#ШІ #Міська_фантасмагорія Абонент на лінії майбутнього Назар був людиною, яка не просто дотримувалася графіків, він ними дихав. У його ідеально спроектованій квартирі-студії на Осокорках панувала така стерильна симетрія, що будь-який предмет, переміщений хоча б на сантиметр, одразу викликав у нього легкий, але неприємний тік. Назар працював менеджером у фірмі, що виробляла… якісь дуже потрібні цифрові "рішення". Він був упевнений: життя – це і є одне велике цифрове рішення, де успіх гарантований, якщо не допускати помилок в алгоритмі. Сьогодні, однак, алгоритм дав збій. Назар міняв телефон. Старий, ідеально функціональний, він вирішив замінити на нову модель, бо вона мала кращу роздільну здатність для його щоденних графіків сну. Знімаючи чохол, він виявив, що під ним приліпився інший пристрій. Це була ідеально гладка пластина кольору обсидіану, без швів, без портів, без жодної кнопки. Просто мінімалістичний "камінь", вагою з легку банківську картку. Посеред нього світилося, як неонова іржа, лого, схоже на перевернуту горизонтальну вісімку – символ нескінченності, який ніби втомився від свого обов’язку. Назар, людина, яка ігнорувала все, що не мало інструкції, вже збирався викинути знахідку, коли обсидіан завібрував. На екрані загорівся напис: «Вхідний. Абонент: Ви через 10 років». — Невже це пранк від колег? — пробурмотів Назар, намагаючись не зіпсувати свій спокійний вечір. — Настільки дешево? Він натиснув (хоча там не було чого натискати) на зелений сектор, що засвітився. — Алло? — обережно сказав Назар, тримаючи трубку, як хімічну зброю. У відповідь пролунав голос — його власний. Але цей голос був густий, низький і від нього віяло такою всепоглинаючою, вишуканою нудьгою, що Назар ледь не випустив пристрій. — О, привіт, молодий і наївний я, — пролунало в динаміку. — Це ти, Назаре? — Я, — сухо відповів Назар. — І я зараз викликаю поліцію на той відділ, що займається вашими приколами. Я вимагаю пояснень. — Пояснення? Це ти, друже, за 10 років будеш вимагати пояснень від Всесвіту, чому він такий передбачуваний. Я — ти. Ти — я. І я телефоную тобі, щоб ти не купив ту кляту італійську кавомашину. Назар нахилив голову. Кавомашина "Fiamma Perfetto" була його мрією, він планував її купити вже цієї п’ятниці. — Ти про що? Це ж найкраща модель… — Вона зламається наступної п’ятниці, — безбарвно перебив голос. — І не просто зламається. Вона спалить твою колекцію вінілу, яку ти збирав, щоб створити ілюзію глибини. Купи стару, ту, що з млинком. Вона хоч і шумна, але не має драматичних нахилів. Назар посміхнувся. Приниження від згорілого вінілу було справді страшнішим за фінансові втрати. Він повірив не в науку, а в іронію ситуації. Наступного дня Назар, порушуючи свої фінансові графіки, пішов і купив стару, гордовито гучну кавомашину з млинком. Кава вийшла не такою "ідеальною", але вініл був у безпеці. Назар відчув себе мудрішим і навіть трохи всемогутнім. Телефон задзвонив знову, коли Назар збирався на побачення з Аліною — дівчиною, з якою він зустрічався вже місяць, але все ще не міг вирішити, чи відповідає вона його KPI за "жіночністю" та "емоційним інтелектом". — Знову ти, — привітав його Назар з майбутнього (ГМ). — Слухай, забув сказати про Аліну. Це катастрофа. — Я знаю! Я думаю, її ставлення до органічної їжі недостатньо… — Ні, не в тому справа! — ГМ зітхнув, немов це було найтяжче випробування. — Вона сьогодні запитає тебе, що ти насправді думаєш про її нове кольє. Воно жахливе. Я повторюю: жахливе. — Ясно. Що мені сказати? "Воно тобі личить"? Це ж класика. — Банальність. А вона цінує щирість, — ГМ зітхнув. — Скажи їй: "Це кольє настільки прекрасне, наскільки філософія Платона прекрасна для людини, яка намагається відкрити пляшку пива штопором. Воно гарне, але абсолютно непрактичне". Назар остовпів. — Ти з глузду з’їхав? Це ж… це загрожує нашим стосункам. — Повір мені, краще загрожувати їм зараз, ніж узаконити ці стосунки і потім дивитися на це кольє щоранку протягом 10 років! Просто скажи це. І потім запропонуй їй квашених огірків. Назар, який ненавидів нелогічні дії, проте був одержимий ідеєю уникнути майбутньої нудьги, підкорився. Аліна справді запитала про кольє. Назар промовив фразу Платона, ледве стримуючи нервовий сміх. Аліна спочатку була шокована, але потім розреготалася. — Ти знаєш, — сказала вона, — це найдотепніший комплімент, який я коли-небудь чула. Вони замовили огірки. Побачення було хаотичним, нелогічним і найкращим у житті Назара. Назар почав використовувати свій мобільник як інструмент боротьби з власною досконалістю. Він дізнавався, які найбезглуздіші акції зробив ГМ, щоб зробити все навпаки. — Не ходи завтра на ту презентацію, — якось порадив ГМ. — Вона — вершина твого кар’єрного шляху. Ти зробиш ідеальний звіт і отримаєш ідеальне підвищення. — Значить, я йду, — вирішив Назар, випрямляючись. — Зажди, — несподівано різко сказав ГМ. — Не смій! Ти ж бачиш, що відбувається? Я намагаюся врятувати тебе від мене. Від нашого ідеально функціонуючого нещастя. Назар зупинився. — Яке нещастя? Ти успішний, ти маєш гроші, ти врятував мій вініл. Нарешті ГМ зірвався на щирість, яка різонула, як лезо. — Назаре, все ідеально. Я маю все, що хотів 10 років тому. У мене чудова робота, квартира з кращим ремонтом, дружина, яка сміється над моїми жартами, і навіть собака, що не гавкає. Я досяг кінця свого плану. Розумієш? Я — живий, ідеально стерильний успіх. У моєму житті більше немає жодного непередбачуваного вектора. Я телефоную тобі, не щоб ти став багатшим, а щоб ти хоч щось змінив! Вчини дурницю! Зроби помилку, щоб я відчув, що я ще живу, а не виконую чийсь ідеальний код! Назар відчув холод. Йому телефонують не для того, щоб дати пораду, а щоб врятуватися від нудьги власного майбутнього. — Ти, — ледь чутно сказав Назар, — ти геній самосаботажу. — У нас є 10 років, щоб це виправити, — благав ГМ. — Просто не йди завтра на роботу. І скажи босу, що ти йдеш до цирку. Назар поклав телефон на стіл. Він подивився на свій ноутбук, де сяяв ідеально складений звіт, що мав гарантувати його підвищення. Він подивився на ідеальну нову кавомашину, що тихо гуділа, і на пакет з квашеними огірками. Він зрозумів: йому доведеться зрадити себе, щоб уникнути себе. Наступного ранку Назар не пішов на роботу. Він набрав боса. — Я не прийду, — сказав Назар, його голос був спокійний і твердий. — У тебе звіт на $200k, Назаре! — обурився бос. — Що сталося? Ти захворів? — Ні. Я йду до цирку. Я планую стати дресирувальником котів. Він почув, як бос щось зламав на іншому кінці дроту. Назар вимкнув телефон. Обсидіановий пристрій, що лежав на столі, завібрував востаннє. На екрані загорівся напис: «Абонент: Помилка 404. Майбутнє змінено. Зв'язок втрачено». Назар відчув, як усередині лопнула пломба його десятирічного планування. Він підійшов до вікна, наче вперше бачив місто. Його квартира була фортецею логіки, але зараз, без чіткого "завтра", ця логіка розсипалася на іронічний пил. Він узяв свій щоденник, де був розписаний кожен його крок до 2030 року, і порвав його. Звук розірваного паперу був гучнішим за будь-який дзвінок з майбутнього. Це було звільнення. Він вийшов на вулицю. Назар подивився на сонце не як на точку в розкладі дня, а як на несподіваний вихідний. Він зробив глибокий вдих — повітря було наповнене шумом, запахами шаурми та бензину, хаосом, якого він уникав. Замість того, щоб викликати таксі за допомогою аплікації, він спіймав стареньку жовту маршрутку, сів біля вікна і дозволив собі відчути, як його штовхає на поворотах. Він дістав із кишені той самий маркер, яким погрожував босу, і на графіку "Фінансова стабільність" намалював великий, жирний, абсурдно щасливий смайлик. Це було не падіння, це був старт. Він усміхнувся. Посмішка була широка, нелогічна, незапланована і… абсолютно жива. Він не знав, що принесе наступна година, і це було найкраще відчуття у його ідеальному житті. Назар поїхав шукати цирк. Або квашені огірки. Або і те, й інше. Головне — без графіка.