День такий…
Похмуро.
Холодно.
Вітрище з ніг зносить…

Після вчорашнього армагедцю, який тривав як не години чотири, ще досі до ладу себе не привела?

А тут вже сьогодні настало?
Ночером спала ммммертво…
Тривогу проспала, прокинулася, коли телефон про підвищену небезпеку волав?
Відбій трапився тільки о пів на першу…

Й навіть не все це крутиться в голові?
В голові 2014 рік…
Саме в цей день почалися бої за Донецький аеропорт…
Якому я віддала стільки років свого життя, коли служила там в відділенні прикордонного контролю…

Кожен закапелок памʼятаю…
Тут я ховала для своєї Лінди, службового собаки з пошуку наркотичних речовин, закладки. З метою тренирування…

Там я пила каву з співслужбовцями…

Під сходинками палила, коли не було часу зганяти на вулицю…

Купувала Гулівери та рошеновські шоколадні батончики в дівок в крамничці…

В книжковому кіоску брала книжки, щоб почитати між рейсами…

В інше крило будівлі ганяла до приміщення, де зберігалися наші тривожні валізи…

Віталася з черговими на службовому вході, коли вирушала на літовище зустрічати або проводжати літаки…

Де той Донецьк?
Де той аеропорт?…
Пройде пʼять днів й я тимчасово, тижнів на два, поїду від ввввійни з трьома дітьми з Донбасу…
Щоб більше ніколи назад не повернутися…

Втім, вввввійна наздогнала нас і на Полтавщині…
Й якби ж тільки Полтавщину зачепило…
Вся Україна отримує «братерської ллллюбові» з лишком…

Та невсеремося ж.
Життя триває, тривай і ти.
Будь там що…