Ми — покоління, яке вже не повернеться.

Ті, хто йшов додому зі школи пішки з портфелем за плечима й думками лише про те, щоб швидше зробити уроки і вибігти у двір.
Не до екранів, а до друзів, які чекали біля під’їзду.

Ми грали в квача і хованки до темряви, майстрували літачки з аркушів зошита, будували хатки з ковдр і стільців. А скляні кульки для нас були справжніми скарбами.

Нашими майданчиками були двори й вулиці, а не торгові центри.
Наші спогади зберігалися в сімейних альбомах, а не в «хмарі».

Ми казали «мама» і «тато», а не «старі».
Ми шепотілися з братами й сестрами під ковдрою, боячись, що нас почують дорослі.

Це покоління відходить — повільно, але неминуче.
І залишає по собі щирість, тепло та відчуття часу, коли все було простим і справжнім.

Ми знали, що таке дитинство.
І головне — ми прожили його на повну.