«Єдєм в Шотландію»

На зрілості лєт я вирішив, що люблю кататися на машині. Кілька днів, коли мама виводила мене на прогулянку, я ходив навколо нашого олігатора, заглядав йому у фари, під пузо, у колеса, шкріб лапкою двері. Але мама була невблаганна – їхати не будемо, гуляй.

Вчора нарешті я так жалісно плакав (а я вмію, мені за це скоро Оскара дадуть), що мама здалася. Посадила мене на переднє сидіння і каже, ну ок, поїхали відвеземо твої какулі до смітника. І ми поїхали навколо будинків. Це такий кайф, я вам скажу.

Мама всю дорогу бубоніла, шо - Бруня, хто нас розумними назве, катати собаку по дворі. Чого це я надумав, раптом вирішив, що мені подобається. Якого лєшего я вмирав всю дорогу до Києва і назад пару років тому. Що через мене вони тепер нікуди не їздять далеко, бо Брунічка вмирає в дорозі. А тепер отакі концерти.

Я не слухав, крутив головою, насолоджувався поїздкою. Правда, лафа швидко скінчилася і мама витягла мене з машини і ми пішли гуляти лапами. Ну як пішли, я вертався назад, нарізав навколо машини, скавчав, але марно.

І от сьогодні вийшли гуляти, я відразу рвонув кататися, але ця шкіряна зрадниця непокобєлімо відтягала мене і не повезла. Я вирішив, ну ок, в олігатора не можна, ось тут стоїть сусідська бордова кіа, давай поїдемо на ній. Ходив навколо, уфкав, показував лапкою на дверцята – на жаль, не допомогло. Засмучений і похнюплений я відмовився гуляти і пішов додому. Отакі справи. Завтра спробую ще, побажайте мені удачі.

Ваш,
автомопс Бруно