Одного разу Зима вирішила піти тихо, не прощаючись.
Вона втомилася тримати світ у холоді, але все ще боялася, що без неї люди забудуть цінувати тепло.
Вона ходила полями й слухала, як під снігом ворушиться земля.
— Чого ти прокидаєшся? — спитала вона у ґрунту.
— Бо життя не може спати вічно, — відповіла земля.
Зима зупинилася біля старого дерева.
— А ти? Чому не боїшся морозів?
— Бо знаю: після тебе приходить Весна, — прошепотіло дерево. — А без твоїх холодів я б не навчився чекати.
Тоді Зима підійшла до людської оселі й зазирнула у вікно.
Там жінка ставила на підвіконня перші цибулини квітів, а дитина малювала сонце.
— Вони вже не бояться мене… — сумно сказала Зима.
— Вони не бояться, — відповів вітер, — бо ти зробила свою справу. Ти навчила їх берегти тепло одне одного.
Зима усміхнулася вперше за довгий час.
Вона змахнула рукавом — і сніг почав танути.
Бо справжній кінець зими настає не тоді, коли сходить сніг,
а тоді, коли в серцях з’являється очікування тепла.
І саме в цю мить на обрії народжується Весна.
Вона втомилася тримати світ у холоді, але все ще боялася, що без неї люди забудуть цінувати тепло.
Вона ходила полями й слухала, як під снігом ворушиться земля.
— Чого ти прокидаєшся? — спитала вона у ґрунту.
— Бо життя не може спати вічно, — відповіла земля.
Зима зупинилася біля старого дерева.
— А ти? Чому не боїшся морозів?
— Бо знаю: після тебе приходить Весна, — прошепотіло дерево. — А без твоїх холодів я б не навчився чекати.
Тоді Зима підійшла до людської оселі й зазирнула у вікно.
Там жінка ставила на підвіконня перші цибулини квітів, а дитина малювала сонце.
— Вони вже не бояться мене… — сумно сказала Зима.
— Вони не бояться, — відповів вітер, — бо ти зробила свою справу. Ти навчила їх берегти тепло одне одного.
Зима усміхнулася вперше за довгий час.
Вона змахнула рукавом — і сніг почав танути.
Бо справжній кінець зими настає не тоді, коли сходить сніг,
а тоді, коли в серцях з’являється очікування тепла.
І саме в цю мить на обрії народжується Весна.
Одного разу Зима вирішила піти тихо, не прощаючись.
Вона втомилася тримати світ у холоді, але все ще боялася, що без неї люди забудуть цінувати тепло.
Вона ходила полями й слухала, як під снігом ворушиться земля.
— Чого ти прокидаєшся? — спитала вона у ґрунту.
— Бо життя не може спати вічно, — відповіла земля.
Зима зупинилася біля старого дерева.
— А ти? Чому не боїшся морозів?
— Бо знаю: після тебе приходить Весна, — прошепотіло дерево. — А без твоїх холодів я б не навчився чекати.
Тоді Зима підійшла до людської оселі й зазирнула у вікно.
Там жінка ставила на підвіконня перші цибулини квітів, а дитина малювала сонце.
— Вони вже не бояться мене… — сумно сказала Зима.
— Вони не бояться, — відповів вітер, — бо ти зробила свою справу. Ти навчила їх берегти тепло одне одного.
Зима усміхнулася вперше за довгий час.
Вона змахнула рукавом — і сніг почав танути.
Бо справжній кінець зими настає не тоді, коли сходить сніг,
а тоді, коли в серцях з’являється очікування тепла.
І саме в цю мить на обрії народжується Весна.
66переглядів