Українська
English
– Щодо Росії. На вашу думку, ці вже не натяки, а конкретні дії та сигнали можуть пришвидшити "відкриття вікна можливостей" для Путіна щодо нападу на Європу?
– Звісно. Ми ж бачили, що Путін ніколи нічого не робить без попереднього тестування ситуації. Його авантюризм супроводжується запуском пробних кульок: спершу перевірка супротивників на витривалість, реакцію на агресивні кроки. Приклади – атаки дронами на країни НАТО, перетини кордонів, провокації проти військово-морських суден. Усе це частина ескалаційного процесу. Як аналогія: спершу він засовує ногу у двері, потім ногу повністю, потім ще більше, і зрештою відкриває двері настіж. Результат – нові провокації й підвищення рівня небезпеки.
– Тобто, можна очікувати, що Путін перестане тестувати, а поріг ескалації суттєво зросте. А чи готові європейці, гіпотетично, без США, до військової протидії Росії?Начебто вони розуміють і бачать ризики, але якщо подивитися на українське питання, то бачимо радше вичікування: що зробить Трамп, як він себе поведе. Суб’єктивно, складається враження, що європейці хочуть витягнути момент, коли треба буде проявити ініціативу. Висувати власні ідеї, не чекати сигналів від Трампа, не намагатися розшифрувати, що має на увазі Путін. Але тут спрацьовує європейський парадокс: багато говорять про кризу, але мало роблять для практичного вирішення. Зрозуміло, що самостійно діяти вони не готові, усе одно потрібна взаємодія з США, але взяти на себе левову частку зусиль щодо підтримки безпеки континенту поки що не можуть. Навіть якщо після Трампа прийде "притомна" адміністрація, я сумніваюся, що рівень безпекової допомоги США суттєво зміниться – тенденція до скорочення вже закладена.Щодо реакції НАТО. Дисбаланс всередині організації зростає: є країни, котрі готові брати більшу відповідальність, попри позицію Трампа, а є ті, хто й досі чекає на сигнали від нього і навіть не діє, покладаючись лише на США. Наскільки це посилює внутрішній дисбаланс альянсу?
– Безумовно. І це одна з цілей Москви – розхитати трансатлантичну єдність і стимулювати розбіжності серед європейських членів НАТО.Трамп сам ще й підігрує Путіну...
– Саме так. І це вже не парадокс, а реальність. Для НАТО це екзистенційний момент: або європейська частина альянсу виробляє власний спосіб протидії, враховуючи зниження американської заангажованості, або залишається залежною, а дехто з членів вже має власні, відмінні від НАТО безпекові інтереси та стосунки з Росією – що ще недавно було майже неможливо уявити. А зараз це реальність.
– Звісно. Ми ж бачили, що Путін ніколи нічого не робить без попереднього тестування ситуації. Його авантюризм супроводжується запуском пробних кульок: спершу перевірка супротивників на витривалість, реакцію на агресивні кроки. Приклади – атаки дронами на країни НАТО, перетини кордонів, провокації проти військово-морських суден. Усе це частина ескалаційного процесу. Як аналогія: спершу він засовує ногу у двері, потім ногу повністю, потім ще більше, і зрештою відкриває двері настіж. Результат – нові провокації й підвищення рівня небезпеки.
– Тобто, можна очікувати, що Путін перестане тестувати, а поріг ескалації суттєво зросте. А чи готові європейці, гіпотетично, без США, до військової протидії Росії?Начебто вони розуміють і бачать ризики, але якщо подивитися на українське питання, то бачимо радше вичікування: що зробить Трамп, як він себе поведе. Суб’єктивно, складається враження, що європейці хочуть витягнути момент, коли треба буде проявити ініціативу. Висувати власні ідеї, не чекати сигналів від Трампа, не намагатися розшифрувати, що має на увазі Путін. Але тут спрацьовує європейський парадокс: багато говорять про кризу, але мало роблять для практичного вирішення. Зрозуміло, що самостійно діяти вони не готові, усе одно потрібна взаємодія з США, але взяти на себе левову частку зусиль щодо підтримки безпеки континенту поки що не можуть. Навіть якщо після Трампа прийде "притомна" адміністрація, я сумніваюся, що рівень безпекової допомоги США суттєво зміниться – тенденція до скорочення вже закладена.Щодо реакції НАТО. Дисбаланс всередині організації зростає: є країни, котрі готові брати більшу відповідальність, попри позицію Трампа, а є ті, хто й досі чекає на сигнали від нього і навіть не діє, покладаючись лише на США. Наскільки це посилює внутрішній дисбаланс альянсу?
– Безумовно. І це одна з цілей Москви – розхитати трансатлантичну єдність і стимулювати розбіжності серед європейських членів НАТО.Трамп сам ще й підігрує Путіну...
– Саме так. І це вже не парадокс, а реальність. Для НАТО це екзистенційний момент: або європейська частина альянсу виробляє власний спосіб протидії, враховуючи зниження американської заангажованості, або залишається залежною, а дехто з членів вже має власні, відмінні від НАТО безпекові інтереси та стосунки з Росією – що ще недавно було майже неможливо уявити. А зараз це реальність.
– Щодо Росії. На вашу думку, ці вже не натяки, а конкретні дії та сигнали можуть пришвидшити "відкриття вікна можливостей" для Путіна щодо нападу на Європу?
– Звісно. Ми ж бачили, що Путін ніколи нічого не робить без попереднього тестування ситуації. Його авантюризм супроводжується запуском пробних кульок: спершу перевірка супротивників на витривалість, реакцію на агресивні кроки. Приклади – атаки дронами на країни НАТО, перетини кордонів, провокації проти військово-морських суден. Усе це частина ескалаційного процесу. Як аналогія: спершу він засовує ногу у двері, потім ногу повністю, потім ще більше, і зрештою відкриває двері настіж. Результат – нові провокації й підвищення рівня небезпеки.
– Тобто, можна очікувати, що Путін перестане тестувати, а поріг ескалації суттєво зросте. А чи готові європейці, гіпотетично, без США, до військової протидії Росії?Начебто вони розуміють і бачать ризики, але якщо подивитися на українське питання, то бачимо радше вичікування: що зробить Трамп, як він себе поведе. Суб’єктивно, складається враження, що європейці хочуть витягнути момент, коли треба буде проявити ініціативу. Висувати власні ідеї, не чекати сигналів від Трампа, не намагатися розшифрувати, що має на увазі Путін. Але тут спрацьовує європейський парадокс: багато говорять про кризу, але мало роблять для практичного вирішення. Зрозуміло, що самостійно діяти вони не готові, усе одно потрібна взаємодія з США, але взяти на себе левову частку зусиль щодо підтримки безпеки континенту поки що не можуть. Навіть якщо після Трампа прийде "притомна" адміністрація, я сумніваюся, що рівень безпекової допомоги США суттєво зміниться – тенденція до скорочення вже закладена.Щодо реакції НАТО. Дисбаланс всередині організації зростає: є країни, котрі готові брати більшу відповідальність, попри позицію Трампа, а є ті, хто й досі чекає на сигнали від нього і навіть не діє, покладаючись лише на США. Наскільки це посилює внутрішній дисбаланс альянсу?
– Безумовно. І це одна з цілей Москви – розхитати трансатлантичну єдність і стимулювати розбіжності серед європейських членів НАТО.Трамп сам ще й підігрує Путіну...
– Саме так. І це вже не парадокс, а реальність. Для НАТО це екзистенційний момент: або європейська частина альянсу виробляє власний спосіб протидії, враховуючи зниження американської заангажованості, або залишається залежною, а дехто з членів вже має власні, відмінні від НАТО безпекові інтереси та стосунки з Росією – що ще недавно було майже неможливо уявити. А зараз це реальність.
109переглядів