4 травня 1945 року. Коли світ майже святкував перемогу — українці готувалися до нової війни.

У цей день Провід ОУН проголосив Декларацію, яка стала криком нескореного народу:
«Ми не складемо зброї. Ми не залишимо українських земель. Ми не визнаємо жодної влади, крім своєї».

Світ втомився від війни. Але для України вона лише починалася — не за сфери впливу, не за чужі столиці, а за право жити на своїй землі, говорити своєю мовою, бути собою.
Радянський Союз прийшов як «визволитель», та українці бачили в ньому нового колонізатора — з ГУЛАГами, розстрілами, депортаціями, русифікацією.

У Декларації ОУН була воля. Була аналітика. Було пророцтво.
І головне — була присяга: боротися до кінця.

Навіть коли в березні 1950-го загинув Роман Шухевич, навіть коли повстанські загони залишились без зв’язку, без підтримки — бій тривав.
У лісах. У селах. У катівнях.
Жила Україна, яка відмовилась вмирати.

Цей документ — не просто сторінка історії.
Це подих нації, яка вирішила бути вільною. Всупереч усьому.