Українська
English
#поезія
Ти ідеш по життю і весь час збираєш зірки в мішок.
Ті зірки, що упали і небо твоє зробили темнішим.
Рік за роком, зима за зимою, за кроком крок,
Треба йти, все одно, навіть знаючи, що зірок стане експоненційно більше.
І мішок той важкий і болючий, і мішок той тягне тебе донизу,
І ти хочеш його лишити, наче від того щось зміниться принципово.
А з небес на тебе дивились предки й знайомі з волоссям, давно сизим.
Шепотіли тобі на вухо: Схаменися, це ж крила, а не окови.
А тобі, нерозумній дитині, ніяких пояснень не досить,
Бо у тебе одне запитання: ЧОМУ? І у горлі великий комок.
Так ми всі й живемо. Хтось везе на візку, хтось за пазухою зірки свої носить,
Поки збагнеш, що це захист та оберіг, яких іще не було – мішок уже наскрізь від сліз промок.
Тетяна Удод
Ти ідеш по життю і весь час збираєш зірки в мішок.
Ті зірки, що упали і небо твоє зробили темнішим.
Рік за роком, зима за зимою, за кроком крок,
Треба йти, все одно, навіть знаючи, що зірок стане експоненційно більше.
І мішок той важкий і болючий, і мішок той тягне тебе донизу,
І ти хочеш його лишити, наче від того щось зміниться принципово.
А з небес на тебе дивились предки й знайомі з волоссям, давно сизим.
Шепотіли тобі на вухо: Схаменися, це ж крила, а не окови.
А тобі, нерозумній дитині, ніяких пояснень не досить,
Бо у тебе одне запитання: ЧОМУ? І у горлі великий комок.
Так ми всі й живемо. Хтось везе на візку, хтось за пазухою зірки свої носить,
Поки збагнеш, що це захист та оберіг, яких іще не було – мішок уже наскрізь від сліз промок.
Тетяна Удод
#поезія
Ти ідеш по життю і весь час збираєш зірки в мішок.
Ті зірки, що упали і небо твоє зробили темнішим.
Рік за роком, зима за зимою, за кроком крок,
Треба йти, все одно, навіть знаючи, що зірок стане експоненційно більше.
І мішок той важкий і болючий, і мішок той тягне тебе донизу,
І ти хочеш його лишити, наче від того щось зміниться принципово.
А з небес на тебе дивились предки й знайомі з волоссям, давно сизим.
Шепотіли тобі на вухо: Схаменися, це ж крила, а не окови.
А тобі, нерозумній дитині, ніяких пояснень не досить,
Бо у тебе одне запитання: ЧОМУ? І у горлі великий комок.
Так ми всі й живемо. Хтось везе на візку, хтось за пазухою зірки свої носить,
Поки збагнеш, що це захист та оберіг, яких іще не було – мішок уже наскрізь від сліз промок.
Тетяна Удод
46views