Черговий ранок у реальності війни…

Прокидаємося вночі від вибухів. Одразу тягнемося до стрічки новин…
Головне — вчасно зупинитися і не зануритися у нескінченний потік страшних фото та відео.
Зв’язок із дорогими людьми — коротке: «Ти як?»
І всі вчорашні плани летять шкереберть.
Розумієш, що матеріали, які днями готувала для публікацій, просто потонуть у стрічці, переповненій болем, втратами й жахом.
Кляті емоційні гойдалки працюють у режимі non-stop. Натхнення життя ніби вже не на часі.
Роздуми… Роздуми… Роздуми…

Але чи справді не на часі все, що стосується життя?
Чи не вбиваємо ми самі своє життя «тут і зараз», постійно відкладаючи його на потім? Адже всі ці події вже не просто говорять — вони кричать: «Завтра може й не бути».
Є речі, які руйнують людину не вибухом, а повільно.
Постійний страх, відкладене життя, звичка відмовляти собі в усьому й чекати кращих часів. Іноді вони забирають не менше, ніж сама біда.

То чи варто відкладати своє життя? Маленькі радості, приємності, бажання, прагнення, мрії, зустрічі, обійми, слова, які давно хотіли сказати, час із тими, кого любимо…
Заради чого ще глибше занурюватися у кокон відчаю?

Тож що дозволите собі сьогодні, з огляду на всі обставини, усі «за» і «проти»?
Як проживете цей день?
Бо життя відбувається не «колись потім», воно відбувається саме зараз.