Валентина  Гриниха

  • Перемовини відбулись. Які прогнози, панове?
    Перемовини відбулись. Які прогнози, панове?
    122переглядів
  • https://youtu.be/14-xZtHcWkE?si=dy25n8c-5Pcm_qp_
    https://youtu.be/14-xZtHcWkE?si=dy25n8c-5Pcm_qp_
    Love
    Like
    4
    912переглядів 2 Поширень
  • Воєнні історії. Історії, що торкають душу. Скільки їх таких, написаних серцем, виставляється в інтернеті зараз... На цю натрапила в одному з телеграм-каналів. Почитайте й ви
    Дуже часто мобілізованих, абсолютно далеких від військової справи чоловіків, жартома називають “миколами“. В цьому немає нічого образливого, це більш добрий жарт, але ми дуже недооцінюємо роль простих чоловіків у цій надважкій війні. Я розкажу вам про свого побратима Миколу. З великої букви Людини.

    Він ніколи не ставив дурних запитань, не мав звички ховатися чи давати задню.
    — Микола, куди ти йдеш на позиції? Твоїй спині хана, ти закидуєш знеболювальні кожні півгодини!
    — Та шо там спина?! Там хлопці гинуть, трьохсотяться, а я сидітиму тут? — І пре Микола на нуль. І пре на своїй спині бк, зброю, лопату, харчі, воду і бензопилу.

    — Там дерев стільки наваляно, я хлопцям бліндаж буду лагодити, бо дронів пизда скільки, арта їбашить, нора не врятує. — І пиляє Микола, і носить між обстрілами. А потім з позиції тягне побратимів, хтось важкий 300, хтось вже 200. Бо не можна лишати, бо це люди.

    Він завжди працював:
    — Що ти там робиш?
    — Та заселилися в хату, гарний будинок, люди робили, може повернуться. Я бруківку їм лагоджу, а то повиривали тут, грязі нанесли. — То в гаражі чужому порядок наведе, бо люди, може ж, повернуться…

    Йому було 50. Він служив срочку ще 30 років тому. Він не був тактикульним рексом, не був військовим від слова взагалі, але він розумів сенс цієї війни на виживання: “Я тут, бо інакше нас знищать.”

    В короткі відпустки постійно на зв'язку:
    — Як ви, хлопці?
    І розчарування навколишнім нерозумінням й байдужістю: “Ходять бички здорові, таку хуйню городять, що на вуха не налазить.“

    Молоді називали його батько, або “дядя Коля”. Він умів донести аргументи точно в ціль. Комусь словами, а комусь і батьківського ляща своєю великою натрудженою рукою. І ніхто ніколи не ображався. Хоч ляща, мабуть, ніколи й не було. Вистачало слів і мудрості. І поваги.

    Серебрянське лісництво, Слов’янськ, Часів Яр. Важка піхотинська доля кидала Миколу по усіх жопах світу і я ніколи не чув  від нього скарги чи ниття.
    20 травня вони з побратимами вийшли з позицій. Важко вийшли. Були загиблі, усіх забрали. Мав своїх законних 4 вихідні.

    22 травня — важкий день. Обстріли безперестанку, багато на позиціях трьохсотих, треба евак. Військові знають, що це може бути квиток в один кінець. Командир не наказує, просто доводить. І знову йде Микола. Доходить, відправляє легких 300 з еваком і залишається на позиції, бо більше нема кому.

    Після чергового обстрілу, чуючи крики поранених вилазить їх збирати. І гине…
    Хлопці зробили все, щоб дотягти Миколу, щоб рідні змогли попрощатися. Такі самі “Миколи”.

    А що зробили ми? Що зробив цей сраний уряд, який навіть убд Миколі не видав? Не кажучи вже про нагороди.

    Люди, будь ласка, пам’ятайте якою ціною!
    Пам’ятайте і мовчіть. Просто схиліть голову, станьте на коліно.

    Герої гинуть. Тихо, а мерзенники —дуже голосні. Не дайте їх голосу проникнути у ваші голови.

    Пом’яніть простого героя ЗСУ Миколу Чупиря і тисячі інших Микол, що тримають цю країну і дають вам можливість жити!

    Він любив життя. Любив сім’ю. Любив тварин і природу. Любив чорний гіркий шоколад і риболовлю. Він пив міцну каву, міцніше якої був тільки його характер. Він жив достойно і він не має права на забуття.

    З повагою, від побратимів🫡
    https://kolo.news/category/suspilstvo/38835
    Воєнні історії. Історії, що торкають душу. Скільки їх таких, написаних серцем, виставляється в інтернеті зараз... На цю натрапила в одному з телеграм-каналів. Почитайте й ви Дуже часто мобілізованих, абсолютно далеких від військової справи чоловіків, жартома називають “миколами“. В цьому немає нічого образливого, це більш добрий жарт, але ми дуже недооцінюємо роль простих чоловіків у цій надважкій війні. Я розкажу вам про свого побратима Миколу. З великої букви Людини. Він ніколи не ставив дурних запитань, не мав звички ховатися чи давати задню. — Микола, куди ти йдеш на позиції? Твоїй спині хана, ти закидуєш знеболювальні кожні півгодини! — Та шо там спина?! Там хлопці гинуть, трьохсотяться, а я сидітиму тут? — І пре Микола на нуль. І пре на своїй спині бк, зброю, лопату, харчі, воду і бензопилу. — Там дерев стільки наваляно, я хлопцям бліндаж буду лагодити, бо дронів пизда скільки, арта їбашить, нора не врятує. — І пиляє Микола, і носить між обстрілами. А потім з позиції тягне побратимів, хтось важкий 300, хтось вже 200. Бо не можна лишати, бо це люди. Він завжди працював: — Що ти там робиш? — Та заселилися в хату, гарний будинок, люди робили, може повернуться. Я бруківку їм лагоджу, а то повиривали тут, грязі нанесли. — То в гаражі чужому порядок наведе, бо люди, може ж, повернуться… Йому було 50. Він служив срочку ще 30 років тому. Він не був тактикульним рексом, не був військовим від слова взагалі, але він розумів сенс цієї війни на виживання: “Я тут, бо інакше нас знищать.” В короткі відпустки постійно на зв'язку: — Як ви, хлопці? І розчарування навколишнім нерозумінням й байдужістю: “Ходять бички здорові, таку хуйню городять, що на вуха не налазить.“ Молоді називали його батько, або “дядя Коля”. Він умів донести аргументи точно в ціль. Комусь словами, а комусь і батьківського ляща своєю великою натрудженою рукою. І ніхто ніколи не ображався. Хоч ляща, мабуть, ніколи й не було. Вистачало слів і мудрості. І поваги. Серебрянське лісництво, Слов’янськ, Часів Яр. Важка піхотинська доля кидала Миколу по усіх жопах світу і я ніколи не чув  від нього скарги чи ниття. 20 травня вони з побратимами вийшли з позицій. Важко вийшли. Були загиблі, усіх забрали. Мав своїх законних 4 вихідні. 22 травня — важкий день. Обстріли безперестанку, багато на позиціях трьохсотих, треба евак. Військові знають, що це може бути квиток в один кінець. Командир не наказує, просто доводить. І знову йде Микола. Доходить, відправляє легких 300 з еваком і залишається на позиції, бо більше нема кому. Після чергового обстрілу, чуючи крики поранених вилазить їх збирати. І гине… Хлопці зробили все, щоб дотягти Миколу, щоб рідні змогли попрощатися. Такі самі “Миколи”. А що зробили ми? Що зробив цей сраний уряд, який навіть убд Миколі не видав? Не кажучи вже про нагороди. Люди, будь ласка, пам’ятайте якою ціною! Пам’ятайте і мовчіть. Просто схиліть голову, станьте на коліно. Герої гинуть. Тихо, а мерзенники —дуже голосні. Не дайте їх голосу проникнути у ваші голови. Пом’яніть простого героя ЗСУ Миколу Чупиря і тисячі інших Микол, що тримають цю країну і дають вам можливість жити! Він любив життя. Любив сім’ю. Любив тварин і природу. Любив чорний гіркий шоколад і риболовлю. Він пив міцну каву, міцніше якої був тільки його характер. Він жив достойно і він не має права на забуття. З повагою, від побратимів🫡 https://kolo.news/category/suspilstvo/38835
    KOLO.NEWS
    Поблизу Часового Яру загинув воїн з Лубенщини Микола Чупир
    Поблизу Часового Яру загинув воїн з Лубенщини Микола Чупир. Суспільство - новини в Полтаві
    Sad
    Love
    4
    870переглядів
  • – Мамо, досить вже, ми – не зайчики!
    – Добре, котику.
    – Мамо-о!
    – Ок!
    У пологовім цілувала пальчики,
    Які тиснуть тепер курок.
    Ніч невиспана – лізуть зубчики.
    День:
    – Не хочеться до садка!
    Сам собі вистригає чубчика:
    – Мам, я схожий на козака!
    Дні за днями, дванадцять років,
    Радість в серці й на ранах сіль,
    Прогуляв двадцять п’ять уроків,
    – Та згоріли б вони усі!
    Стоси зошитів і паперу,
    Нитки нервів – тонке, урвись!
    – Я вступаю до універу.
    Ще п’ять років – і він юрист…
    Син закоханий, це навіки,
    Звісно ж, мама про це все знає,
    Кожен зайчик є чоловіком,
    А кожен котик кицю стрічає.
    І безперечно, що королеву,
    Найкращу в світі, миліш від сну.
    Не кожен котик зростає левом,
    Та мій ось виріс…. В оцю війну.
    А війна, мов стара кравчиня,
    Строчить залпами із околиць,
    Кроїть долю страшним начинням.
    – Мамо, я тепер доброволець!
    А війна фастригує чорним,
    Прошиває червону заполоч.
    – Ми їх, мамо, таки поборемо!
    – Вірю, котику. Знаю, зайчику.
    – Ох, та, досить вже! Ми – не зайчики
    Що ж ти, мамо, вперта така?
    – Я в пологовім цілувала пальчики…
    Щоб не ковзали із курка.
    Авторка - Дзвінка Торохтушко
    – Мамо, досить вже, ми – не зайчики! – Добре, котику. – Мамо-о! – Ок! У пологовім цілувала пальчики, Які тиснуть тепер курок. Ніч невиспана – лізуть зубчики. День: – Не хочеться до садка! Сам собі вистригає чубчика: – Мам, я схожий на козака! Дні за днями, дванадцять років, Радість в серці й на ранах сіль, Прогуляв двадцять п’ять уроків, – Та згоріли б вони усі! Стоси зошитів і паперу, Нитки нервів – тонке, урвись! – Я вступаю до універу. Ще п’ять років – і він юрист… Син закоханий, це навіки, Звісно ж, мама про це все знає, Кожен зайчик є чоловіком, А кожен котик кицю стрічає. І безперечно, що королеву, Найкращу в світі, миліш від сну. Не кожен котик зростає левом, Та мій ось виріс…. В оцю війну. А війна, мов стара кравчиня, Строчить залпами із околиць, Кроїть долю страшним начинням. – Мамо, я тепер доброволець! А війна фастригує чорним, Прошиває червону заполоч. – Ми їх, мамо, таки поборемо! – Вірю, котику. Знаю, зайчику. – Ох, та, досить вже! Ми – не зайчики Що ж ти, мамо, вперта така? – Я в пологовім цілувала пальчики… Щоб не ковзали із курка. Авторка - Дзвінка Торохтушко
    Like
    Love
    4
    469переглядів
  • Like
    Love
    2
    345переглядів
  • Якось так...
    Якось так...
    Like
    Love
    10
    2коментарів 621переглядів 1 Поширень
  • За що я люблю свою рідну мову

    1. За чарівну силу наголосів.
    Коли на терЕнах цвіте тЕрен, і коли не кожне об'Єднання спричиняє об'єднАння, але у будь-якому вИпадку лише чорнОслив - і лише рАзом.

    2. За підступність кличного відмінка.
    Коли кличеш її так ніжно - Валеріє! А його так завзято - Валерію!
    Головне - не переплутати. Хай вас філологічний бог оберігає від форм Анатоліє, Григоріє, Юріє....

    3. За неперевершену простоту числівників.
    Коли пишаєшся сімома тисячами шістьмастами шістдесятьма чотирма вивченими правилами. А тоді на біс - сьомастами тисячами шістьомастами шістдесятьома чотирма! Видихаєш полегшено, що не зав'язався у вузлики ні мозок, ні язик. І берешся ставити в орудний відмінок наступний числівник.

    4. За невичерпність фразеології.
    Коли можна підбивати клинці, смалити халявки, але при тому тримати язика за зубами, а як спитають, то наговорити сім міхів гречаної вовни чи порадити не пхати свій глек на мою капусту.
    І поговорити - поговорили, але й зайвого слова впоперек не сказали.

    5. За непозбувну бентегу родового відмінка.
    Коли не вистачило одного буряка, але борщ не звариш без буряку.
    Коли будинок із каменю, але за пазухою не тримають каменя.
    Коли поїхав до Алжиру і не заїхав до Алжира.000ї9

    6. За почуття гумору у прислівниках.
    Коли зачесати коси назад і зачесати коси на зад - зовсім різні процеси.

    7. За споконвічну гендерну плутанину.
    Коли у класика "Сибір неісходима", а в орфографічному словнику - Сибір таки ж він...

    8. За вміння у навчанні чужого не цуратися свого.
    Коли "лайки" стають вподобаннями, "шери" - поширеннями, а невимовний краудфандинг - потужним спільнокоштом.

    9. За самобутність українських тварин.
    Коли коти нявкають, собаки гавкають, свині рохкають, півні кукурікають, горобці цвірінькають, а соловейки тьохкають і над гаями розлягаються....

    10. За неймовірну стислість і глибину почуттів односкладних речень.
    Світало. Бралося памороззю. Жилося. Вільно дихалося. В Україні.

    #мійправопис
    За що я люблю свою рідну мову 1. За чарівну силу наголосів. Коли на терЕнах цвіте тЕрен, і коли не кожне об'Єднання спричиняє об'єднАння, але у будь-якому вИпадку лише чорнОслив - і лише рАзом. 2. За підступність кличного відмінка. Коли кличеш її так ніжно - Валеріє! А його так завзято - Валерію! Головне - не переплутати. Хай вас філологічний бог оберігає від форм Анатоліє, Григоріє, Юріє.... 3. За неперевершену простоту числівників. Коли пишаєшся сімома тисячами шістьмастами шістдесятьма чотирма вивченими правилами. А тоді на біс - сьомастами тисячами шістьомастами шістдесятьома чотирма! Видихаєш полегшено, що не зав'язався у вузлики ні мозок, ні язик. І берешся ставити в орудний відмінок наступний числівник. 4. За невичерпність фразеології. Коли можна підбивати клинці, смалити халявки, але при тому тримати язика за зубами, а як спитають, то наговорити сім міхів гречаної вовни чи порадити не пхати свій глек на мою капусту. І поговорити - поговорили, але й зайвого слова впоперек не сказали. 5. За непозбувну бентегу родового відмінка. Коли не вистачило одного буряка, але борщ не звариш без буряку. Коли будинок із каменю, але за пазухою не тримають каменя. Коли поїхав до Алжиру і не заїхав до Алжира.000ї9 6. За почуття гумору у прислівниках. Коли зачесати коси назад і зачесати коси на зад - зовсім різні процеси. 7. За споконвічну гендерну плутанину. Коли у класика "Сибір неісходима", а в орфографічному словнику - Сибір таки ж він... 8. За вміння у навчанні чужого не цуратися свого. Коли "лайки" стають вподобаннями, "шери" - поширеннями, а невимовний краудфандинг - потужним спільнокоштом. 9. За самобутність українських тварин. Коли коти нявкають, собаки гавкають, свині рохкають, півні кукурікають, горобці цвірінькають, а соловейки тьохкають і над гаями розлягаються.... 10. За неймовірну стислість і глибину почуттів односкладних речень. Світало. Бралося памороззю. Жилося. Вільно дихалося. В Україні. #мійправопис
    Love
    Like
    9
    2Kпереглядів 1 Поширень
  • Ірпінь замерз
    Ірпінь замерз
    Wow
    Like
    7
    437переглядів
  • Love
    Like
    7
    405переглядів
  • Love
    Like
    5
    401переглядів
Більше дописів