Тихо лежу в тиші нічній, Де прохолода огортає плечі, І в серці розливається спокій святковий, Що виліковує буденні речі. Згасає день у павутині світла, І на поріг приходить м’який морок, Душа в цей час так дивно розквітла, Мов білий цвіт на гілках вишневих впоперек. У тому небі, високім і бездоннім, Де вічність дихає холодним сяйвом мрій, Одна зоря горить у моїм лоні, Як найдорожчий і найсвітліший твій. Я дивлюсь вгору довго-довго, Не відриваючи збагненних очей, І ллється світло тепла і довгого Крізь чорну завісу самотніх ночей. Це не просто зоря — це ніжна любов, Що у безмежжі космосу застигла, Вона у жилах будоражить кров, Щоб віра в серці знову осяяла крила. У цій гармонії розчинено мій світ, Де біль і сум зникли безслідно знову, І лине тихий, непорушний злет, Вклоняючись цій вічній зоряній любові. І час спинився. Тільки ми удвох — Я і зоря, що дивиться так щиро. У цьому світі нас оберігає Бог, Даруючи душі святе і тихе миру.