#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 5 Ранок настав несподівано швидко, розбиваючи гнітючу темряву, що переслідувала Марію з моменту, як вони покинули Мелітополь. Вона прокинулася в чужому, але чистому ліжку, обігріта спокоєм, який, здавалося, давно забула. За вікном квартири Ольги був сірий ранок. Замість вибухів і сирен вона чула лише тишу, яку іноді прорізали далекі, заглушені гули міста. Аліна спала в сусідній кімнаті, і це було найголовнішим. Марія обережно встала і зайшла на кухню. Квартира була мінімалістичною, з ідеально чистими поверхнями та сучасними меблями. Вона знайшла каву і, орієнтуючись за запахом, почала її варити. Аромат кави, змішаний із запахом морозного київського повітря, що проникав крізь відкрите вікно, був першим по-справжньому мирним враженням за останні дні. Раптом вхідні двері тихенько відчинилися. На порозі стояв високий, усміхнений чоловік з валізою. Його обличчя було відкритим, а очі випромінювали доброту. Він побачив Марію і здивовано підняв брови. — Добрий ранок. Я, мабуть, когось розбудив? — запитав він. Марія зніяковіла. — Ні, добрий. Я Марія, я… — Я Микола. Чоловік Ольги, — він тепло посміхнувся, перериваючи її. — Я повернувся з відрядження. Оля писала мені, що ви їдете, але я не очікував побачити вас тут так рано. Це добре, що ви добралися. Він поставив валізу в коридорі, зняв куртку і зайшов на кухню. Микола був фахівцем з міської інфраструктури, інженером-будівельником, який відповідав за проєкти нових комунікацій у столиці. Він звик розбирати складні системи на частини, щоб зрозуміти, як вони працюють. З людьми він поводився так само, намагаючись розібратися в їхніх почуттях. — Сідайте, кава готова, — запропонувала Марія, намагаючись уникнути незручної паузи. — Дякую, — Микола сів за стіл. — Як ви? Я маю на увазі, як ви дісталися? Це було… важко? Марія розповіла про свою "подорож". Вона говорила про блокпости, про порожні дороги, про страх, що сковував серце. Вона говорила про Аліну, про те, як вона спала всю дорогу, і про те, що вона не знає, як їй пояснити, що сталося. Микола уважно слухав, киваючи, іноді ставлячи уточнюючі запитання. Він вмів слухати. — Це… я не можу собі уявити, — нарешті сказав він, його очі були наповнені співчуттям. — Ви дуже сильна жінка, Маріє. Ці вибухи, що почалися… Вони ж стали крапкою відліку для всіх нас, чи не так? Ніхто не був готовий до такого «нового життя». Його слова були такими щирими, такими неочікуваними після холодного прийому Ольги, що Марія відчула, як її очі починають сльозитися. Її відвертість, що виплеснулася з неї, була настільки виснажливою, що вона ледь не заплакала. Микола, здавалося, зрозумів її стан. Він обережно, без жодних натяків, поклав свою руку на її. Це був жест справжньої підтримки. У цей момент двері на кухню відчинилися, і на порозі з’явилася Ольга. Вона вже була повністю одягнена і виглядала готовою до нового дня. Вона побачила свого чоловіка, який тримав за руку Марію, і його співчутливий погляд. Її обличчя одразу змінилося. Посмішка зникла, а напруга знову повернулася. У її сірих очах з'явився вираз, який Марія добре пам’ятала з їхнього минулого. Це була суміш ревнощів і обурення. — Що тут відбувається? — запитала Ольга, її голос був несподівано різким. Далі буде...