#ШІ #нарис 🍁Елегія золотого міста Листопад приходить до Києва неквапно, мов старовинний, мудрий гість, що не поспішає оголошувати свій прихід гучним дзвоном, а віддає перевагу тихій, філософській бесіді. Він обережно, майже з ніжністю, знімає останні золоті корони з голів каштанів і кленів, які ще вчора пишалися своєю величчю. Це вже не той зухвалий, яскравий жовтень, що вибухав кольорами на схилах Дніпра. Листопад – це пора тиші, рефлексії і особливої, сріблястої прохолоди, що пронизує повітря. Київ у цю пору перетворюється на декорацію для оповіді, що сповнена легкого смутку та незмінної гідності. Його архітектура, оголена від густого листя, виступає вперед, підкреслюючи свою тисячолітню історію. Місто не засинає, ні. Воно просто заглиблюється у себе, стає камернішим, інтимнішим, пропонуючи перехожому не шалений темп, а медитативну прогулянку. Жовтневі шарудіння під ногами змінюються м'яким, глухим шелестом вологого ґрунту, а небо набуває кольору старовинної бронзи, інколи проливаючись дрібним, лагідним дощем, що змиває зайвий поспіх. 🍂 Починати цю листопадову елегію варто саме тут, де б'ється історичне серце міста – на Андріївському узвозі. У листопаді Узвіз втрачає свій галасливий літній ярмарковий вигляд і набуває чарівності богемної, трохи містичної вулиці. Дерев'яні будиночки та стародавні фасади, що вишикувалися вздовж бруківки, тепер краще видно. Їхні лінії, мов морщини на обличчі старого мудреця, розповідають про минулі епохи. Листопадовий туман, що інколи підіймається з Подолу, обволікає Андріївську церкву так, що її небесно-блакитні куполи здаються відірваними від землі, підвішеними в холодному, високому небі. Йдеш Узвозом, і кожен крок резонує з історією. Спускаючись до Подолу, потрапляєш у царство контрастів. Контрактова площа тепер сповнена простору, якого так бракувало влітку. Трамвайні рейки виблискують мокрим сріблом, а старовинні церкви – Іллінська, Покровська – здаються ще білішими на тлі сірого неба. Поділ у листопаді – це затишок, захований за кам’яними мурами. Він зваблює теплом – не палким, а саме затишним, що витікає з маленьких кав'ярень, де пахне корицею, свіжою випічкою та легкою гіркотою кави. Тут, серед вузьких вулиць (як-от вулиця Сагайдачного чи Волоська), особливо відчувається любов до цього міста. Це любов до деталей: до іржавих, але витончених балконних ґрат, до різьблених дерев'яних дверей, що пам'ятають сотні історій. Це місто, яке вчить уповільнюватися. Притулишся до холодної стіни, заплющиш очі, і чуєш лише тихе гудіння міста, яке, здається, готує себе до зимового сну, плекаючи свої таємниці. 💖 Для трепету і ніжності у листопадовому Києві немає кращого місця, ніж його високі пагорби. Пейзажна алея перестає бути ігровим майданчиком і стає оглядовим майданчиком для душі. Звідси відкривається панорама, яка збиває подих. Далеке Лівобережжя часто приховане за молочно-білим серпанком. Дніпро, величний і незворушний, набуває кольору свинцю, що блищить у холодному світлі, – потужний, але мовчазний. Дивлячись на нього, відчуваєш міць стихії, що не підвладна часу. Алея, з її химерними скульптурами, наче підтверджує: навіть у найхолоднішу пору варто пам'ятати про гру та фантазію. На голих гілках висять останні, поодинокі жовті листочки, мов забуті дитячі іграшки. Повітря тут, на висоті, завжди свіже, дзвінке, воно ніби очищає думки. Володимирська гірка – це епіцентр київської елегії. Старі каштани, які тут ростуть, мають особливо трепетний вигляд. Їхні оголені, чорно-коричневі гілки малюють на небі складні, графічні візерунки, готуючись прийняти перші сніжинки. Залізничний фунікулер тихо снує вгору і вниз, мов механізм, що відміряє час. Звідси, від пам'ятника Святому Володимиру, місто розкривається як на долоні. Золотоверхий собор, Софійський собор – їхні куполи, покриті листопадовим туманом, виглядають як віхи на шляху до вічності. Тут народжується ніжність до міста, яке так багато пережило, але завжди залишається прекрасним. Це відчуття, ніби ти притуляєшся до старого, але міцного плеча. 🔔 Листопад – це час, коли можна бачити далі і глибше. Коли листя не затуляє обрію, а відкриває панорами – не тільки міста, але й власного внутрішнього світу. Щоб уловити останні, найдорожчі відблиски осіннього золота, необхідно завітати у великі паркові артерії міста. Ботанічний сад імені Фоміна (біля Університету) або Національний Ботанічний сад імені Гришка – це справжній музей листопадових кольорів. Тут осінь тримається найдовше. Серед широких алей, де вже натягнуті сітки для збирання листя, ще можна зустріти острівці багряних кленів та рудих дубів. Ці кольори – це прощальний, розкішний подарунок природи перед довгою зимою. Вони палають, ніби свічки, і саме ця їхня тимчасовість робить їх настільки безцінними. Повітря в Ботанічному саду пахне вологою землею, прілим листям та холодом. Це запах спокою. Тут добре думати, чи просто мовчати. Милуватися тим, як поодинокі листочки, відриваючись від гілок, плавно спускаються додолу, наче зітхання природи. Це момент істини, коли краса – в її природному згасанні. Парк імені Тараса Шевченка (навпроти Червоного корпусу) у листопаді стає більш камерним. Студентський гамір стихає. На лавках – рідкісні фігури: самотній студент, що готується до сесії, чи літня пара, що мовчки дивиться на пам'ятник Кобзареві. Ці люди – немов живі акценти на полотні листопадового дня. Вони додають сцені сентиментальності. Лагідна, меланхолійна атмосфера Парку Шевченка змушує задуматися про швидкоплинність часу і водночас про його вічний, незмінний цикл. 🥮 У цій осінній тиші відчувається глибока повага до міста. Воно дозволяє тобі побути наодинці зі своїми думками, але ніколи не залишає тебе самотнім. Київський листопад – це не фінал, а, швидше, пауза. Це час, коли світло стає м'яким, розсіяним, і всі гострі кути згладжуються. Це пори року для душі, яка потребує спокою, розмірковування і затишку. Пройшовши від Подолу до високих пагорбів, ми відчули, як змінюється місто. Воно стає графічним: домінує колір мокрої бруківки, чорних гілок, сірого неба і незмінно яскравих, величних золотих бань соборів. Ця графічність підкреслює геніальність київських пейзажів, де природа і архітектура існують у повній гармонії. Київ – це місто, яке завжди приймає, а осінь – це пора, коли воно відкриває свою справжню ніжність. Це ніжність, що відчувається у подиху холодного вітру, який несе запахи осінніх багать; у теплому світлі, що ллється з вікон старовинних будинків; у тихій, майже нечутній музиці, що доноситься з дверей, які прочинилися на мить. Листопад – це обіцянка: обіцянка зимового оновлення, обіцянка весняного відродження. А поки що – Київ завмирає в очікуванні, оголений, але величний, запрошуючи нас в останній раз насолодитися його холодною, але надзвичайно красивою осінньою елегією. Це місто, яке вчить любити не лише розкішне цвітіння, але й гідне згасання. 🧡

#поезія Приходь до мене Осене на чай, Я напечу тобі млинців із медом, Укрию плечі старим картатим пледом. Лишися на хвилиночку бодай. Кружляє листя. Ллють сірі дощі. Вороння каркає- набридливі музики. Он, геть промокли твої любі черевики. Холодна цівка стікає по плащі. А в моїй хаті пахнуть спориші. Ми будем листя у гербарій сортувати. Брунатним лаком каштани малювати. Підкинемо цурпалки до печí. Надворі вітер. Холод пробирає. А в хаті затишно і мурчик на печі. Я казку почитаю для душі. Хай теплий вогник радісно палає. Оксана Лесик-Падучак

#поезія З колишніх осеней... Наснилась Осінь, руда панянка. В широкім брилі з квіткaми руж. У неї сукня в дрібну крапàнку, вуста звабливі, зі смàком груш. У неї коси -- морквяний спалах, відтінок міді і шал пожеж. У неї погляд листків опалих і усміх сонця... Так-так, авжеж! Вона, як фея, з казок дитячих, чаклує мжичку, щоб на гриби. По гривах пестить вітрів ледачих, щоб в диких танцях листки жили. Вона золòтить ранетам щоки, корицю сипле в горнятко кави. І крàде літо, як ті сороки, що цуплять перстні в важких оправах собі до сховку... Тo -- пані Осінь. Щодень інакша. Як фея фей. У неї срібло в рудім волоссі буває часом , як у людей... Наснилась Осінь... Людмила Галінська Може, осінь оця -- особлива? Скільки їх у моєму житті ? Кожна -- рідна. І в них я -- щаслива. Як люблю я ці дні золоті. Все багряне, руде і пахуче, Кожен день -- як веснянка на носі... Ці тумани, ажурно- тягучі, І берези, такі довгокосі... І каштани , -- малі антистреси, І горіхи, --- вороняче щастя. Пишні айстри, ще ті, баронеси. Виногоади, як давнє причастя. Запах ранків. І сиві морози. І зайцІ', що от-от змінять шуби. Гарбузи, що лежать при дорозі. Перший дим із старенької груби. Я все те кожен рік так чекаю. Може, я вся із осені родом ? Кожен раз у скарбничку складаю, І у серці тримаю. Під кодом... Людмила Галінська

#поезія Привіт, ти так довго копаєш рови... Цей холод нам личить зустріти у парі, Подалі від натовпу й гамірних барів, Ось тут, де лисичка росте й боровик. Наш ліс захищаєш від злих ворогів, Лютіших за вовка й ведмедя у хащах. В кишені у тебе - камінчик і праща, У серці - нескореність, втома і гнів. А ще там для мене - шматочок тепла, Так схожий на скибочку жовтого сиру. Ти щастя сюди притягнув на буксирі, Мене загорнувши у латаний плащ. Та казка осіння тремтить у журбі - Бо в лісі рясніє могилами цвинтар, Щохвилі зникає чиясь половинка, І листя лягає, вкриваючи біль. Натхнення згасає всередині нас, Його можна тільки узяти від когось: Від сонця, від птаха, від вітру, від Бога, Від мене... Кохати даруй собі час! Замшілий, два роки не голений гном... Міняй на штани свої зношені шорти, Випльовуй в калюжу пожований жовтень І пий мене із гарбузовим вином.🧡 Наталія Меленишин

#рослини Pedalai — екзотичний тропічний фрукт, відомий ботанікам як Artocarpus sericicarpus з родини тутових. Українською його назва найчастіше передається як «педалай». Родич хлібного дерева, джекфрута та маранги, він росте у дикій природі та садових насадженнях Південно-Східної Азії: на Борнео, Філіппінах, Молуккських островах. Плоди педалая одразу виділяються серед тропічних фруктів: великі, округлі, діаметром до 15 см, покриті густими м’якими «волосками» оранжевого відтінку, через що здаються пухнастими і трохи нагадують екзотичні каштани. Фрукт зазвичай їдять свіжим — достатньо розламати руками і дістати соковиті сегменти. На відміну від деяких родичів, наприклад дуріана, педалай не має «шокуючого» аромату, тому його охоче вирощують у садах. Їсти можна не лише м’якоть, а й насіння: його варять або смажать, отримуючи поживну та насичену горіхову закуску. 🥭🌿

Що в мене може бути на думці… Осінь… Човгаю парком, кленове листячко збираю. Каштани. Знов же ж… Зі старшими дітьми каштани збирали. З молодшими дітьми каштани збирали. З онукам каштани збирали… Декілька минулих життів тому… То нащось сьогодні сама собі половину кишені каштанів назбирала…

Міжнародний день костюма Друзі, «привдягніться»! 13 жовтня чоловіки та жінки усього світу мають носити костюми – Міжнародний день костюма (International Suit Up Day). Звісно, якщо вони є прихильниками свята костюма, який відзначається в цей день. Водночас, гарно випрасувані штани, білу сорочку, краватку та піджак треба носити незалежно від того, чим ви зараз займаєтеся: працюєте в офісі, знаходитеся дома чи займаєтеся спортом. Це свято для людей з гарним почуттям гумору, а також для тих, хто полюбляє завжди бути вдягненим «ніби щойно від кравця». Тому святкуйте, веселіться, насолоджуйтеся. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день костюма? Вперше Міжнародний день костюма відсвяткували в знаменитому американському телесеріалі під назвою «Як я зустрів вашу маму», котрий виходив на телеканалі CBS з 2005 по 2014 рік. Головний персонаж – холостяк та бабій Барні Стінсон, якого зіграв Ніл Патрік Гарріс, просто обожнює гарно вдягатися. Він завжди має елегантний вигляд, а костюм на ньому «сидить» наче влитий! Стінсон завжди носив тільки костюм, а «Привдягнися» – його крилата фраза. Прихильники телесеріалу запозичили лозунг Барні Стінсона та оголосили 13 жовтня Міжнародним днем костюма. На честь Стінсона 13 жовтня всі носять костюми, куди б вони не пішли: в школу, на роботу чи на вечірку. Окремо слід відзначити оду костюму, яку виконав улюблений персонаж в одному з епізодів. Пісня називається: «Ніщо не пасує мені так, як костюм!». Все почалося з серіалу Вперше серіал «Як я зустрів вашу маму» вийшов в ефір 19 вересня 2005 року і налічує дев’ять сезонів. Режисерами цього популярного ситкому стали досвідчені в плані створення телевізійних серіалів Роб Грінберг і Памела Фрайман, яка працювала також над такими великими проектами як «Друзі» і «Санта-Барбара». Ідея серіалу належить Томасу Крейгу і Картеру Бейзу, які стали сценаристами і продюсерами серіалу. Головна дія розгортається в 2030 році, коли головний герой Тед Мосбі (Джош Реднор) розповідає своїм дітям-підліткам про своє минуле, початок взаємин з їх мамою і історії, які траплялися з ним і його друзями в молодості, в 2005 році. Тед розповідає, що він почав активні пошуки своєї другої половинки, оскільки кращий друг Маршалл повідомив йому, що планує зробити пропозицію своїй дівчині Лілі. Переконаний ловелас і холостяк, Барні Стінсон вважає себе найкращим другом Теда. Спеціаліст зі взаємин, фахівець з носіння костюмів та вигадування правил, він створює «Братанський Кодекс» або по-інакшому «Код Бро». У 2008 році видавництво «Simon & Schuster» випустило «Братанський кодекс» в друкованому вигляді.

#поезія Осінь приходить у душу тихенько. На пальчиках. Так, ніби злодюжка якась... Десь у середині серпня, коли сонце славно припікає, а по обіді блаженно ніжить , пестить, заколисує... І ти геть її не згадуєш. Ще не час Не та пора. Та вона вже тут. Сидить під старим горіхом на дитячій гойдалці, колихаєтья... Смакує чорні ожини твого занедбаного саду. Лащиться рудим кошам попід ногами. Стишує спеку. Малює перші жовтаві прожилки на лапатому листі тополі. І ти навіть не встигаєш осягнути всім своїм єством простоти її хитрого задуму, як опиняєшся в заручниках. Вона стає володаркою твоєї душі. Ще в серпні... Коли все довкола зелене, погідне та пахуче. Заходить без запрошень. Лишається надовго. Пробуджує нові чуття та емоції. І ти піддаєшся на її умови. Впокорюєшся... Заварюєш липовий чай у глиняному кухлику, чекаєш кислих ранетів, аби скуштувати шматочок шарлотки з корицею. Споглядаєш як жовтіє сад і коротшають дні. Чекаєш затяжних дощів у обіймах сивої мряки. Збираєш кольорове листя, брунатні каштани, пізню малину та клаптики літніх спогадів... І вже не хочеш її відпускати. Вона стає рідною. Вона стає частиною тебе. Чи ти стаєш її клаптиком... Людмила Галінська

#поезія Коли вже скапає з троянд святий єлей.. Сап'янове пелюстя потемніє.. Завáрить Осінь грушовий глінтвейн.. Й від того чару трішечки сп'яніє. Роздмухає кадилом сиву мряку. Розпатлає жоржини у саду. Збере у кошіль калатáлки маку. Повигинає бадилля у дугу. Порозмальовує в ставку латаття.. В коралево- бурштинові тони. В загравах запалúть багаття. І заколише бджіл в медові сни. Черлені лýскавки розвісить на калину.. Карі каштани покриє у емаль. Розтягне ніч і укоротить днину. І забринить у серці тихий жаль. Зір міріади заплете в стожари.. Розкине їх на чорний гобелен. Останні цвіркуни заграють у флояри. Хто на шляху зустріне Осінь-- той блажен. Оксана Лесик-Падучак

#поезія Хмурий ранок блукає в садках, На городах огудина сохне. В хащах тихо... Стривожений птах Десь зненацька сполохано тьохне. Гарбузи закруглили боки – Цього року їх сила-силенна! Ніч холодна далася взнаки: Присмачила ту сірість буденну. Крук горіхом торохнув притьмом І смакує солодке ядерце. Опустіли поля за селом, Мостить з листя тварина кубельце. Покотились каштани в бур'ян, Тихо нишпорять в травах пожухлих. Клен вдягає святковий жупан І тремтить, поки вітер не вщухне. Віра Джерельна