Кажуть, у четвер будуть перемовини.
Перемовини між тими, хто говорить мовами несумісної реальності:
Одні — мовою зруйнованих міст і вкрадених дітей,
Інші — мовою надії.

І вже чути: «А раптом це кінець війни?»
Але війна не закінчується за столом.
Вона закінчується або капітуляцією, або перемогою.
І перше часто маскується під “потужний мир”.

Не будьте наївними.
Якщо зараз внутрішньо здатись, послабити тил, припинити допомагати війську — дуже скоро ми знову закопуватимемо прапори в землю, як це робили в 2022-му.
Знову збиратимемо цивільних по шматках.
Знову шукатимемо своїх у братських могилах під номерами.

Політичний мир — це скляна вітрина, за якою ховається м’ясорубка.
Торгувати безпекою з агресором — це як домовлятись про пожежну безпеку з вогнем.

І якщо комусь уже дуже хочеться «просто щоб це все закінчилось» —
Згадайте, що на окупованих територіях досі проростають не тільки дерева.
Там у землі — сини, доньки, надії, які не встигли жити.

Ми просимо: не зливайтеся, не забувайте, не відвертайтесь.
Усе, що потрібно — підтримка. Ресурс. Включеність.
Нам треба підсилитись. Перегрупуватись. Вистояти.

Бо наше жито варте миру.
Але не того, який підписують за нашою спиною.
А того, який ми вивоюємо.
Своїми руками. Своїм болем. Своїм вибором.

І тоді — хай хоч спробують ще раз дивитись у наш бік.
Бо цей бік уже не про слабкість.
А про націю, яка відростила сталевий дух.