Розум — штука підступна. Його наче не видно, але без нього тебе видно одразу.

Кажуть, що розум можна розвивати. Але тоді чому не всі це роблять? Бо це не завжди приємно. Розвивати розум — це як лізти під шкіру собі самому: боляче, незручно, часом огидно. А ще й не факт, що допоможе. Бо, як не крути, але в дурного й проблем менше. Він собі сидить, рже з TikTok’у, їсть що хоче, спить як ведмідь, і не париться, що світ котиться до біса. І я його не зневажаю — просто заздрю.

Розум — це прокляття для тих, хто ним користується. Бо як тільки мозок розігнався — починаєш бачити те, що не хочеш бачити: фальш, маніпуляції, дірки в аргументах, дешеву показуху, прірву між «бути» й «здаватися». І вже не вдасться відмахнутись. Розум — як очі, які вже не можна закрити назад.

І тут починається інше пекло. Бо тупість — вона не завжди байдужа. Вона часто агресивна. Вона завжди гуртом. Вона не терпить того, хто вибивається. І щойно розум починає звучати, з’являється рефлекторне бажання його втоптати. В багно. В примітивізм. У знецінення, насмішку, публічне висміювання. Бо невігластво глибоко всередині розуміє, що воно — нижче. І саме тому його злить сам факт чийогось інакшого мислення. Воно не витримує дзеркала. А розум — це дзеркало. Не криве, не ласкаве. Просто правдиве.

Але чим більше живеш — тим більше бачиш: розум не дається при народженні. Він витягується з болота досвіду. Його не підкладають під подушку, його виточують роками — книгами, спостереженням, помилками, соромом. Так, сором — страшенно недооцінений двигун еволюції. Тупий не соромиться. Він впевнений, що знає все. А от якщо тобі стає соромно — значить, ти вже не там. Ти зрушив. І це початок.

Колись я думав,що розум — це про знання. Тепер знаю: ні, це про сумнів. Про те, що ти не ковтаєш усе, що тобі дають. Про вміння сказати «я не знаю» і не згоріти зсередини від сорому. Про те, що іноді краще тримати язик за зубами й слухати.

І ще. Розум — це не диплом. Не посада. Не кількість нулів на рахунку. Не статус у соцмережі. Не бренд годинника. І точно не вміння виголошувати пафосні тости.
Розум — це здатність бачити суть. Розум — це коли ти серед натовпу не втрачаєш себе. Це коли тобі не треба вдавати, бо ти вмієш мислити.
Це коли інтуїція підказує, куди не лізти, навіть якщо там престиж і лайки.
Це коли тобі соромно за себе вчорашнього — і ти дякуєш за цей сором.

А що розвиває розум найкраще? Не кросворди й не шахи. А люди, які ставлять незручні запитання. Книжки, які тримають тебе за горло. І ситуації, які вивертають усе навиворіт. Бо розум не росте в теплиці. Він росте там, де холодно, темно й боляче. Але зате — по-справжньому.