних теренах України.
Перші розстріли у тюрмах на західних теренах України, які з вересня 1939 р. перебувала під радянською окупацією, розпочались 23 червня 1941 р., на другий день німецько-радянської війни. На той час політичних в’язнів утримували у 22 тюрмах Львівської, Тернопільської, Волинської, Івано-Франківської, Рівненської, тодішньої Дрогобицької областей. А з 24 червня почались масові вбивства по в’язницях.
Тюрма №1 на вулиці Лонцького у Львові була найбільшим комплексом НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ). Донині у підвалах збереглися камери, в яких, спершу, вбивали по одному, а потім заганяли групами і через вікно дверей кидали гранати. Виводили в’язнів на тюремне подвір’я і автоматною чергою позбавляли їх життя.
24 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС у Львівській області Лерман у звіті начальству написав, що з 1355 людей, вибраних до розстрілу, вирок виконано щодо 924, інформував, що арештованих приймають без належного оформлення, за списками, без статті звинувачення. Вже у цей день німецькі літаки бомбардували Львів. Члени ОУН 26 червня напали на львівську в’язницю «Бригідки» та завдяки переполоху змогли врятувати близько 300 засуджених, які були у черзі на розстріл.
Жахлива цифра - лише у тюрмі на Лонцького радянські каральні органи з 22 до 28 червня вбили 1680 в’язні«Я сидів уже три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було 8. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня біля 6-ї по обіді, приказали нам зійти вниз з речами. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув: «Ложись» і почав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно піднявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охорона. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди давали ознаки життя. Десь зранку охорона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пішов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік. Так я урятувався чудом», – розповів дослідникам «Меморіалу» голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х рр. минулого століття.
Вбивства чинили поспіхом. До початку німецько-радянської війни радянські органи провели на заході України чотири масові депортації родин «ворогів народу»: у лютому, квітні, червні 1940 р. і в червні 1941 р. За різними даними дослідників, у далекі краї вивезли майже 1 млн. 200 тис. людей, із них 400 тис. українців. Головною метою сталінського режиму було знищити політичну, військову, суспільну еліти, як українців, так і поляків. Тюрми були переповнені політичними в’язнями, яких утримували у жахливих умовах і жорстоко катували. Про це ще сьогодні нагадують тюремні камери.
У перший тиждень війни чисельність арештованих зросла майже удвічі. У Львові і невеликих містечках українців хапали просто на вулицях і везли в тюрми, щоб «очистити» регіон від «українських націоналістів». Коли 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, то відступ червоної армії із заходу України був очевидний і радянські каральні органи вирішили звільнити тюрми від в’язнів.
23 червня 1941 р. у місцеві відділення НКВС надійшов план евакуації 23236 в’язнів із Галичини та Волині в тюрми росії та Киргизстану. Але наступ німецьких військ спричинив паніку, особливо серед енкаведистів, які почали вбивати в’язнів уже з 22 червня, без вироків і не перевіряючи статтю арешту.
Начальник тюремного управління НКВС Філіппонов звітував наркому НКВС України Сергієнку, що в перший день нападу німців на срср у тюрмах Львівщини розстріляно 108 людей. Такі ж розстріли почалися в Луцьку, Перемишлі, Добромилі. З москви вже за кілька днів надійшла телеграма з розпорядженням Л.Бєрії, «за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за статтею 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних і засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, звільнити». У ніч із 23 на 24 червня, як вказано у звіті тюремного управління НКВС, весь особовий склад тюрми покинув Львів, але через 4 години повернувся і вбивства набули масового характеру.
У Львові політичних в’язнів розстрілювали на Лонцького, у Замарстинівській тюрмі, «Бригідках» (сьогодні тут розташовується СІЗО), а ще у Золочеві, Дрогобичі, Луцьку, Чорткові, Дубно, Самборі, Рівному, Тернополі та інших містах.
Сортували людей і розстрілювали порціями. Згідно з документами, людей мали сортувати: з важкими вироками – розстріляти, а щодо кого тривало слідство – планували вивезти. Але забракло вагонів для вивезення у тюрми НКВС срср. Бо військова влада гостро потребувала вагонів і не планувала з НКВС ділитися ними.
На заході України перестріляли практично всіх, лише частково у Львові випустили кримінальників. У ніч із 23 до 24 червня 1941 р. на Лонцького і в «Бригідках» сортували людей і розстрілювали порціями. 22-24 червня стріляли по підвалах, карцерах. 24 червня енкаведисти покинули Львів, а коли повернулись, до 27 червня був повальний розстріл у камерах, кидання гранат. Якщо мали час, то дострілювали, все залежало від наступу нацистів», – каже працівниця Центру досліджень визвольного руху, історик Олеся Ісаюк.
Протягом тижня від початку війни у тюрмах на заході України НКВС вбив близько 24 тис. людей, віком від 15 до 60 років. Є спогади про розстріли жінок і дітей. Убитих в’язнів кидали в ями, вириті нашвидкоруч, на тюремних подвір’ях, у саду, закидали тілами і тюремні підвали, бо на вивезення тіл не вистачало ані часу, ані транспорту. В останні дні перед втечею радянські органи просто залишили тіла в’язнів у камерах. Більшість убитих – українці, близько 10% – євреї, а також були поляки. Документи та архіви в’язниць енкаведисти палили.
Масові вбивства у тюрмах у перші тижні війни відбувались не лише на заході Україні, але й у Києві, Вінниці, неподалік Харкова, у Криму.
До сьогодні знаходяться сліди злочинів комуністичного терору.
У період з 1939 до 1941 року, за різними дослідженнями, у всіх тюрмах Західної України розстріляно близько 60 тис осіб, сюди входять і жертви кінця червня 1941 р. Останки людей знаходили в ямах на тюремних подвір’ях. Не скрізь родичі могли забрати замордованих чоловіків, дітей, батьків.
30 червня 1941 р. о 4-й годині ранку український батальйон «Нахтігаль» на чолі з командиром Р.Шухевичем першим зайшов у Львів. Серед замордованих у тюрмах людей він знайшов і свого брата. Німці дозволили відчинити в’язниці і люди кинулись шукати своїх дітей, батьків, сестер, братів. Від побаченого були шоковані, про що є чимало спогадів. Німецька окупаційна влада використала факти масових розстрілів в’язнів, злочини комуністичного терору з метою пропаганди, посиливши не лише антибільшовицькі настрої, але й спровокувавши антисемітські. Місця злочинів фотографували, фільмували, списки розстріляних в’язнів публікувала місцева преса.
Нова німецька влада залучила до робіт у тюрмах єврейських чоловіків, які витягували трупи, виносили їх на подвір’я і складали чи вантажили. Був шалений запах від розкладених тіл. Був спровокований єврейський погром 1 липня 1941 р. Вже тоді було очевидно, що тоталітарний радянський окупаційний терор змінив інший – гітлерівський, принісши горе і сльози...

22 червня минає 85 років з дня початку (1941) масових розстрілів у в'язницях Львова в'язнів, причетних до ОУН, санкціоновані прокурором Львівської області Харитоновим. Загальна кількість жертв у Львові за оцінками істориків коливається між 2358 і 2752 душ... Останні дні червня 1941 року називають трагедією на західних теренах України.Перші розстріли у тюрмах на західних теренах України, які з вересня 1939 р. перебувала під радянською окупацією, розпочались 23 червня 1941 р., на другий день німецько-радянської війни. На той час політичних в’язнів утримували у 22 тюрмах Львівської, Тернопільської, Волинської, Івано-Франківської, Рівненської, тодішньої Дрогобицької областей. А з 24 червня почались масові вбивства по в’язницях.Тюрма №1 на вулиці Лонцького у Львові була найбільшим комплексом НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ). Донині у підвалах збереглися камери, в яких, спершу, вбивали по одному, а потім заганяли групами і через вікно дверей кидали гранати. Виводили в’язнів на тюремне подвір’я і автоматною чергою позбавляли їх життя.24 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС у Львівській області Лерман у звіті начальству написав, що з 1355 людей, вибраних до розстрілу, вирок виконано щодо 924, інформував, що арештованих приймають без належного оформлення, за списками, без статті звинувачення. Вже у цей день німецькі літаки бомбардували Львів. Члени ОУН 26 червня напали на львівську в’язницю «Бригідки» та завдяки переполоху змогли врятувати близько 300 засуджених, які були у черзі на розстріл.Жахлива цифра - лише у тюрмі на Лонцького радянські каральні органи з 22 до 28 червня вбили 1680 в’язні«Я сидів уже три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було 8. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня біля 6-ї по обіді, приказали нам зійти вниз з речами. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув: «Ложись» і почав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно піднявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охорона. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди давали ознаки життя. Десь зранку охорона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пішов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік. Так я урятувався чудом», – розповів дослідникам «Меморіалу» голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х рр. минулого століття.Вбивства чинили поспіхом. До початку німецько-радянської війни радянські органи провели на заході України чотири масові депортації родин «ворогів народу»: у лютому, квітні, червні 1940 р. і в червні 1941 р. За різними даними дослідників, у далекі краї вивезли майже 1 млн. 200 тис. людей, із них 400 тис. українців. Головною метою сталінського режиму було знищити політичну, військову, суспільну еліти, як українців, так і поляків. Тюрми були переповнені політичними в’язнями, яких утримували у жахливих умовах і жорстоко катували. Про це ще сьогодні нагадують тюремні камери.У перший тиждень війни чисельність арештованих зросла майже удвічі. У Львові і невеликих містечках українців хапали просто на вулицях і везли в тюрми, щоб «очистити» регіон від «українських націоналістів». Коли 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, то відступ червоної армії із заходу України був очевидний і радянські каральні органи вирішили звільнити тюрми від в’язнів.23 червня 1941 р. у місцеві відділення НКВС надійшов план евакуації 23236 в’язнів із Галичини та Волині в тюрми росії та Киргизстану. Але наступ німецьких військ спричинив паніку, особливо серед енкаведистів, які почали вбивати в’язнів уже з 22 червня, без вироків і не перевіряючи статтю арешту.Начальник тюремного управління НКВС Філіппонов звітував наркому НКВС України Сергієнку, що в перший день нападу німців на срср у тюрмах Львівщини розстріляно 108 людей. Такі ж розстріли почалися в Луцьку, Перемишлі, Добромилі. З москви вже за кілька днів надійшла телеграма з розпорядженням Л.Бєрії, «за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за статтею 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних і засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, звільнити». У ніч із 23 на 24 червня, як вказано у звіті тюремного управління НКВС, весь особовий склад тюрми покинув Львів, але через 4 години повернувся і вбивства набули масового характеру.У Львові політичних в’язнів розстрілювали на Лонцького, у Замарстинівській тюрмі, «Бригідках» (сьогодні тут розташовується СІЗО), а ще у Золочеві, Дрогобичі, Луцьку, Чорткові, Дубно, Самборі, Рівному, Тернополі та інших містах.Сортували людей і розстрілювали порціями. Згідно з документами, людей мали сортувати: з важкими вироками – розстріляти, а щодо кого тривало слідство – планували вивезти. Але забракло вагонів для вивезення у тюрми НКВС срср. Бо військова влада гостро потребувала вагонів і не планувала з НКВС ділитися ними.На заході України перестріляли практично всіх, лише частково у Львові випустили кримінальників. У ніч із 23 до 24 червня 1941 р. на Лонцького і в «Бригідках» сортували людей і розстрілювали порціями. 22-24 червня стріляли по підвалах, карцерах. 24 червня енкаведисти покинули Львів, а коли повернулись, до 27 червня був повальний розстріл у камерах, кидання гранат. Якщо мали час, то дострілювали, все залежало від наступу нацистів», – каже працівниця Центру досліджень визвольного руху, історик Олеся Ісаюк.Протягом тижня від початку війни у тюрмах на заході України НКВС вбив близько 24 тис. людей, віком від 15 до 60 років. Є спогади про розстріли жінок і дітей. Убитих в’язнів кидали в ями, вириті нашвидкоруч, на тюремних подвір’ях, у саду, закидали тілами і тюремні підвали, бо на вивезення тіл не вистачало ані часу, ані транспорту. В останні дні перед втечею радянські органи просто залишили тіла в’язнів у камерах. Більшість убитих – українці, близько 10% – євреї, а також були поляки. Документи та архіви в’язниць енкаведисти палили.Масові вбивства у тюрмах у перші тижні війни відбувались не лише на заході Україні, але й у Києві, Вінниці, неподалік Харкова, у Криму.До сьогодні знаходяться сліди злочинів комуністичного терору.У період з 1939 до 1941 року, за різними дослідженнями, у всіх тюрмах Західної України розстріляно близько 60 тис осіб, сюди входять і жертви кінця червня 1941 р. Останки людей знаходили в ямах на тюремних подвір’ях. Не скрізь родичі могли забрати замордованих чоловіків, дітей, батьків. 30 червня 1941 р. о 4-й годині ранку український батальйон «Нахтігаль» на чолі з командиром Р.Шухевичем першим зайшов у Львів. Серед замордованих у тюрмах людей він знайшов і свого брата. Німці дозволили відчинити в’язниці і люди кинулись шукати своїх дітей, батьків, сестер, братів. Від побаченого були шоковані, про що є чимало спогадів. Німецька окупаційна влада використала факти масових розстрілів в’язнів, злочини комуністичного терору з метою пропаганди, посиливши не лише антибільшовицькі настрої, але й спровокувавши антисемітські. Місця злочинів фотографували, фільмували, списки розстріляних в’язнів публікувала місцева преса.Нова німецька влада залучила до робіт у тюрмах єврейських чоловіків, які витягували трупи, виносили їх на подвір’я і складали чи вантажили. Був шалений запах від розкладених тіл. Був спровокований єврейський погром 1 липня 1941 р. Вже тоді було очевидно, що тоталітарний радянський окупаційний терор змінив інший – гітлерівський, принісши горе і сльози...

1Kпереглядів

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Святослав Коваль додає фото

2026-06-21 19:42:38 ·

ℹ️ Микола Івасюк: Художник, який намалював тріумф Хмельницького та отримав за це кулю від НКВС.

Коли ми дивимося на величні історичні картини з козаками, нам здається, що їхні автори жили в якійсь іншій, романтичній епосі. Але творець найвідомішого полотна про Богдана Хмельницького жив серед нас, ходив вулицями Києва та Львова і заплатив найвищу ціну за те, що наважився повернути українцям їхню велич.

Микола Іванович Івасюк (1865-1937) - один із найталановитіших українських художників-істориків, майстер батального живопису, чиї картини купували європейські колекціонери, і чиє життя цинічно обірвала радянська каральна машина.

☑️ Буковинський самородок, якого помітив цісар.

Микола народився в місті Заставна на Буковині в родині теслі. Хлопець із дитинства мав феноменальний хист до малювання. Коли він навчався у чернівецькій гімназії, його малюнки побачив відомий професор Юстин Пігуляк і зрозумів: перед ним геній.

Бідна родина не мала грошей на навчання сина, але талант пробив собі дорогу. Івасюк вступає до престижної Віденської академії мистецтв. Його випускна робота була настільки вражаючою, що сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I призначив молодому українцю стипендію, а згодом навіть особисто купив одну з його картин. Далі був Мюнхен, де Івасюк здобув славу одного з найкращих баталістів Європи. Перед ним відкривалися двері найкращих галерей світу, але він марив Україною.

☑️ Справа всього життя: 20 років заради однієї картини.

Головною пристрастю Івасюка було козацтво. Перебуваючи в Мюнхені, він починає роботу над своїм абсолютним шедевром - монументальною картиною "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва".

Художник підійшов до справи як прискіпливий історик. Він роками вивчав тогочасний одяг, зброю, архітектуру, їздив на Хортицю та в Київ, щоб зробити замальовки місцевості. Він шукав натурників по всій Галичині та Буковині, щоб обличчя козаків виглядали живими й характерними. Загалом робота над цим гігантським полотном (розміром 4 на 6 метрів) тривала майже двадцять років - з 1892 по 1912 рік. Коли картину вперше виставили у Львові, люди годинами стояли в чергах, а дехто просто плакав від гордості за свою історію.

☑️ Козацькі марки та пастка від більшовиків.

Микола Івасюк був не просто художником, а й патріотом-практиком. Коли у 1918 році постала Українська Народна Республіка, уряд згадав про авторитетного митця. Івасюку доручили створити дизайн перших державних поштових марок України. Він намалював розкішну серію з малюнками Хмельницького, Полуботка, Шевченка та козацьких хат. Марки навіть встигли надрукувати у Відні, але через прихід більшовиків вони так і не увійшли в широкий обіг, ставши сьогодні мрією будь-якого філателіста.

Після поразки УНР Івасюк залишається жити на Буковині та в Галичині. Але радянська влада у 1920-х роках починає тонку гру: оголошує політику "українізації" та заманює відомих діячів культури назад. Більшовики обіцяли Івасюку повну творчу свободу, професорську посаду в Академії мистецтв і фінансування. Художник повірив. У 1926 році він разом із родиною переїжджає до радянського Києва.

☑️ Трагічний фінал: як нищили велич.

Пастка зачинилася швидко. Жодної кафедри Івасюку не дали - його тримали на дрібних підробітках, змушували малювати плакати та портрети радянських вождів. Його велична картина про Хмельницького та козацькі сюжети дратували радянських ідеологів, адже вони пробуджували в українцях "небезпечний" патріотизм.

У 1937 році, у самий розгар сталінського Великого терору, 72-річного, майже глухого художника заарештували у його київській квартирі. НКВС звинуватило літнього митця у шпигунстві на користь німецької розвідки.

Після жорстоких катувань, 11 листопада 1937 року Миколу Івасюка засудили до розстрілу. Вирок виконали 25 листопада у підвалах київського НКВС, а тіло художника таємно вивезли та закопали у братській могилі в Биківнянському лісі. Його ім'я викреслили з історії мистецтва на десятиліття.

☑️ Чому Микола Івасюк у нашому "Таємничому Архіві"?

Ми розповідаємо про нього, бо Микола Івасюк - це людина, яка зафіксувала візуальний код нашої перемоги та козацької слави. Навіть коли радянська влада знищила самого художника, його грандіозна картина про Хмельницького вижила в запасниках (сьогодні вона прикрашає Національний художній музей України). Він віддав життя за право малювати українську історію, і наш обов'язок пам'ятати обличчя того, хто подарував нам образи наших героїв.

#Ukrainian #person

ℹ️ Микола Івасюк: Художник, який намалював тріумф Хмельницького та отримав за це кулю від НКВС. Коли ми дивимося на величні історичні картини з козаками, нам здається, що їхні автори жили в якійсь іншій, романтичній епосі. Але творець найвідомішого полотна про Богдана Хмельницького жив серед нас, ходив вулицями Києва та Львова і заплатив найвищу ціну за те, що наважився повернути українцям їхню велич. Микола Іванович Івасюк (1865-1937) - один із найталановитіших українських художників-істориків, майстер батального живопису, чиї картини купували європейські колекціонери, і чиє життя цинічно обірвала радянська каральна машина.☑️ Буковинський самородок, якого помітив цісар. Микола народився в місті Заставна на Буковині в родині теслі. Хлопець із дитинства мав феноменальний хист до малювання. Коли він навчався у чернівецькій гімназії, його малюнки побачив відомий професор Юстин Пігуляк і зрозумів: перед ним геній. Бідна родина не мала грошей на навчання сина, але талант пробив собі дорогу. Івасюк вступає до престижної Віденської академії мистецтв. Його випускна робота була настільки вражаючою, що сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I призначив молодому українцю стипендію, а згодом навіть особисто купив одну з його картин. Далі був Мюнхен, де Івасюк здобув славу одного з найкращих баталістів Європи. Перед ним відкривалися двері найкращих галерей світу, але він марив Україною.☑️ Справа всього життя: 20 років заради однієї картини. Головною пристрастю Івасюка було козацтво. Перебуваючи в Мюнхені, він починає роботу над своїм абсолютним шедевром - монументальною картиною "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва". Художник підійшов до справи як прискіпливий історик. Він роками вивчав тогочасний одяг, зброю, архітектуру, їздив на Хортицю та в Київ, щоб зробити замальовки місцевості. Він шукав натурників по всій Галичині та Буковині, щоб обличчя козаків виглядали живими й характерними. Загалом робота над цим гігантським полотном (розміром 4 на 6 метрів) тривала майже двадцять років - з 1892 по 1912 рік. Коли картину вперше виставили у Львові, люди годинами стояли в чергах, а дехто просто плакав від гордості за свою історію.☑️ Козацькі марки та пастка від більшовиків. Микола Івасюк був не просто художником, а й патріотом-практиком. Коли у 1918 році постала Українська Народна Республіка, уряд згадав про авторитетного митця. Івасюку доручили створити дизайн перших державних поштових марок України. Він намалював розкішну серію з малюнками Хмельницького, Полуботка, Шевченка та козацьких хат. Марки навіть встигли надрукувати у Відні, але через прихід більшовиків вони так і не увійшли в широкий обіг, ставши сьогодні мрією будь-якого філателіста. Після поразки УНР Івасюк залишається жити на Буковині та в Галичині. Але радянська влада у 1920-х роках починає тонку гру: оголошує політику "українізації" та заманює відомих діячів культури назад. Більшовики обіцяли Івасюку повну творчу свободу, професорську посаду в Академії мистецтв і фінансування. Художник повірив. У 1926 році він разом із родиною переїжджає до радянського Києва.☑️ Трагічний фінал: як нищили велич. Пастка зачинилася швидко. Жодної кафедри Івасюку не дали - його тримали на дрібних підробітках, змушували малювати плакати та портрети радянських вождів. Його велична картина про Хмельницького та козацькі сюжети дратували радянських ідеологів, адже вони пробуджували в українцях "небезпечний" патріотизм. У 1937 році, у самий розгар сталінського Великого терору, 72-річного, майже глухого художника заарештували у його київській квартирі. НКВС звинуватило літнього митця у шпигунстві на користь німецької розвідки. Після жорстоких катувань, 11 листопада 1937 року Миколу Івасюка засудили до розстрілу. Вирок виконали 25 листопада у підвалах київського НКВС, а тіло художника таємно вивезли та закопали у братській могилі в Биківнянському лісі. Його ім'я викреслили з історії мистецтва на десятиліття.☑️ Чому Микола Івасюк у нашому "Таємничому Архіві"? Ми розповідаємо про нього, бо Микола Івасюк - це людина, яка зафіксувала візуальний код нашої перемоги та козацької слави. Навіть коли радянська влада знищила самого художника, його грандіозна картина про Хмельницького вижила в запасниках (сьогодні вона прикрашає Національний художній музей України). Він віддав життя за право малювати українську історію, і наш обов'язок пам'ятати обличчя того, хто подарував нам образи наших героїв.#Ukrainian #person

1Kпереглядів

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Channel Tech публікує посилання

2026-06-18 06:59:51 ·

Enabled Intelligence додала понад 500 тисяч годин повноцінного відео з дронів України до архіву. Відео попередньо марковані, перевірені і готові для тренування ШІ-моделей. Колекція включає дані для електрооптичних, інфрачервоних сенсоров і радарів з синтезованою апертурою. Найбільша цінність для скорочення часу тренування ШІ-моделей для повітряних застосувань. Дані доступні для користувачів у США, Україні і країнах НАТО. https://channeltech.space/war/enabled-intelligence-ukraine-drone-vide...

Enabled Intelligence додала понад 500 тисяч годин повноцінного відео з дронів України до архіву. Відео попередньо марковані, перевірені і готові для тренування ШІ-моделей. Колекція включає дані для електрооптичних, інфрачервоних сенсоров і радарів з синтезованою апертурою. Найбільша цінність для скорочення часу тренування ШІ-моделей для повітряних застосувань. Дані доступні для користувачів у США, Україні і країнах НАТО. https://channeltech.space/war/enabled-intelligence-ukraine-drone-video-ai/

CHANNELTECH.SPACE

500 тисяч годин відео з дронів України тепер доступні для навчання ШІ – Channel Tech

Enabled Intelligence додала понад 500 тис. годин відео з дронів України для тренування ШІ-моделей. Дані марковані, перевірені і доступні для користувачів.

1

464переглядів 1 Поширень

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
Мирослав Манюк додає фото

2026-06-09 16:00:45 ·

АРХІВ ЕПОХИ

У день неважливий знайшлася глибокість
Крізь марки держав незнайомого віку,
Де профілі юності міряли боком.

Під склом відбивалися контури вікон,
А з пам'яті виринув простір прозорий
Повз схеми минулого, як казав лікар.

Над кронами роду сплелись коридори,
Крізь шари уявного йшли циркуляри,
Несли фрагментарності спільні поклони.

Знайшовся супутник в прозорому клярі.
У ліфті, де рівнями стали мережі
Лягла між епохами ця регулярність.

Та обриси зникли поміж узбережжя,
Постала загублена тінь крізь портали
Немов віддзеркалення тіл без одежі.

З космічної вежі все далі і далі
Крізь код віддалявся життєвий початок
Й від нього летіли на Землю кристали.

Історії спільності чулися часто.
Долаючи прірви, трималися висі
Всі ті, хто мав дозвіл таємних печаток.

А інші шукали собі нових місій.

Мирослав Манюк
09.06.2026

АРХІВ ЕПОХИУ день неважливий знайшлася глибокістьКрізь марки держав незнайомого віку,Де профілі юності міряли боком.Під склом відбивалися контури вікон,А з пам'яті виринув простір прозорийПовз схеми минулого, як казав лікар.Над кронами роду сплелись коридори,Крізь шари уявного йшли циркуляри,Несли фрагментарності спільні поклони.Знайшовся супутник в прозорому клярі.У ліфті, де рівнями стали мережіЛягла між епохами ця регулярність.Та обриси зникли поміж узбережжя,Постала загублена тінь крізь порталиНемов віддзеркалення тіл без одежі.З космічної вежі все далі і даліКрізь код віддалявся життєвий початокЙ від нього летіли на Землю кристали.Історії спільності чулися часто.Долаючи прірви, трималися висіВсі ті, хто мав дозвіл таємних печаток.А інші шукали собі нових місій.Мирослав Манюк09.06.2026

1

400переглядів

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!
pilots_ mom додає відео Загальне

2026-05-17 16:28:52 ·

У ефір аргентинського телеканалу хотіли запросити експерта з НЛО, але замість уфолога запросили уролога.
Під час ефіру про прибульців і секретні архіви Пентагону ведучі вирішили підключити фахівця. Через плутанину в словах «ufólogo» і «urólogo» виникла комічна ситуація в прямому ефірі. Ведучий запитав у гостя, де той вивчав інопланетян, а той відповів: «Я взагалі-то уролог».

У ефір аргентинського телеканалу хотіли запросити експерта з НЛО, але замість уфолога запросили уролога. Під час ефіру про прибульців і секретні архіви Пентагону ведучі вирішили підключити фахівця. Через плутанину в словах «ufólogo» і «urólogo» виникла комічна ситуація в прямому ефірі. Ведучий запитав у гостя, де той вивчав інопланетян, а той відповів: «Я взагалі-то уролог».

435переглядів 38Відтворень

Будь ласка, увійдіть, щоб поставити лайк, поділитися чи прокоментувати!

Більше результатів

Приєднатися

Мова

РФ знищила дім популяризатора науки Михайла Висоцького

500 тисяч годин відео з дронів України тепер доступні для навчання ШІ – Channel Tech