Останнім часом усе частіше ловлю себе на думці: як же опускаються руки, коли бачиш масштаби корупції у вищих ешелонах влади. Коли розумієш, що люди, які мають бути прикладом служіння державі, перетворюють це на бізнес. Коли замість відповідальності — цинізм, замість реформ — імітація, замість чесності — подвійні стандарти. Найбільше болить те, що подібні історії виринають не вперше й не вдруге. Кожне таке викриття — як холодний душ для суспільства, яке й так виснажене війною, стресом, постійною боротьбою за виживання. Ми втомилися бути терплячими, втомилися вірити, що «ось тепер точно щось зміниться». Бо зміни завжди наче поруч, але хтось «нагорі» постійно тягне країну назад. І все ж, попри це гірке усвідомлення, важливо пам’ятати: корупція живе там, де є мовчання. А сьогодні мовчання стало менше. Суспільство реагує гостро, жорстко, безкомпромісно. І це вже сила. Так, інколи руки опускаються. Але кожен новий скандал — це водночас і доказ того, що правда просочується назовні, а суспільний контроль стає сильнішим. І хоч шлях повільний і болючий, він усе ж веде до очищення. Бо Україна — це не ті, хто грабує. Україна — це ті, хто не здається. https://t.me/Ukraineaboveallelse