Українська
English
20 квітня 1938 року — день, коли українській мові вкотре намагалися відвести другорядну роль у її ж домі. Російську мову зробили обов’язковою в усіх школах України — не як можливість, а як нав’язану норму, як інструмент витіснення.
А вже 21 квітня 1938 року постановою № 331 РНК УРСР «Про доповнення постанови РНК ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України”» ще більше посилили цей тиск — збільшили кількість годин для російської мови в українських школах і школах національних меншин. Освіта стала полем боротьби, де українське слово відтискали, витісняли, змушували мовчати.
Це не була випадковість. Це була політика. Холодна, послідовна, багаторічна. Понад три століття наступу — від Московської держави до Російської імперії й СРСР. Понад три століття спроб стерти, замінити, підпорядкувати.
Українську мову не просто обмежували — її виштовхували з шкіл, з міст, із повсякденного життя. Її намагалися зробити “зайвою”, “непотрібною”, “другою”.
Але мова вистояла.
І сьогодні, згадуючи ці постанови, кожний такий наступ на українську мову — це не лише про минуле. Це про ціну, яку платили за право говорити українською. І про відповідальність — не дозволити витіснити її знову.
А вже 21 квітня 1938 року постановою № 331 РНК УРСР «Про доповнення постанови РНК ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України”» ще більше посилили цей тиск — збільшили кількість годин для російської мови в українських школах і школах національних меншин. Освіта стала полем боротьби, де українське слово відтискали, витісняли, змушували мовчати.
Це не була випадковість. Це була політика. Холодна, послідовна, багаторічна. Понад три століття наступу — від Московської держави до Російської імперії й СРСР. Понад три століття спроб стерти, замінити, підпорядкувати.
Українську мову не просто обмежували — її виштовхували з шкіл, з міст, із повсякденного життя. Її намагалися зробити “зайвою”, “непотрібною”, “другою”.
Але мова вистояла.
І сьогодні, згадуючи ці постанови, кожний такий наступ на українську мову — це не лише про минуле. Це про ціну, яку платили за право говорити українською. І про відповідальність — не дозволити витіснити її знову.
20 квітня 1938 року — день, коли українській мові вкотре намагалися відвести другорядну роль у її ж домі. Російську мову зробили обов’язковою в усіх школах України — не як можливість, а як нав’язану норму, як інструмент витіснення.
А вже 21 квітня 1938 року постановою № 331 РНК УРСР «Про доповнення постанови РНК ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України”» ще більше посилили цей тиск — збільшили кількість годин для російської мови в українських школах і школах національних меншин. Освіта стала полем боротьби, де українське слово відтискали, витісняли, змушували мовчати.
Це не була випадковість. Це була політика. Холодна, послідовна, багаторічна. Понад три століття наступу — від Московської держави до Російської імперії й СРСР. Понад три століття спроб стерти, замінити, підпорядкувати.
Українську мову не просто обмежували — її виштовхували з шкіл, з міст, із повсякденного життя. Її намагалися зробити “зайвою”, “непотрібною”, “другою”.
Але мова вистояла.
І сьогодні, згадуючи ці постанови, кожний такий наступ на українську мову — це не лише про минуле. Це про ціну, яку платили за право говорити українською. І про відповідальність — не дозволити витіснити її знову.
38переглядів