У 40–50-х роках українські повстанці зустрічали Різдво зі зброєю поруч. Не тому, що хотіли воювати у свято — а тому, що мусили. Бо за спиною була Україна.

Вони збиралися в селах, коли дозволяла безпека. Виставляли охорону. Сідали до Святвечора по черзі — поки одні тримали периметр, інші їли кутю. Потім мінялися. Щоб кожен відчув бодай кілька хвилин тиші.

У лісах і криївках теж було Різдво.
З ялинкою.
З дідухом.
З молитвою.

І з колядою.

Колядки для них були не просто піснями. Це була духовна зброя. На знайомі мелодії накладали слова про боротьбу, волю і віру в Україну. І ці пісні звучали по горах усю ніч — як нагадування, що темрява не вічна.

Повстанці знали ціну цьому святу. Вони згадували полеглих. Тих, кого не вистачало за столом. Тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Але навіть у цей день намагалися не проливати кров без потреби. Бували випадки, коли ворогів відпускали — просто тому, що Різдво.

Вони вірили: для України теж прийде своє Різдво. День народження вільної держави.

⸻

Сьогодні історія знову повторюється.

Наші захисники зустрічають Різдво не вдома.
Не біля родинного столу.
А в окопах, бліндажах, на позиціях.

Хтось їсть кутю з металевої миски.
Хтось слухає колядку в навушниках.
Хтось просто дивиться в небо — і тримає його для нас.

Вони знову тримають землю.
І небо.
І наше право святкувати в теплі.

Те, що ми маємо світло в домівках і спокій за столом — це не випадковість. Це чиясь служба. Чиясь ніч без сну. Чиясь відсутність вдома.

І, мабуть, найважливіша різдвяна традиція, яка не змінюється десятиліттями, — це вдячність.

Тим, хто тоді тримав Україну в лісах.
І тим, хто сьогодні тримає її в окопах.

🎄✨ Різдво — це не місце.
Це віра.
І люди, які її захищають.