«Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!»

Із цими словами охоплений полум’ям чоловік біг Хрещатиком у бік майбутнього Майдану Незалежності. Це сталося 1968 року — за 23 роки до проголошення незалежності України.

Його звали Василь Макух (1927–1968).

Сьогодні, 11 липня, минає 80 років від дня, коли радянський суд виніс вирок 18-річному розвідникові УПА Василю Макуху — 10 років каторжних робіт, конфіскацію майна та подальше обмеження в правах.

До повстанського руху Василь приєднався наприкінці 1944 року. У військовій розвідці діяв під псевдо «Микола».

У лютому 1946-го його захопили після бою. Макух мав прострелену ногу, поранену ключицю, одна з куль зачепила хребет. Відтоді він кульгав до кінця життя.

На допитах юнак спочатку назвався вигаданим ім’ям. Слідчі вимагали розповісти про командира та побратимів, погрожували найтяжчими наслідками. Але він повторював лише одне:

«Не знаю».

За матеріалами справи, Макух нікого не видав.

У радянських таборах він провів понад 9 років. Після звільнення йому не дозволили повернутися на рідну Львівщину — відправили на спецпоселення.

Там Василь познайомився з Лідією Запарою. Він довго не хотів одружуватися, бо попереджав: будь-якої миті може пожертвувати життям за Україну. Та вони все ж створили сім’ю. Народилися донька Ольга та син Володимир.

Оселилися у Дніпропетровську. Макух бачив масштаб русифікації, писав листи про безправне становище України, підтримував зв’язки з колишніми побратимами. Він вступив до університету, але після втручання КДБ його відрахували. За ним стежили, а 1968 року навіть намагалися завербувати, переконуючи, що боротьба за незалежність безнадійна.

Останньою краплею стало радянське вторгнення до Чехословаччини.

5 листопада 1968 року Василь Макух приїхав до Києва. Біля будинку на Хрещатику, 27 він облив себе бензином, підпалив одяг і вибіг на центральну вулицю столиці з вигуками про вільну Україну.

Наступного дня він помер у лікарні.

Радянські газети не написали про це жодного слова. КДБ намагався приховати його протест, а тих, хто поширював листівки про Макуха, переслідували й відправляли до таборів.

Василь Макух здійснив свій акт самопожертви за два з половиною місяці до такого ж протесту чеського студента Яна Палаха. У січні 1969 року Палах вчинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі, протестуючи проти радянського вторгнення та придушення Празької весни. Його похорон став масовою акцією протесту, а ім’я — символом чеського опору.

За переказами, вже в лікарні Василеві сказали, що його діти залишаться сиротами. Він відповів:

«Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі — сироти. Україна — сирота».

Василь Макух не дочекався незалежності. Але ще 1968 року посеред радянського Києва відкрито вигукнув слова, які імперія найбільше боялася почути:

«Хай живе вільна Україна!»
«Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!»Із цими словами охоплений полум’ям чоловік біг Хрещатиком у бік майбутнього Майдану Незалежності. Це сталося 1968 року — за 23 роки до проголошення незалежності України.Його звали Василь Макух (1927–1968).Сьогодні, 11 липня, минає 80 років від дня, коли радянський суд виніс вирок 18-річному розвідникові УПА Василю Макуху — 10 років каторжних робіт, конфіскацію майна та подальше обмеження в правах.До повстанського руху Василь приєднався наприкінці 1944 року. У військовій розвідці діяв під псевдо «Микола».У лютому 1946-го його захопили після бою. Макух мав прострелену ногу, поранену ключицю, одна з куль зачепила хребет. Відтоді він кульгав до кінця життя.На допитах юнак спочатку назвався вигаданим ім’ям. Слідчі вимагали розповісти про командира та побратимів, погрожували найтяжчими наслідками. Але він повторював лише одне:«Не знаю».За матеріалами справи, Макух нікого не видав.У радянських таборах він провів понад 9 років. Після звільнення йому не дозволили повернутися на рідну Львівщину — відправили на спецпоселення.Там Василь познайомився з Лідією Запарою. Він довго не хотів одружуватися, бо попереджав: будь-якої миті може пожертвувати життям за Україну. Та вони все ж створили сім’ю. Народилися донька Ольга та син Володимир.Оселилися у Дніпропетровську. Макух бачив масштаб русифікації, писав листи про безправне становище України, підтримував зв’язки з колишніми побратимами. Він вступив до університету, але після втручання КДБ його відрахували. За ним стежили, а 1968 року навіть намагалися завербувати, переконуючи, що боротьба за незалежність безнадійна.Останньою краплею стало радянське вторгнення до Чехословаччини.5 листопада 1968 року Василь Макух приїхав до Києва. Біля будинку на Хрещатику, 27 він облив себе бензином, підпалив одяг і вибіг на центральну вулицю столиці з вигуками про вільну Україну.Наступного дня він помер у лікарні.Радянські газети не написали про це жодного слова. КДБ намагався приховати його протест, а тих, хто поширював листівки про Макуха, переслідували й відправляли до таборів.Василь Макух здійснив свій акт самопожертви за два з половиною місяці до такого ж протесту чеського студента Яна Палаха. У січні 1969 року Палах вчинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі, протестуючи проти радянського вторгнення та придушення Празької весни. Його похорон став масовою акцією протесту, а ім’я — символом чеського опору.За переказами, вже в лікарні Василеві сказали, що його діти залишаться сиротами. Він відповів:«Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі — сироти. Україна — сирота».Василь Макух не дочекався незалежності. Але ще 1968 року посеред радянського Києва відкрито вигукнув слова, які імперія найбільше боялася почути:«Хай живе вільна Україна!»
179views