Я – кіт. Рудий, з гордим хвостом і поглядом, що бачив занадто багато. Народився і жив у Донецьку. Там було тепло, пахло сонцем і старим ламінатом, а мої люди завжди знаходили час, щоб мене почухати між вухами. Але влітку 2014 року все змінилося. Стало гучно, страшно, а вікна затремтіли так, що навіть мій друг тарантул Квеша завмер у своєму тераріумі.
Люди довго щось обговорювали, швидко збирали речі. Вони клали все до клітчатих сумок, багато сумок, так багато, що вони заполонили весь коридор. Я сів на одну з них і уважно спостерігав, як у коробку засипають тарганів – їжу для Квеші. Таргани, на відміну від мене, не знали, що попереду довга дорога.
Вокзал був схожий на мурашник. Люди бігали, метушилися, хтось плакав, хтось мовчав із порожнім поглядом. Я сидів у своїй переносці, а мій ніс ловив запахи страху, поту й пилу. Потім гримнуло. Люди закричали. Кляті москалі обстрілювали вокзал, де люди намагались евакуюватись.
Ми з моїми людьми опинилися у підземному переході. Там було сиро і темно, всі тулилися один до одного. Хтось гладив мене через ґрати переноски, шепочучи: «Ти теж боїшся, маленький?» Але я не боявся – я злився. Злився, що довелося залишити дім, моє місце на підвіконні, мій улюблений картонний ящик. А ще – що довелося сидіти поруч із клітчатими сумками, бо вони заважали мені розтягнутися на повний зріст.
Поїзд подали, коли вже почало темніти. Ми разом із сотнями інших людей кинулися до вагонів. Хтось притискав до грудей дітей, хтось – котів. Поїзд повільно рушив, і я зрозумів: ми їдемо у невідоме. Як потім з'ясувалось, це був останній поїзд, що виїхав з Донецька.
Дорога була довгою. Через Харківську область до Дніпра. Вагон скрипів, за вікном миготіли нічні вогні, а люди говорили пошепки, ніби боялися розбудити війну. У поїзді було багато інших котів. Ми відчували одне одного. Хтось тихо нявчав, хтось голосно обурювався, а хтось просто дивився у темряву, як і я.
Коли ми приїхали у Дніпро, я був виснажений. Мої люди теж. Ми заселились у готель, бо нове житло ще треба було шукати. І скажу вам, моїм людям довелося попотіти. Незрозуміло чому, але через те, що ми були з Донецька, нам було дуже важко знайти того, хто здасть квартиру не за всі гроші світу та ще й пустить мене жити з людьми.
Новий дім пахнув інакше – не рідними стінами, не знайомими меблями, а чужістю. Я просто ліг і не рухався кілька днів. Навіть у туалет не ходив – ніби тіло теж не могло повірити, що тепер усе інакше. Люди хвилювалися, говорили, що я в стресі. Вони не розуміли, що я просто чекаю – чекаю, коли скажуть, що все закінчилось, і ми можемо повертатись... Але той дім залишився там, у місті, яке тепер не моє.
Я – кіт. І я пам’ятаю.
Люди довго щось обговорювали, швидко збирали речі. Вони клали все до клітчатих сумок, багато сумок, так багато, що вони заполонили весь коридор. Я сів на одну з них і уважно спостерігав, як у коробку засипають тарганів – їжу для Квеші. Таргани, на відміну від мене, не знали, що попереду довга дорога.
Вокзал був схожий на мурашник. Люди бігали, метушилися, хтось плакав, хтось мовчав із порожнім поглядом. Я сидів у своїй переносці, а мій ніс ловив запахи страху, поту й пилу. Потім гримнуло. Люди закричали. Кляті москалі обстрілювали вокзал, де люди намагались евакуюватись.
Ми з моїми людьми опинилися у підземному переході. Там було сиро і темно, всі тулилися один до одного. Хтось гладив мене через ґрати переноски, шепочучи: «Ти теж боїшся, маленький?» Але я не боявся – я злився. Злився, що довелося залишити дім, моє місце на підвіконні, мій улюблений картонний ящик. А ще – що довелося сидіти поруч із клітчатими сумками, бо вони заважали мені розтягнутися на повний зріст.
Поїзд подали, коли вже почало темніти. Ми разом із сотнями інших людей кинулися до вагонів. Хтось притискав до грудей дітей, хтось – котів. Поїзд повільно рушив, і я зрозумів: ми їдемо у невідоме. Як потім з'ясувалось, це був останній поїзд, що виїхав з Донецька.
Дорога була довгою. Через Харківську область до Дніпра. Вагон скрипів, за вікном миготіли нічні вогні, а люди говорили пошепки, ніби боялися розбудити війну. У поїзді було багато інших котів. Ми відчували одне одного. Хтось тихо нявчав, хтось голосно обурювався, а хтось просто дивився у темряву, як і я.
Коли ми приїхали у Дніпро, я був виснажений. Мої люди теж. Ми заселились у готель, бо нове житло ще треба було шукати. І скажу вам, моїм людям довелося попотіти. Незрозуміло чому, але через те, що ми були з Донецька, нам було дуже важко знайти того, хто здасть квартиру не за всі гроші світу та ще й пустить мене жити з людьми.
Новий дім пахнув інакше – не рідними стінами, не знайомими меблями, а чужістю. Я просто ліг і не рухався кілька днів. Навіть у туалет не ходив – ніби тіло теж не могло повірити, що тепер усе інакше. Люди хвилювалися, говорили, що я в стресі. Вони не розуміли, що я просто чекаю – чекаю, коли скажуть, що все закінчилось, і ми можемо повертатись... Але той дім залишився там, у місті, яке тепер не моє.
Я – кіт. І я пам’ятаю.
Я – кіт. Рудий, з гордим хвостом і поглядом, що бачив занадто багато. Народився і жив у Донецьку. Там було тепло, пахло сонцем і старим ламінатом, а мої люди завжди знаходили час, щоб мене почухати між вухами. Але влітку 2014 року все змінилося. Стало гучно, страшно, а вікна затремтіли так, що навіть мій друг тарантул Квеша завмер у своєму тераріумі.
Люди довго щось обговорювали, швидко збирали речі. Вони клали все до клітчатих сумок, багато сумок, так багато, що вони заполонили весь коридор. Я сів на одну з них і уважно спостерігав, як у коробку засипають тарганів – їжу для Квеші. Таргани, на відміну від мене, не знали, що попереду довга дорога.
Вокзал був схожий на мурашник. Люди бігали, метушилися, хтось плакав, хтось мовчав із порожнім поглядом. Я сидів у своїй переносці, а мій ніс ловив запахи страху, поту й пилу. Потім гримнуло. Люди закричали. Кляті москалі обстрілювали вокзал, де люди намагались евакуюватись.
Ми з моїми людьми опинилися у підземному переході. Там було сиро і темно, всі тулилися один до одного. Хтось гладив мене через ґрати переноски, шепочучи: «Ти теж боїшся, маленький?» Але я не боявся – я злився. Злився, що довелося залишити дім, моє місце на підвіконні, мій улюблений картонний ящик. А ще – що довелося сидіти поруч із клітчатими сумками, бо вони заважали мені розтягнутися на повний зріст.
Поїзд подали, коли вже почало темніти. Ми разом із сотнями інших людей кинулися до вагонів. Хтось притискав до грудей дітей, хтось – котів. Поїзд повільно рушив, і я зрозумів: ми їдемо у невідоме. Як потім з'ясувалось, це був останній поїзд, що виїхав з Донецька.
Дорога була довгою. Через Харківську область до Дніпра. Вагон скрипів, за вікном миготіли нічні вогні, а люди говорили пошепки, ніби боялися розбудити війну. У поїзді було багато інших котів. Ми відчували одне одного. Хтось тихо нявчав, хтось голосно обурювався, а хтось просто дивився у темряву, як і я.
Коли ми приїхали у Дніпро, я був виснажений. Мої люди теж. Ми заселились у готель, бо нове житло ще треба було шукати. І скажу вам, моїм людям довелося попотіти. Незрозуміло чому, але через те, що ми були з Донецька, нам було дуже важко знайти того, хто здасть квартиру не за всі гроші світу та ще й пустить мене жити з людьми.
Новий дім пахнув інакше – не рідними стінами, не знайомими меблями, а чужістю. Я просто ліг і не рухався кілька днів. Навіть у туалет не ходив – ніби тіло теж не могло повірити, що тепер усе інакше. Люди хвилювалися, говорили, що я в стресі. Вони не розуміли, що я просто чекаю – чекаю, коли скажуть, що все закінчилось, і ми можемо повертатись... Але той дім залишився там, у місті, яке тепер не моє.
Я – кіт. І я пам’ятаю.



981переглядів
1
Поширень