Таке собі…

Дощ дрізгає.
Мокро.
Похмуро.
Мерзлякувато.

Мозок чи спить?
Чи його вже там повна відсутність будь-якої присутності?:)

Вчора поставила на ніч хліб у хлібопічку.
То й що?
Взагалі про це забула!:)

Все ж краще забути його спечений витаскати, ніж забути поставити?:)

Човгаю по обійстю, обслуговую свою придворну зграю.
Вздовж доріжки спориш починає рости.

Милуюся ним та зворушливо усміхаюся…
Згадую онуків своїх.

Онука моя Олександра розпитує мене про травичку мокрець:
- Бааааб? А ти казала, що твої колежанки той бурʼян їдять?
То й що? Він дійсно смачний?:)

Й ми обидві вирішуємо спробувати, який той мокрець на смак?:)
Деремо його між трояндами та смакуємо!:)
Трава-травою!:) Нічого доброго!:)

Чую, позаду нас якесь старанне ппппплямкання?:)
Аааааа то онучик бабин Савко жує спориш!:)
Жменями до рота пхає та аж плямкає!:)))

Ну а що?:)
Якщо баба та сестра якусь травичку жеруть, хлопу не можна, чи що?:)))

Скучила вже дуже…
За онуками скучила…
За донькою…
За життям без ввввійни, йбнх шахедів та ракет…
За впевненістю в завтрашньому дні…

Ви там як?