Це не бажання зануритись у скорботу, це пропозиція всім цінувати те, що маєте. А якщо чогось не маєте, значить, вам це і не потрібне.
Початок грудня 2024 року став для мене трагічною сторінкою в моєму житті. Втрата близької людини - дружини Вікторії, з якою разом ми прожили більше 37 років, поділила моє життя на до і після. За майже місяць після її смерті я пройшов всі стадії горя: шок, заперечення, гнів, торг, депресію та прийняття. Соромно згадувати свій бунт проти Бога. Але Господь Справедливий, Він простить.
Ми створили сім'ю ще в радянські часи. Народили двох дочок. Пройшли важкі 90-ті і вже у «двохтисячні» сімейний матеріальний стан став покращуватися. Ми змогли потрошку реалізовувати свої мрії. З такими же як ми божевільними, готовими спати в автобусі, почали відкривати для себе світ турпоїздками Україною та Європою. Пізніше, з появою своєї автівки мандрували вже самостійно.
Достатньо рано стали бабусею та дідусем – Вікі тоді було тільки 39, мені – 42.
Купили хату в селі, далеко від міста, щоб мати можливість відпочивати від шумного мегаполісу (і ціна грала роль).
Йшов час, ми раділи життю.
Одним ранком жовтня 2019 року у Вікі стався інсульт з ледве помітними ознаками, але за наслідками непрофесійних дій робітників служби екстреної медичної допомоги (державної), яких ми одразу викликали, у Віки відмовила права сторона тіла. Праві рука та нога перестали функціонувати взагалі. Приватні центри реабілітації, в яких ми на початку перебували, не змогли покращити стан, але там навчили її ходити і з такою «неконтрольованою» ногою.
Треба було жити далі. Хто читав книгу Бакмана «Чоловік на ім'я Уве» (інша назва "Друге життя Уве"), той може уявити як я намагався забезпечувати дружині елементарні зручності для життя в такому її стані.
Разом з тим і Віка, обмежена в можливостях повноцінного життя, з болями і стражданнями, все ж таки гаряче хотіла жити і жити з позитивом: не впадала у відчай, продовжувала мріяти, навіть про майбутні мандри, насолоджувалася городом на дачі, малювала лівою рукою, готувала смаколики, раділа з маленьких перемог через свою інвалідність. Її сила волі і мене безмежно надихала.
З початком повномасштабного вторгнення московитів весною 2022 року у Вікі стався другий інсульт. Були втрачені мова і розумовість. Але завдяки вчасним і кваліфікованим заходам фахівцями приватної швидкої допомоги та лікарів центру, ці вади були відновлені за тиждень перебування в цьому центрі.
Зимою 2022-2023 р., живучі в місті, з причин дії війни погіршився загальний стан Віки і вона майже весь час була прикута до ліжка. Було прийнято мною рішення звільнятися з роботи і переїжджати жити з міста в село з постійним доглядом за нею. Це було неймовірно правильне рішення, завдяки якому ми ще змогли рік і 8 місяців бути весь час разом, що позитивно позначилось на її стані, як на фізичному, так і на психологічному. Це був час нашого другого медового місяцю. Ми насолоджувалися спілкуванням один з одним, спільними справами, спільними мріями, спільними досягненнями. Ми вже і забули, що інсультники не довгожителі.
Але був день 2 грудня 2024 року… Мій самий важкий день життя. Поховання. Самотність.
Є діти, онукі, рідний брат, близькі, друзі, сусіди - не залишають на одинці. Але...
Тепер я вчуся жити «другим життям». Час - мій лікар.

Навіщо це написав, запитаєте ви, ще й у публічний простір?.. Просто хотілося поділитися. Може хтось зайвий раз, зупинившись, замислиться про важливе і неважливе в своєму житті.

Моя порада: любіть один одного, цінуйте, що маєте, живіть позитивно, бережіть себе і близьких – це, направду, не банальні речі, розумієш вже, коли втрачаєш, а це неправильно! І пам'ятайте: любов - це жертовність і треба, не замислюючись, приймати іноді вкрай не зручні для себе, але важливі для когось, рішення.
І ще важливо: будьте обізнаними в хворобах - при деяких ознаках (інсультах, інфарктах) час грає вирішальну роль.
•
(за помилки орфографічні, синтаксичні, лексичні, граматичні, стилістичні, пунктуаційні вибачаюсь – ніколи не вмів писати, це мій перший в житті пост).