Прокинутись би зараз у селі в бабусі…
Ранок, що пахне свіжістю роси й випеченим хлібом.
За вікном — літо: сонце тільки прокидається,
а в повітрі — спів півня, запах молока і дух м’яти.

Мені десять.
Я босоніж біжу стежкою, що веде до річки,
де верби схиляються в молитві над водою,
а світ такий простий, без тіней, без страху,
і попереду — ціле життя, немов велика світла книга.

Бабуся в хустці порається на городі,
а я ще трохи лежу, слухаючи, як тріщить ластів’яче гніздо під стріхою.
І в душі — мир. Глибокий.
Такий, якого так бракує мені тепер.

Я хочу назад — не в час, а в душу того часу.
Туди, де не було ні поспіху, ні болю,
де щастя вимірювалось полуницею в мисці
і руками бабусі, що благословляли мене хрестом на чоло…

Господи, дай мені хоч у сні побути знову там.
Де я — дитина, де Ти — близько,
і життя ще пахне Твоїм світлом.