😱 Жінку в секонд-хенді вкусив сосновий клоп, коли вона приміряла штани, – Вінницький ЦКПХ Ці клопи переносять хворобу Шагаса – інфекційне захворювання, що вражає серце, нервову систему та інші органи. Жінка зберегла комаху та принесла її до лабораторії на дослідження – комаха виявилася безпечною. Будьте уважними! #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#поезія 📚 Підбірка 6 віршів Ліни Костенко, про війну, свідком якої вона була у дитинстві. 1. Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні. Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата. Ніч здавалась днем. І захлиналась наша переправа через Дніпро – водою і вогнем. Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. Хрестилась баба, і кінчався хліб. Двигтів отой вузесенький окопчик, де дві сім'ї тулились кілька діб. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?! Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! – а я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря, – той перший віршик, притулившись скраю, щоб присвітила поночі війна. Який він був, я вже не пам'ятаю. Снаряд упав – осипалась стіна. 2. Колись давно, в сумних біженських мандрах, коли дитям я ледве вже брела, старі хатки в солом'яних скафандрах стояли в чорних кратерах села. Дроти бриніли арфою Ерделі. Гострила вухо темрява у шклі. Як тяжко стукать у чужі оселі, бездомним бувши на своїй землі! Чужі оселі... Темний отвір хати. Ласкавий блиск жіночої коси. А потім довго будуть затихати десь на печі дитячі голоси. Уже сидиш зі жменькою насіння. Уже привітно блима каганець. Уже в такому запашному сіні в твій сон запрігся коник-стрибунець! І ніч глуха. І пес надворі виє. І світ кривавий, матінко свята! Чужа бабуся ковдрою укриє, своє розкаже, ваше розпита. І ні копійки ж, бо не візьме зроду, бо що ви, люди, на чужій біді?!. А може, то в душі свого народу я прихилила голову тоді? 3. СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС Земля кружляє у космічнім вальсі. Вітри галактик - вічні скрипалі. Гармонія крізь тугу дисонансів проносить ритми танцю по землі. І серцю в грудях тісно, тісно, тісно! Смички пиляють задубілий сум. Зненацька м'язи вибухнуть первісно, ударить кров, як електричний струм. І не паркет, зачовганий до глянцю, не долівки, налиплі до чобіт, - вже вся планета - п'єдестал для танцю, де сходять вальси з голубих орбіт. Гримить високий гонор полонеза, і лихом б'є об землю перепляс, лезгинка чорна срібні гострить леза і граціозно ходить па-де-грас. Шпурляв канкан мережки парижанок. Шмагав аркан по сивих постолах. І відчайдушний танець між ножами шотландки танцювали на столах. Велике діло - танець між ночами! Танцюй собі, лиш пальчика не вріж. Доріг війни смутні подорожани, ми знали інший - танець бездоріж. Десь труп коня вмерзає в сизу осінь. І смерть впритул до мене підступа. А я іду. А я роблю наосліп на міннім полі обережні па. Півроку вбік - і все це піде прахом. І цілий всесвіт вміститься в сльозу. Дрімотні міни - круглі черепахи - в землі шорсткій ворушаться, повзуть. О піруети вимушених танців! Хто йшов по полю мінному хоч раз, той мимохіть і на паркетних глянцях пригадує смертельний падеграс. 4. Я була маленька і стривожена, зовсім не уміла мудрувать і гадала, що на світі можна вік прожить — як вірші прочитать. Я читала б зранку та й до ночі, я б читала щиро від душі, та були до цього неохочі всі мої малі товариші. Більше їм подобалось, коли ми гралися у фанти і квачі, і з гори стежками польовими гнали перед себе обручі. І якщо не потрапляли в зарість — то як вітер мчалися вони. І частенько ми тоді врізались прямо у колгоспні баштани. Сторож нам показував ломаку, ми кричали, сторожу на зло, і, мабуть, не стільки з переляку, як тому, що весело було... Ну, а потім, о страшній порі, зажурились наші матері, і пожеж багряні язики потяглися до Дніпра — ріки. Нас тоді розкидало по світу, звідали біди не по літах... І лише недавно, цього літа, знов була я в пам'ятних краях. Пригадала дні свої дитячі, «Виросла, — питаю, — дітвора?» А мене в долину біля Янчі провели по березі Дніпра. Мітку показали на вербині, широко руками розвели: — Кажуть люди, десь тут, у долині, всі живцем закопані були. Тут Одарка — невсипуща мати, миротвориця дитячих чвар, і Лаврін, прислів'ями багатий, і Кривенко — сивий чоботар. Тут Юрко і чорноока Хана, всі твої товариші малі... Тут земля, а в ній — глибока рана. Не торкайтесь — боляче землі! «Проміння землі», 1957 р. 5. На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки. Непогашені марки — біда ще не ставила штамп. Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки. Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там. Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти. На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін. Під склепінням печалі така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін. Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик. І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні. Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик. Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні. Ліна Костенко

Миша з розбігу залетіла в штанину співробітниці магазину, яка прилягла відпочити в спеку. Обидві стали зірками соцмереж, відео збирає мільйони переглядів. #відео_video #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news_humour #гумор #humour #hilarity #animals #brovaryregion

🌤️ У 2025 році модна лляна сорочка — не лише про комфорт, а й про тренд. Найактуальніші моделі — вільного крою, які можна носити як легку накидку або заправляти в штани чи спідниці. Разом із тим повертаються і приталені варіанти, як у нових колекціях брендів Jacquemus, COS, Massimo Dutti та ARKET. Вибираючи сорочку з льону для жінок, важливо приміряти кілька розмірів і знайти ту, яка ідеально сидить по фігурі. 🟤 Ще один важливий момент — колір. Якщо шукаєте класичну лляну сорочку, зверніть увагу на білий, бежевий або світло-блакитний відтінки. Вони легко поєднуються з будь-якими речами в літньому гардеробі та мають вишуканий вигляд. Якщо ж хочете освіжити образ, обирайте моделі в яскравих кольорах — мандариновому, жовтому, насичено-зеленому. https://vogue.ua/article/fashion/shopping/shcho-nositi-v-speku-llyana-sorochka-golovna-rich-lita-2025-59666.html #мода #стиль #літо #одяг

1. Якщо ви йдете крізь пекло – ідіть, не зупиняючись. 2. У тебе є вороги? Добре. Отже, в своєму житті ти щось колись відстоював. 3. Будь-яка криза – це нові можливості. 4. Розумна людина не робить сама всі помилки – вона дає шанс й іншим. 5. Найкращий аргумент проти демократії – п’ятихвилинна розмова з середнім виборцем. 6. Успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму. 7. Сокіл високо піднімається, коли летить проти вітру, а не за вітром. 8. Дурний той чоловік, який ніколи не змінює своєї думки. 9. Вроджена вада капіталізму – нерівний розподіл благ; вроджена гідність соціалізму — рівний розподіл злиднів. 10. Коли орли мовчать, базікають папуги. 11. Влада – це наркотик. Хто спробував хоч раз — отруєний нею назавжди. 12. Протягом свого життя кожній людині доводиться спіткнутися зі своїм «великим шансом». На жаль, більшість із нас просто піднімається, обтрушується і йде далі, ніби нічого й не сталося. 13. Не бажайте здоров’я і багатства, а бажайте удачі, бо на Титаніку всі були багаті і здорові, а з удачею виявилися одиниці! 14. Брехня встигає обійти півсвіту, поки правда одягає штани. 15. Політика настільки ж захоплювальна і небезпечна, як війна. У війні вас можуть убити лише раз, в політиці багато разів. 16. Мої смаки прості. Я легко задовільняюсь найкращим. 17. Хочете, щоб у суперечці ваше слово було останнім? Скажіть опоненту «Мабуть, Ви маєте рацію». 18. Велику перевагу одержує той, хто досить рано зробив помилки, на яких можна вчитися. 19. Люди чудово вміють зберігати таємниці, яких не знають. 20. Я люблю свиней. Собаки дивляться на нас знизу вгору, кішки – зверху вниз. Лише свині дивляться на нас як на рівних. 21. Війна – це коли за інтереси інших гинуть зовсім безвинні люди. 22. Найбільший урок життя в тому, що і дурні бувають праві. 23. Набагато краще підкупити людину, ніж вбити її, та й бути підкупленим куди краще, ніж убитим. 24. Легше керувати нацією, ніж виховувати чотирьох дітей. 25. Ми живемо в епоху великих подій і маленьких людей. 26. Від дерев’яних черевиків до дерев’яних черевиків – шлях в чотири покоління: перше покоління наживає, друге – примножує, третє – тринькає, четверте – повертається на фабрику. 27. Нічим так не завоюєш авторитету, як спокоєм. 28. Американці завжди знаходять єдине вірне рішення. Після того, як перепробують всі інші. 29. У важкі для країни часи значення міфів важко переоцінити. 30. Вчіть історію, вчіть історію. В історії знаходяться всі таємниці політичної далекоглядності. 31. Найкращий спосіб зіпсувати відносини – це почати з’ясовувати їх. 32. Мета парламенту – замінити кулачні бої словесними. 33. Коли двоє чубляться – виграє третій. 34. Якщо вбити вбивцю, кількість вбивць не зміниться. 35. Песиміст бачить труднощі в кожній можливості; оптиміст бачить можливість в кожній труднощі. 36. Ви ніколи не дійдете до місця призначення, якщо будете кидати камені в кожного пса, який гавкає. 37. Народ, який забув своє минуле, втратив своє майбутнє. 38. Навіть найсліпучішого світла не буває без тіні. 39. Я – оптиміст. Не бачу особливої користі бути чимось ще. 40. Жодна зірка не засяє, поки не знайдеться людина, яка буде тримати ззаду чорне полотно. ***Вінстон Черчилль Одного разу під час виступу одна журналістка запитала політика: – Невже Вам не приємно усвідомлювати, що щоразу, коли ви виступаєте з промовою, зал забитий напхом? На що Вінстон Черчилль відповів: – Приємно, і навіть дуже, але щоразу, коли я бачу повний зал, я не можу не думати про те, що, якби я не виголошував промову, а піднімався на ешафот, глядачів зібралося б удвічі більше.

Не шукай Київ на мапі. Шукай його в серці!💚 Це ранки в метро, світанки над Дніпром і тиша у двориках Подолу. Це — твоя перша кава на сходах у центрі. Це — прогулянка Андріївським під вечір. Це — каштани, музика у переході, і “зустрінемось на Золотих”. Київ — центр твого всесвіту, навіть якщо ти зараз далеко. Колекція, що тримає тепло міста. Більше крутих принтів знайдете на сайті https://www.fatline.com.ua/#64494🔥 #Одяг #Футболка #Чохли #Гравіювання #Посуд #Аксесуари #чоловічийодяг #жіночийодяг #дитячийодяг #3D #ДрукНаОдязі #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #УкраїнськийБренд #ШопінгОнлайн #СвійДизайн #подарунок #шопінг #онлайнмагазин #покупки #купити #купую #торгівля #магазин #шопоголік #онлайншопинг #товар

#поезія Дівчинка мружиться, ставши навшпиньки: "Мамо, цікаво чи є хтось на сонці? Треба вже бігти в садок по ожинки. Досить шкарпетки плести на ослонці". Матір до скронь притискає долоні. Хоче й не може їй правду відкрити. "Неню, скажи, як стрічаються долі? Поле кохання – це терен чи квіти? Мамо, коли стала хижою щука? Правда, що хмари – це клаптики вати? Бабця казала, є страва шакшука... Знаєш чи ні, як таке готувати? Мамо, чому вже не квітнуть каштани? Віриш, що море таїть небезпеку? Правда, що серце від ніжності тане, Наче морозива кульки у спеку? Мамо, чи колеться чокер із дроту? Нащо так верби похнюпили віти? Житиме птах чи помре без польоту? Як розпізнати кавун соковитий? Мамо, чи стануть загиблі зірками? Є чи немає життя після смерті? Правда, що спомини бліднуть з роками, Наче малюночки крейдові стерті? Мамо, збудуємо я‌точку з хмизу? Тато приїде чи скоро напише? Нащо ти погляд спускаєш донизу? Раз ти мовчиш, не питатиму більше". Мати ледь чутно говорить: "Все згодом". Губляться думи, мов птáхи без клину: "Господи, досі все йде повним ходом... Як же сказати їй: "Тато загинув?"" Марія Чекарьова перша половина липня 2022

Швидкий світанок Вони прокинулись не від будильника, а від вибуху. Десь не так далеко, за пагорбом, гуркотіло. Дім здригнувся, ніби прокинувся разом з ними — і теж не хотів вставати. Але часу не було. Фронт уже був поруч. І треба було їхати. Мама швидко запихала в сумки найнеобхідніше: документи, ліки, хустинку з весілля, фотографії, де ще всі разом. Батько мовчки вантажив речі на вантажівку, яку дали волонтери. Її кузов уже був наполовину заповнений чужими валізами, торбами, кліткою з кроликом і дитячим велосипедом. Все те було не речами — а спогадами, які ніхто не хотів залишати. Марічка, їхня донька, тримала в руках плюшевого ведмедика і питала: — А ми повернемось? — Так, обов’язково, — сказав тато, навіть не озирнувшись. Він не мав права сумніватись. Хоча очі в нього були червоні. Не від пилюки. Бабуся запитала, чи можна забрати подушку. “Ту, вишиту, з павичем.” Її все життя шила ще дідова сестра. Мама кивнула і посміхнулась: — Ми заберемо і подушку, і все, що пам’ятає нас. Вантажівка заторохтіла, запиливши двір. У кабіні вже сиділи інші — жінки, діти, старенький чоловік із білою тростиною. Мама з Марічкою сіли поруч. Тато стрибнув останнім. — Усі? — Усі. І поїхали. Місто зникало за спинами, за хвилинами. Повз миготіли знайомі хати, парк із гойдалкою, школа, де Марічка малювала свій перший малюнок на уроці. Все здавалося нереальним — як сон, який ще не хочеш відпускати. Та вже мусиш. Мовчали довго. Лише двигун гудів, а дорога стрибала під колесами. Потім мама прошепотіла: — А пам’ятаєш, як ми тут гуляли восени? — Дощ ішов і каштани падали під ноги, — відповів тато. — І ми тоді заблукали на годину. — І було добре, що заблукали. Марічка дивилась у вікно. Там, попереду, розливалося сонце — те саме, яке світило і вдома, і в кожному іншому місті. Вона стискала свого ведмедика і нарешті посміхнулась. — А в новому місці є ліс? — Є, — сказав тато. — І озеро. — І гойдалки? — Обов’язково. Їхали довго. Але вже не тікали — вже прямували. Не від, а до. До безпеки. До спокою. До нового дому. Залишилось багато — рідна вулиця, стіни, вікна, які бачили їхні радощі й страхи. Але забрали головне — одне одного, пам’ять і надію. Бо навіть під час війни серце може пакувати речі швидко, але мріяти — повільно, вдумливо. Вантажівка гуркотіла далі. І сонце в кабіні світило не гірше, ніж раніше.

Удома Хаїм зашторив вікна, узяв дриль, просвердлив у підошвах отвори й насипав туди каміння. Дірки акуратно заклеїв. Потім узув черевики й походив по кімнаті. Діаманти так страшно скрипіли, що від жаху старий спітнів. Але, оскільки інших планів їхнього вивозу в нього не було, він махнув рукою і сказав: «Будь що буде!». Діамантів у нього, в принципі, було не так уже й багато, тож вистачило однієї пари взуття. А другу він подарував своєму племіннику Міші. У призначений день Хаїм вирушив на морський вокзал. Пароплав на Хайфу відходив саме звідти. Міша поїхав його проводжати. У машині Хаїм страшенно занервував. – Міша, знаєш що? – сказав він племіннику. – Мені – 80 років. Навіщо мені ті скарби? Я хочу поцілувати Святу землю й спокійно померти. А тобі вони ще знадобляться. Після цього він помінявся з Мішею взуттям. На вокзалі Хаїма одразу ж відправили до митників, яких уже попередили. Вони ввічливо попросили його роззутися й розібрали нові черевики на складові частини. Вони були так упевнені, що відправлять цього афериста не в Ізраїль, а в зовсім протилежний бік, що навіть засмутилися. Тоді вони зателефонували «куди треба» й кажуть: у взутті нічого немає, що робити? Їм відповідають: трусіть валізу, піджак, штани, якщо є кепка – трусіть кепку. Вони так і зробили – нічого! Знову дзвонять, ті: вивертайте його навиворіт, не може бути, щоб нічого! Митники, довго не думаючи, відвезли нещасного до лікарні, де йому промили шлунок, змусили випити літр контрастної рідини, зробили рентген – і знову нічого не знайшли. Цього разу вже ті кажуть: важко повірити, але, мабуть, ми таки помилилися, вибачте за турботу. Тоді ці митники помили руки з милом і розійшлися по домівках. А на зміну їм заступила нова група, у якій була молодший лейтенант Тетяна Миколаївна Луговська. Це була проста радянська жінка 55 років, яка через обставини особистого й трудового життя перебувала у досить депресивному стані духу. Причин для цього вистачало. Якраз того дня її кішка народила шістьох кошенят, і роздати їх не вдалося. Жодного. Раніше брали, а тепер кажуть – самим їсти нічого. Тоді вона з важким серцем налила піввідра води й утопила їх. А кішка все норовила зазирнути у відро, щоб з’ясувати, що господиня робить з її дітьми. При цьому нявкала таким диким голосом, що те нявчання стояло у вухах у Тетяни Миколаївни всю дорогу на роботу. Займаючись своєю звичною справою, Тетяна Миколаївна сподівалась відволіктись від пережитого, але не так сталося, як гадалося. У кабінеті на неї чекав Єрмолицький. На старику, як то кажуть, обличчя не було. А якщо точніше – на ньому взагалі нічого не було, окрім синіх ситцевих трусів і частково білої майки. – Це хто? – спитала вона. – Та застряг тут один, – пояснили їй недбало. Тетяна Миколаївна підійшла до старого, подивилась його документи й запитала: – Хаїм Осипович, у вас є що вдягти на себе? – У мене є бажання померти й не бачити цього жаху, – відповів Хаїм Осипович. – Вас хтось проводить? – запитала митниця. – Племінник, – сказав старий і слабо махнув у бік дверей, через які він увійшов у це чистилище. Тоді Тетяна Миколаївна вийшла до зали, де товпилися проводжаючі, і запитала – чи є серед них племінник Хаїма Осиповича Єрмолицького. – Є! – тут же озвався той. – Молодий чоловіче, – сказала Тетяна Миколаївна. – З незалежних від мене причин костюм і взуття, в яких Хаїм Осипович збирався їхати на свою історичну батьківщину, стали непридатними. Але ви не хвилюйтесь, сам Хаїм Осипович майже в повному порядку. Йому просто треба переодягтись перед від’їздом. – Я можу лише з себе зняти, – запропонував племінник. – А самі підете додому в трусах і майці? – Слухайте, в Одесі пішохід у трусах і майці – нормальне явище, – відповів племінник. – Може, він з пляжу повертається, а може, вийшов сміття викинути. Але з’явитися в такому вигляді за кордоном таки незручно. Закордонна преса може це неправильно витлумачити. Ви мене розумієте? – Ну, давайте, що там на вас є, – зітхнула Тетяна Миколаївна. І за п’ять хвилин Хаїм Осипович одягнув джинси племінника, його футболку «Адідас» з трьома червоними смугами на плечах і абсолютно нові туфлі, де лежали всі заощадження його життя. – Як ви себе почуваєте? – запитала молодший лейтенант Луговська. – Краще, – лаконічно відповів Хаїм Осипович і пішов до трапа.

😱 Жінку вкусив сосновий клоп, коли вона приміряла штани в секонд-хенді, – Вінницький ЦКПХ. Спочатку лікарі подумали, що це небезпечний вид клопів, які переносять хворобу Шагаса – важке інфекційне захворювання, що вражає серце, нервову систему та інші органи. Жінка зберегла комаху та принесла її до лабораторії на дослідження. І виявилося, що саме цей клоп виявився безпечним, хоча і схожий на отруйного. Будьте уважними, попередьте близьких!