«Знаю, що мені залишилося жити менше, ніж уже прожито…»

Я почуваюся, як дитина з коробкою цукерок: спершу їсть із задоволенням, а коли бачить, що залишилося зовсім мало — смакує кожну з особливою вдячністю і насолодою.

У мене більше немає часу на порожні суперечки, нескінченні лекції чи пояснення тим, хто не хоче чути. Немає бажання боротися з байдужістю й нещирістю. Я не йду туди, де зростає тільки его, і не витрачаю сили на тих, хто маніпулює чи грає ролі.

Мене тривожать ті, хто знищує найталановитіших через заздрість — аби заволодіти їхніми досягненнями, місцем чи славою. Це не моє коло.

Я поспішаю. У мене надто мало часу для обговорення заголовків. Моя душа вже не хоче жити за чужими сценаріями — вона хоче відчувати.

Цукерок у коробці залишилось мало.

Мене приваблюють справжні — людяні, щирі, ті, хто сміється зі своїх помилок, бере відповідальність і не боїться жити по правді. Ті, хто зберіг гідність, попри всі удари долі, і не втратив м’якості серця.

Я поспішаю. Я хочу жити яскраво, по-справжньому. Зріло.

Я з’їм кожну цукерку, що залишилася. Бо тепер кожна з них — найсмачніша.

Моя мета — дійти до кінця в гармонії з собою, з близькими й совістю.

Колись я думав, що в мене буде два життя. Виявилося — тільки одне.

І його варто прожити гідно.

🖍️ Ентоні Гопкінс