Українська
English
Місто Стрий, колись горде вільне королівське місто, здавалося, зберегло лише пам'ять про свою свободу. У ті часи мешканці користувалися правом вирішувати долю свого дому, мали більше свободи, ніж інші. Вони могли звертатися до самого короля, захищати свої інтереси, і їхні голоси були почуті. Це було місто людей, які не боялися боротися за свої права.
А тепер, блукаючи вулицями, я чую лише одне: "не можна".
Не можна прати в неділю. Не можна дітям бігати на дитячому майданчику. Не можна голосно сміятися. Не можна сумніватися у вірі чи сидіти там, де хочеш. Все, що було можливістю, стало забороною. Свобода, яка колись була серцем міста, тепер зникла у лабіринті неписаних правил і табу.
Це іронія долі: місто, що мало право вирішувати свою долю, тепер добровільно заганяє себе у тісні рамки. Неможна, неможна, неможна — цей хор заборон заглушає будь-яке бажання бути собою. І здається, що навіть камені на вулицях пам’ятають часи, коли тут ще можна було мріяти, дихати і жити без страху бути засудженим.
А тепер, блукаючи вулицями, я чую лише одне: "не можна".
Не можна прати в неділю. Не можна дітям бігати на дитячому майданчику. Не можна голосно сміятися. Не можна сумніватися у вірі чи сидіти там, де хочеш. Все, що було можливістю, стало забороною. Свобода, яка колись була серцем міста, тепер зникла у лабіринті неписаних правил і табу.
Це іронія долі: місто, що мало право вирішувати свою долю, тепер добровільно заганяє себе у тісні рамки. Неможна, неможна, неможна — цей хор заборон заглушає будь-яке бажання бути собою. І здається, що навіть камені на вулицях пам’ятають часи, коли тут ще можна було мріяти, дихати і жити без страху бути засудженим.
Місто Стрий, колись горде вільне королівське місто, здавалося, зберегло лише пам'ять про свою свободу. У ті часи мешканці користувалися правом вирішувати долю свого дому, мали більше свободи, ніж інші. Вони могли звертатися до самого короля, захищати свої інтереси, і їхні голоси були почуті. Це було місто людей, які не боялися боротися за свої права.
А тепер, блукаючи вулицями, я чую лише одне: "не можна".
Не можна прати в неділю. Не можна дітям бігати на дитячому майданчику. Не можна голосно сміятися. Не можна сумніватися у вірі чи сидіти там, де хочеш. Все, що було можливістю, стало забороною. Свобода, яка колись була серцем міста, тепер зникла у лабіринті неписаних правил і табу.
Це іронія долі: місто, що мало право вирішувати свою долю, тепер добровільно заганяє себе у тісні рамки. Неможна, неможна, неможна — цей хор заборон заглушає будь-яке бажання бути собою. І здається, що навіть камені на вулицях пам’ятають часи, коли тут ще можна було мріяти, дихати і жити без страху бути засудженим.
1коментарів
926переглядів