Летіла в літаку з парою, приблизно могу віку - плюс-мінус, так я визначила на око. Так і виявилось. Йому 64, їй - 56.

Звичайні чоловік і жінка. Лише у нього були усміхнені очі, такі, знаєте, з багатьма дрібними промінчиками навкруги очей. А у неї пишне русяве волосся, заплетене у косу.

Ми сиділи в одному ряду. Я заплющила очі, щоб трохи подрімати. А вони гомоніли. Стишено і мʼяко.

Я не прислухалась до слів. Лише чула тембр їхніх голосів - легкий, теплий.

І чоловік дбайливо і ніжно ставився до жінки і жінка ніжно і дбайливо - до чоловіка. Я навіть не можу пояснити, як це. Між ними була любов. У поглядах, дотиках, словах. І ще вони багато усміхалися.

Усмішка завжди знімає напругу. Розслабляє мʼязи.

І я, певне, фізично відчула значення словосполучення «грітися у променях чужої любові».

Летіти нам було недовго, пару годин. Я вже відкрила було книжку, щоб читати, але ми почали розмовляти.

Жінка спитала про книжку, і попросила дозволу сфотографувати обкладинку.

Спочатку про книжки обмінювались думками, потім про життя 🙂

- А ви давно разом? - не втрималась я. Але вибачилась наперед, раптом моє питання буде недоречним.

- Та не дуже давно, - відповіла Людмила, так звали жінку. - 25 років всього.

- В цьому році святкуватимемо срібне весілля, - додав її чоловік Василь.

Розповіли, що перший чоловік Людмили передчасно помер молодим. Вона залишилась з маленьким сином. У неї другий шлюб. У нього - перший. Їхньому молодшому сину - 21 рік.

І потім ми ще розмовляли - про Одесу і Київ, вони кияни. Про Україну і нашу боротьбу. Про змінене наше життя і про втрати. Про те, що вони хочуть онуків. Бо діти - це найпрекрасніше, що стається у нашому житті. Про надію і віру, які дають сили.

Прилетіли. Пройшли аеропортівські процедури. Пішли до своїх автобусів - я на Одесу, вони на Київ.

Він і вона. Які «не дуже довго» живуть разом.

Бо коли є кохання, то завжди мало часу.

З мережі